«МАЛЕНЬКІ ВІДКРИТТЯ З ПРИВОДУ ТОГО, ЯК ВЛАШТОВАНА ЛЮДИНА»

Під час книжкового ярмарку “Книжкові контракти”, який щойно відбувся в Українському домі, видавництво “Грані-Т” влаштувало безпрецедентне дійство: впродовж години провели одночасову автограф-сесію 40 авторів, які протягом року видали у цьому видавництві свої книжки. Саме на цій автограф-сесії я зустріла одного зі своїх улюблених молодих письменників Любка Дереша, який у серії “Сучасна дитяча проза” видав казкову повість для дітей молодшого та середнього шкільного віку “Дивні дні Гані Грак”. Ми вже звикли ототожнювати Любка Дереша з поняттям “літературний вундеркінд”, бо свій перший роман “Культ” він надрукував 16-річним. Відтоді його літературна кар’єра складається доволі вдало — щороку він пише принаймні по дві книжки, його перекладають німецькою, запрошують на міжнародні книжкові виставки й вважають одним із найпотужніших представників покоління 20-річних літераторів.

— В одному з інтерв’ю Ви зізналися, що полюбляєте читати містичну літературу на кшталт К. Кастанеди та твори бітників (гадаю, Джека Керуака “В дорозі”). Чи вплинуло це на формування Вас як письменника?— Так, бітники дали мені чималий поштовх у формуванні смаку й уявлень про літературу. Хоча значно більше, ніж Керуак, мені все-таки подобається Берроуз з його розкішними галюцинаторно-містичними пасажами. На мою думку, саме Вільям Берроуз зміг якнайкраще вхопити той розпад зв’язної та логічної дійсності, який спричиняє тривале й регулярне вживання галюциногенів. Щось таке важкостравне, а разом з тим справжнє є в його поетиці. Бітники самі по собі притягують мою увагу. Один із найкращих майже документальних текстів про бітників і зародження хіппі — роман Тома Вулфа “Електро-прохолоджувальний кислотний тест”. Недавно мав змогу переглянути кілька кадрів з документального фільму, знятого під час безумної наркотично-театральної подорожі, описаної у цій книжці, й це суттєво доповнило мої знання в цій сфері.— У “Трициліндровому двигуні любові” Ви вперше надрукували власну есеїстику…— Рішення видати ці твори окремою книжкою було спонтанним. Сергій Жадан просто запропонував проїхатися Східною Україною разом з Андруховичем. Приводом для такої поїздки могла стати спільна книжка досі неопублікованого або маловідомого. Наприклад, Андрухович подав до збірника свої ранні армійські оповідання, а Жадан — тексти, що друкувалися у журналі “ШО”. Моя ж есеїстика — це переважно статті, надруковані у газеті “Post-Поступ”. Повторювати такий експеримент найближчим часом не збираюся, як і нарощувати масу текстів такого штибу. Хоч для мене це був цікавий експеримент — я використав шанс донести до свого читача статті, які вважаю для себе справді важливими, наприклад, про психоделічну музику чи такі потішні явища, як тернопільська тусівка.— Як почуваєтеся у ролі дитячого письменника? “Грані-Т” Вам самі запропонували написати казкову повість для дітей?— Почуваюся пристойно. Зараз експеримент призупинено у зв’язку з розвитком інших ідей. Передусім я займався цим проектом заради того, аби зняти творчий стрес після закінчення роману “Трохи пітьми” — найпохмурішого з усього, що написав. Вдячний “Граням-Т” за надану можливість побути іншим собою — це також звільняє. — Чи допомагає літературна діяльність усвідомити власне призначення, свою місію в цьому світі?— Принаймні в одному випадку вона точно допомагає зрозуміти щось про своє призначення у житті — тоді, коли це категорично не твоє. Люди, які пишуть, час від часу натрапляють на маленькі відкриття про те, як влаштована людина, стосунки, мова, і як вона пов’язана з дійсністю. Можливо, комусь із письменників завдяки творчості вдалося зрозуміти й такі грандіозні речі, як власна місія.— Які для Вас теми табуйовані?— Щиро кажучи, не знаю. Напевне, це теми, які принижували б людський дух, закривали б йому віру в інше, тобто віру в те, що світ може бути влаштований інакше, ніж ми звикли, а життя можна прожити інакше, ніж нам показують.

Спілкувалася Анна ЛОБАНОВСЬКА

Поділись і насолодись: