ЗРОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНЦІВ У НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Володимир СКЛЯР, докторант Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Здобуття Україною незалежності 1991 року відкрило новий етап в історичному розвитку українства та української мови. За радянських часів, як і за часів Російської імперії, в результаті здійснення чужинецькою владою цілеспрямованої політики зросійщення українці фактично опинилися в становищі етнічної меншини на власній землі й зазнавали мовної та етнічної асиміляції. Було б природно, якби за часів незалежності штучна за своєю сутністю мовна асиміляція (зросійщення) українців відійшла в небуття. Формально для цього були сприятливі умови: українці складають абсолютну більшість загальної чисельності населення, українська мова отримала статус державної, та й сама незалежність України повинна була б стати на перепоні розгортання штучних етнічних процесів. На користь цього свідчить і досвід інших держав, зокрема країн Балтії. 

На жаль, становище України в подоланні наслідків бездержавного минулого разюче відрізняється. Українська мова в Україні за роки незалежності так і не стала державною. Не виконується 10-та стаття Конституції України, закон про мови, прийнятий ще за радянських часів, застарів і не встановлює відповідальності за порушення мовного законодавства. Виконання прийнятої 1991 року Державної програми розвитку української мови до 2000 року було загальмоване ще 1993—1994 рр. Так і не було прийнято підготовлену ще 1993 року постанову уряду “Про встановлення адміністративної відповідальності за порушення мовного законодавства”. Не виконано і Комплексні заходи щодо розвитку української мови 1997 року, з доповненнями 2000 року. Така доля спіткала і Державну програму розвитку та функціонування української мови на 2004—2010 рр. Фактично нічого не змінило і рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року стосовно офіційного тлумачення 10-ої статті Конституції України. Українська мова, точніше, її державний статус, став заручником політичної боротьби і політичних маніпуляцій. Про це свідчать президентські й парламентські вибори, починаючи з 1994 і закінчуючи 2004 та 2006 рр., на яких активно розігрували “мовну карту”. Зокрема, неодноразові спроби проголосити “офіційною”, “другою державною”, “реґіональною”, “міжнаціонального спілкування” російську мову замість української. Такі факти свідчать про відсутність в Україні дієвої мовної політики, спрямованої на утвердження державного статусу української мови. Як свідчать результати перепису населення 2001 року, мовна асиміляція (зросійщення) українців продовжується і за часів незалежності. Так, за 1989—2001 рр. чисельність в Україні зросійщених за мовою українців зросла з 4 578 390 осіб до 5 544 729 осіб, тобто на 966 339 осіб (21,11 %). За цей же час частка російськомовних серед загальної чисельності українців збільшилася з 12,23 % до 14,77 %. До того ж, частка зросійщених за мовою українців серед загальної чисельності російськомовного населення в Україні підвищилася з 27,09 % 1989 року до 38,85 % 2001-го. Реальний же стан процесів зросійщення мовного середовища українців визначається не “середньоукраїнськими” показниками, а реґіональними відмінностями. Діаметрально протилежні напрями цих змін чітко поділяли Україну на дві частини, що свідчить про різноспрямованість асиміляційних процесів в українському мовному середовищі. У західних та центральних областях через призупинення штучного мовного зросійщення відбулося суттєве скорочення чисельності російськомовних (248 508 осіб, 27,06 %) та їхньої частки серед українців (з 3,96 % до 2,91 %). Суттєво скоротився і рівень мовного зросійщення українців у Києві — 21,22 % 1989 до 14,17 % 2001 року. І, навпаки, продовження процесів мовної асиміляції у східних та південних областях призвело до протилежних результатів — зростання чисельності (1 214 847 осіб, 33,19 %) і частки зросійщених серед українців (з 25,19 % до 33,46 %). Російськомовні українці зосереджувалися насамперед на півдні та сході — 87,92 % їхньої загальної чисельності в Україні. Особливо загрозливим мовне зросійщення українців стало в Донбасі й Криму. 2001 року більшість українців у АР Крим, Севастополі та Донецькій області становили зросійщені за мовою. Природно ж мовної асиміляції зазнає етнічна меншина, а не корінна більшість. Тобто українці, як і за радянських часів, фактично залишилися в становищі етнічної меншини на власній землі, насамперед у містах Східної та Південної України. Мовна асиміляція українців в Україні — наслідок попередньої доби бездержавності, коли українську мову витіснила російська. Конфлікт мовних інтересів — найяскравіший вияв глибинних суперечностей, що мають соціально-етнічне забарвлення. Сутність цих суперечностей полягає насамперед у тому, що росіяни разом зі зросійщеними за мовою українцями та представниками інших етносів, залишаючись у меншості серед загальної чисельності населення, складають більшість на верхніх щаблях суспільної піраміди, зокрема й серед осіб з вищою освітою, за винятком західних областей. Вища школа в Україні переважно російськомовна. Тому соціальний статус російської мови в Україні продовжує бути вищим, ніж української. І як наслідок цього, українці, як і в добу бездержавності, за слушною думкою А. Каппелера, “у випадку підйому по соціальній драбині підлягали асиміляції”. Тобто, незважаючи на формальну переважаючу демографічну потужність української мови в сучасній Україні, її комунікативна потужність залишається досить слабкою. Бо україномовні зосереджені переважно в сільській місцевості, а також у містах західних і частково центральних областей. І навпаки, демографічна потужність російської мови суттєво менша, та за рахунок домінування серед еліти, особливо в східних та південних областях, її