Леонід ПАСТУШЕНКО,м. Вінниця
Свого часу, працюючи над романом “Покута”, я збирав невільницькі пісні українців, вивезених у німецьке рабство під час війни. Знаючи мій інтерес до такого фольклору, давня знайома, чия дочка нещодавно повернулася з Італії, показала мені книжечку на 96 сторінок, видану українською й італійською мовами з ілюстраціями Елізи Клеричі та Наталії Кошлак із чудовим віршем-епіграфом Джанні Родарі “Місяць Києва”:
Хтозна, чи місяць,той, що світить Києву,так само гарний, як і місяць Рима?Хтозна, чи це той самий місяць…Двомовна передмова упорядника та редактора Ольги Вдовиченко має назву “Дякую!” Подяку заслужили, зокрема, співвітчизниці, які довірили їй свої вірші, а також італійка Дельфіна Лузіарді, “яка осяяла один із холодних туманних вечорів зауваженням: “Ці вірші чудові! Чому б не зробити з них книжку?”Перша допомога надійшла від палаццольської групи поетів “Метеора” — Інізера Кремскі та Фульвіо Фапанні, які знайшли комп’ютер із кирилицею. Асоціація “Театрісьєме” на чолі з її президентом Антоні Пальм’єрі та за допомогою міськради Палаццоло організували курси італійської мови.До видання цієї двомовної книжки долучилися й ентузіастки з різних жіночих організацій, а також комісія “Рівні можливості” на чолі з її президентом Мариною Дале. Не залишився осторонь і голова міста Бреша Паоло Корсіні. Усі ці люди відчули розпач і біль злиденних вигнанок-українок і допомогли донести крик їхньої душі до італійського читача.Їхні роздуми, почуття, свідчення, подані мовою поезії, — це жаль за життям, що змінилося в одну мить. “Писати вірші — то для нас справа майже звична, — зауважує Ольга Вдовиченко, — це частина нашої культури. Знімаємо напруження. В Італії багато наших жінок стало поетесами, щоб висловити, що відчуває жінка, яка роками не бачить власної хати і сім’ї…”Трепетно озивається душа Ольги Мокрій у вірші “Дочці”:У тривогах, в клопотах насущнихЯ іду до тебе знов і знов. Все на цій землі скороминуще —Вічна тільки мамина любов.Літо. Липень. І розквітлий сонях.І веселка з Пруту воду п’є.Я така щаслива нині, доню,Що на світі ти у мене є!..Пронизливо-тривожні думки безіменної поетки:Наші руки не потрібні нині,Тяжкий смуток, тяжко на душі,Але кожен з нас в своїй чужиніТрошки України приберіг.…Й розтягли її по всьому світуне для гордості, а для хули…Доки будуть в наймах її діти, доти не підійме голови.А ось сповідальні рядки Ольги Козак:На Україні лічаться хвилини:у когось — похорон,а ще в когось — хрестини.А тут час зупинивсь і не ступає:Бо ніби ти живеш, життя ж — немає…Цей альманах української жіночої невільничої поезії викликав у співупорядниці та перекладачки італійською мовою Дельфіни Лузіарді щире захоплення: “Це — оспівування багатьма голосами жіночої одіссеї, в якій біль повернення, себто ностальгія, полегшується не забуттям, а пам’яттю, яка відтворює дім і тут: ті хвилини й місця, де можна живитися своєю мовою, своїми звичаями, своєю їжею, — зауважує вона в передньому слові. — Це голоси жінок, які дорогою ціною платять за брутальність історії…”Тож пропонуємо прочитати хоч дещицю цього новітнього українського заробітчанського поетичного письма, що так густо й гірко розквітає під блакитним небом уже не чужої нам Італії. Може, в Україні стиснеться від сорому та болю хоч одне чоловіче серце…
Моїй донечціЩовечора, донечко, подивись у віконечко:там на небі зіронька ясная горить.Знай же, моя донечко, ясне моє сонечко,я на тую зіроньку дивлюся завжди.Дивлюся і плачу, з нею розмовляю, з нею розмовляю і її прошу: зоре-зорянице, рідная сестрице, там, на Україні, приголуб дівча.Приголуб за мене, бо я на чужині, пригорни до себе, бо не можу я.Без імені
Не є досяжнимХотіла подзвонити дочці, що свій третій деньнародження святкувала без мене.Металевий голос відповів, що набраний мноюномер не є досяжним.Хотіла дізнатися, що сталося з моєю хатою затри роки, відколи поїхала звідти. Та жоднадуша не відповідала на листи. Виходить, хата,що викликала, не була досяжною.Хотіла дізнатися, що діється в моїй країні, покизаробляю хліб насущний на чужині. Та ніхтоне розказував усієї правди про людей, щолишилися. Отже, моя країна стала недосяжною.Хотіла власними руками збудувати життя так,щоб нічого не бракувало моїм дочкам, щобросли вони в спокою й достатку, й неспромоглася. І не можу зрозуміти, чому.Невже хотіла занадто?І гідне людини життя, що викликала, єнедосяжним?
Ната Страньєра
РушникВишиваю я рушнику чужому краю,вишиваю я рушник,тихенько співаю.Сльози ллються, як вода,серце розриває…Ой, як тяжко на чужині —не один це знає!Вишиваю я рушникчорними нитками,вишиваю я рушникдрібними сльозами.Тут дороги всі моїсходжені ногами,тут печалі всі моїі тривоги мами.Ось візьму червону нитку,вишию узором,хай летить моя любовнебесним простором,нехай знайде мою землю,мою Україну,нехай скаже, що до неїя всім серцем лину.
Марія Сакуляк
Потім…Потім все відлетить, відкружляє в осінньому шалі, І обернеться в попіл, і попелом у забуття. Тільки нам не забуть дні і ночі в далекій Італії, Бо вони вже вплелись в панорамутвойого життя. Цей колючий пейзаж із обличчямисопок суворими, І доріг, і котеджів безкінечна в’юнка течія, І подруг доброта, і робота, і смак помідоровий…Тут росла і міцніла справжня дружбатвоя і моя. Починається день за вікном із простимифіранками, Твій нехитрий спожиток — вузлик думі надій далина. Ми пізнали ціну трудних буднів гіркоїромантики, І розлуки полин скуштували до самого дна. Може, скажуть про нас, що погналисьза довгим карбованцем, Тільки ти промовчи, і у серці печаль погаси. Досі сниться мені наша мила і тиха околиця, І усмішка твоя, що приходить завждив мої сни…
Ольга Мокрій
