«Я ТАК ТЕБЕ ЛЮБЛЮ, ЩО АЖ СЕРЦЕ БОЛИТЬ»

— Як Ви познайомилися? Чула, що це дуже романтична історія.— Пам’ятаю, їхала в метро. Раптом хтось — раз! — опустив руку на моє плече — і побіг далі по ескалатору. Думаю: ще чого? Ну, біжи, біжи. Зійшла вниз, вийшла на перон, уже забула про це. Підходжу до електрички, дивлюся — ходить з книжечкою, читає. Ну, думаю, добре, хай читає. Пішла наперед у якийсь вагон, їду собі. Жила тоді в Святошині. Іду до хвірточки. Озираюся — стоїть, усміхається. Так і познайомилися. Він жив поруч, в Академмістечку, у гуртожитку. Приїхав навчатися в аспірантурі. Раніше не зустрічались…— Чи замислювалися, обговорювали цю зустріч? Чому саме за Вами він тоді пішов?..— Про це я думала вже тепер. Мабуть, на це була Божа воля. А тоді так мало було часу, щоб поговорити, осмислити… Жили, як у колесі: справи, клопоти, хвилювання. У Василя то роботи нема, то є; люди приходять, а тут Дмитрик маленький, хворобливенький був… А потім раптом — ґрати…Сни були дивні. Тоді я не розпізнавала, тепер думаю — віщі. Можливо, якби прислухалась — можна було б щось змінити. Наприклад, коли його вперше забрали, мені наснилась дорога, якою Василь іде — і не озирається. Я дивлюся йому вслід… У цю хату він уже не повернувся…— Коли Ви дізналися, що Василь — поет? Як на це реагували?— Я ж не вибирала поета. Довго не знала про його захоплення. Спершу ми з ним ходили на спортивний майданчик, грали в бадмінтон. Зустрічалися майже рік. Вірші почав читати через деякий час після знайомства. Спочатку Пастернака, то був період його захоплення цим поетом. Потім присвятив вірш мені, тоді зізнався. До речі, цього вірша у книжках не знаходжу. Про літературу говорили нечасто. Він мені часом давав читати свої твори, більше статті. Колись мене похвалив: “У тебе гарний смак”…— Чи шкодуєте про щось? Можливо, тепер щось зробили б по-іншому?— Ні, в наших стосунках, мабуть, усе було правильно. Часом сперечалися, найчастіше з приводу виховання сина. Він дотримувався “крайніх” поглядів. Вважав, що його син повинен бути таким, як і він. Не розумів, що це все-таки дитина, яка виросла в інших умовах. Особливо це було відчутно, коли повернувся з таборів. Коли забрали — синові було п’ять років, коли повернувся — дванадцять. Звичайно, виникали непорозуміння. Василь сам був Божим дитям. Маму дуже жалів. 1979 року писав Дмитрові з таборів: “Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес…Тяжко жили — мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам’ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта — латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна в чому…”— Де працюєте? Як ставляться до Вас колеги? Чи змінилося ставлення з тих часів?— Донедавна працювала в конструкторському бюро Київського механічного заводу імені Антонова. Конструювали літаки. Раніше до мене всі ставилися дуже підозріло. Тепер все змінилося.— Як пережили ті роки?— Як уві сні. Думала: “О, це вже скоро скінчиться”. Коли вперше приїхала на побачення до Василя, думала: “Цього бути не може. Василь — за ґратами! Абсолютно позитивний чоловік. Це сон”. Коли мене викликали до КДБ, казали: “От він такий-сякий…” Кажу: “Що ж він зробив? За що?”— У цій ситуації хто кого підтримував: Ви його чи він Вас?— Думаю, що він мене підтримував. Як його не стало — наче світ змінився. Одразу прийшла самотність…— Коли він стільки років був за ґратами, Ви самотності не відчували?— Ні. У ті жахливі дні Дмитрик якраз був у війську під Москвою, в “стройбаті”, я дуже хвилювалася і поїхала до нього. Ночувала у якійсь хаті з тарганами. Наступного дня (саме на початку вересня) прийшла до сина — і сидимо як укопані, не можемо ні про що говорити. Якесь дивне відчуття порожнечі: ні він мені нічого не каже, ні я йому. Потім кажу: “Знаєш, Дмитрику, я, мабуть, поїду додому”. Хоч могла ще день побути, однак поїхала. Приїжджаю, а там телеграма: “Ваш чоловік помер”. Я в розпачі. Подзвонила до Євгена Пронюка. Даю телеграму: “Я виїжджаю”. Замовила труну, квитки. Узяла Риту Довгань і сестру. Заїхали дорогою по Дмитрика, його відпустили з армії. Приїхали. Викликає мене начальник і каже: “Ми вже поховали! Можемо Вас відвезти на цвинтар”. Я до них: “Я ж Вам дала телеграму”. — “А нам не було де зберігати”. Хоч там такі холодні ночі… Він, бідолаха, напевно, від холоду й помер. Як це сталося, ми й досі не знаємо…Ми сіли біля могилки. І вони тут стоять. Кажу: “Відійдіть звідси! Я не хочу вас бачити!” Правда, послухались, відійшли. Ми посиділи, поплакали — і поїхали.— 19 листопада 1989 року тіло перепоховали на Байковому цвинтарі. Вшанувати Василя прийшли майже 100 тисяч людей. Які спогади про це?— Це дуже складна історія, і вона вже описана. Труну віддавати довго не хотіли. Посилались то на карантин, то на якісь інші причини. Допомагали забирати друзі, родичі, письменники… Станіслав Чернілевський знімав фільм. Під час переїзду перешкоджали: пробивали шини.Раптом щось змінилося — дали дозвіл. Робили все друзі самі: викопували, перевозили… Страшно про це згадувати.— Коли був кращий час: тоді чи тепер?— Для мене тоді, бо був Василь. Молоді були, сподівалися на краще. Тепер можна було б добре жити, вільніше. Якби всі зрозуміли, що потрібно чесно працювати для України, мали б гідне життя.