комунікативна потужність, як і за радянських часів, переважає українську. Українське місто, за винятком західних областей, залишається переважно російськомовним. За визначенням Л. Масенко, “деформованість мовної ситуації України полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців та росіян”. Україномовні становлять лише частину творчої, освітянської та наукової інтелігенції, але складають меншість серед українського політикуму та в адміністративному апараті, і майже зовсім не представлені серед фінансово-промислових груп. Соціальний статус та ресурсний потенціал україномовних та російськомовних у незалежній Україні суттєво різниться, і, на жаль, не на користь перших. Ще 1995 року співробітники тодішньої адміністрації Президента України Д. Видрін та Д. Табачник виступили з ідеєю про те, що “якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих органів влади, то зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід”. На жаль, це правда, але не вся. По-перше, зміни відбулися не лише в зовнішній, а й у внутрішній політиці, і через 16 років незалежності євроінтеграція — лише перспектива. Та й державність української мови треба наповнювати реальними діями. Діячі, зросійщені за мовою та самосвідомістю і російського, і неросійського етнічного походження, переважали серед керівництва України, не лише в радянську добу, а й у часи незалежності, не кажучи про реґіональні адміністрації на півдні та сході. До того ж, понад 10 років Президентом України за визнанням його радника І. Ф. Кураса, була “людина російської культурної орієнтації” — Л. Д. Кучма, який лише після того, як обійняв найвищу державну посаду, вивчив українську мову. Визначальною ознакою пострадянської еліти стала імітація нею своєї українськості. До того ж, значна її частина не бажає навіть такої вимушеної імітації. Тому українська мова для більшості чиновників так і залишилася чужою. Вони використовували її позірно перед ЗМІ, в поїздках у західні області чи під час спілкування з представниками західної діаспори. На півдні та сході України не було навіть такого використання. В якій ще країні світу державний службовець не знає і не бажає знати державну мову? Таке свідоме ігнорування має більше психологічний характер, аніж реальні труднощі, враховуючи, що українська і російська мови належать до слов’янської мовної групи. Варто погодитися з думкою російського етнолога М. Губогла, що “человек, не владеющий государственным языком, чувствует себя неуютно, как бы без крыши над головой. Он как бы оценивает свои возможности овладеть еще одним языком и предвидя немалые трудности, внутренне сопротивляется или открыто протестует”. Отже, українці за мовою та національною самосвідомістю залишаються, як і за радянських часів, на нижчому рівні суспільної піраміди, за винятком західних областей. Значна частина еліти, яка лише за назвою українська, в кращому випадку байдужа до української мови й українських національних цінностей, бувають і випадки ворожості у формі прикритої чи замаскованої українофобії. Природу цього явища розкрила І. Кресіна: “Деякі росіяни — громадяни України суб’єктивно заперечують свою об’єктивну належність до української нації, не ідентифікують себе з нею, у них спотворені уявлення про етнічну та національну спільноти та, відповідно, свідомість,.. бо національне суб’єктивно пов’язується з іншою нацією-державою — Росією”. На жаль, це явище масове і стосується значної частини зросійщених українців, які насправді — росіяни за мовою та самосвідомістю. Тому і за роки незалежності українська мова, здобувши формально статус державної, фактично так і не стала нею, хоч існуюча правова база, що визначає державний статус української мови, цілком достатня для забезпечення його реалізації. Головна причина гальмування цих процесів полягає у відсутності політичної волі керівництва органів державної влади й активна протидія як усередині України, так і ззовні. А без свідомої української еліти і загальнонаціональної, і реґіональної, неможлива розбудова справжньої незалежної України. Назріла нагальна потреба створення дієвих механізмів забезпечення державного статусу української мови, одним з яких міг би стати орган влади, який би безпосередньо опікувався цими проблемами. Можливе утворення департаменту мовної політики в складі Міністерства юстиції, який би проводив моніторинг впровадження української мови і здійснював дієвий контроль за дотриманням державними службовцями мовного законодавства, маючи для цього відповідні повноваження. Потрібно організувати вивчення української мови для тих службовців, які нею не володіють, насамперед на сході та півдні України.Надзвичайно важлива роль у зростанні соціального престижу державної мови належить системі освіти, насамперед вищій школі. Без створення справді української національної вищої школи, особливо в найбільш зросійщених східних та південних областях, неможливе формування української національної еліти. Велике значення має впровадження української мови в культурно-інформаційний простір України, яке ніколи не відбудеться без активізації заходів підтримки держави. Українська мова, культура, національні традиції повинні знайти ефективні форми популяризації на телебаченні, радіо, в друкованих засобах інформації із залученням наукової та творчої інтелігенції. Лише національно свідома українська еліта може підняти рівень свідомості всього українського загалу. Без створення сучасної української нації з власною національною елітою неможливе подолання мовного зросійщення українців, насамперед у міському середовищі, а також виявів сепаратистських тенденцій і загрози територіального розколу. Незважаючи на відмінності у рівні мовної асиміляції, за слушною думкою Є. Сверстюка, “здорові сили українців Сходу і Заходу взагалі не відрізняються”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment