ЛЮБІМО ЗЕМЛЮ, ЯКА НАС ГОДУЄ!

Володимир ЯВОРІВСЬКИЙЯкий же ти невблаганний, Часе! З міріадів людських особистостей чи й просто істот, які були на цій планеті до нас, — жоден не переміг тебе, хоч виклик кидали мільйони. Лише одиницям вдавалося якщо не перемогти тебе, то принаймні не бути остаточно переможеними, стертими тобою, Часе. Ми, українці, спромоглися висунути зі свого середовища сотні таких одчайдухів і сміливців лише за останнє тисячоліття: Володимир Хреститель і Нестор Літописець, Данило Галицький і Ярослав Мудрий, гетьмани Петро Сагайдачний та Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа та Пилип Орлик, безкомпромісні сторожі нашого національного духу — Тарас Шевченко, Панько Куліш, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський, Микола Міхновський, Володимир Винниченко, Микола Скрипник, Євген Маланюк, Микола Хвильовий, Олександр Довженко, Олена Теліга, Олесь Гончар, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Василь Стус, Іван Світличний, Євген Гуцало… А ще українські воїни-оборонці України — князь Святослав, Дмитро Вишневецький, Іван Богун і Максим Кривоніс, Іван Сірко і Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич та Петро Григоренко…Це лише так, навіть не напружуючи пам’яті, я нанизав святі для нас імена тих, хто вже одійшов за далечезну межу вічного спокою, тиші й безпроблемності. Назвав імена світового рівня, а не для хатнього, сказати б, хуторянського, вжитку. А скільки їх, тих яскравих українських імен ще може додати кожен із вас, дорогі мої українці, — десятки сотень. А скільки ще безіменних, точніше, незнаноіменних одійшли, не претендуючи на місце в нашій пам’яті та в історії.Отож, Часе, не всіх українців ти здолав, далеко не всіх, Часе. Багато нас таки виграли, здавалося, безнадійний поєдинок з тобою. Виграли духовно, а не фізично. Та для нас, сущих українців, найважливіше те, що цілковито виграла його наша українська нація і наша Батьківщина Україна. Ти, Часе, не здолав її, хоч для цього історія приготувала всі умови, всі смертельні загрози і модернізовані пастки.У приречених на смерть спершу атрофується, а тоді й зовсім зникає пам’ять. У нас, українців, це вже було і триває досі, й антиукраїнський політичний клан, який сповідує це безпам’ятство, набирає ще велику кількість голосів під час виборів на півдні та сході держави. Потім у приреченого забирають мову, або ж вона зникає з його уст. І це ми, українці, пережили та й переживаємо досі: нашу рідну материнську мову століттями виривали з уст чужинці, нав’язуючи нам мову свою. Декому це навіть вдалося в періоди занепаду нашого духу, але завжди виявлялося, що і ми, і наша мова, і наш дух здатні до колосального самовідродження. Як тільки у 20-ті роки Російська імперія на короткий час “забула” про нас і розтиснула свій кулак — блискавично українізувалися навіть зросійщені Донбас, Харківщина, Одещина, Кубань. І в цьому брали найактивнішу участь тодішні українські комуністи Скрипник, Любченко, Затонський (цілковиті антиподи пізнішого політичного карателя Постишева, а згодом сталінських лакеїв Кагановича та Хрущова, а тоді просто агресивних русифікаторів Підгорного та Щербицького і сьогоднішнього Симоненка).І все одно ти не переміг, Часе, наш український дух, не переміг.Ось слухай. Звичайна українка, моя землячка з Вінниччини, написала мені лист. Нічого особливого в ньому немає, але слухай, Часе.Раїса Левчук, 59 років, місто Калинівка Вінницької області:“Слухаю Ваші передачі, Ви читаєте листи від дописувачів. Завжди дивувалася, що є такі люди, які мають бажання писати, і пишуть розумно, доладно. Не знаю, чи зможу так написати, але дуже мене вже допекло, ось і зважилася. Тому що є листи, які викликають почуття досади, тривоги і навіть жалю. Багатьом із дописувачів дуже хочеться у сталінський жах, у хрущовський комунізм, брежнєвський застій. Про ці епохи можна писати багато. Було щось і добре — там була наша молодість, надії на те, що живемо у прекрасній країні, “где так вольно дышит человек…”Але вже інші часи, Україна стала незалежною, і прийшло прозріння. Ой нелегке воно, інколи на очах пекучі сльози, невимовно шкода людей, які віддали свій талант, життя за те, щоб це прозріння настало. У дні, коли відзначали річницю Стусового народження, почула, що 1972 року він перебував у застінках вінницького КДБ. Я вжахнулася: ми у цей час жили, ходили на демонстрації, збиралися у компаніях, веселилися, читали “Правду” і “Политическое самообразование”, народжували дітей і уявити не могли, що за стінами зовні дуже респектабельного будинку знищували нашу совість. Хіба можна жалкувати за часами, в які убивають геніїв?! А коли це проста, звичайна людина — хлібороб або вчитель — їх же було знищено мільйони! Думати про це важко і дуже боляче!Ось за яким життям так жалкують червоні адресати, ось до чого нас знову закликають симоненки, вітренки і їхня компанія! Неймовірно, але є люди, які їх підтримують. Бог їм суддя. А Вам, Володимире Олександровичу, зичу здоров’я, наснаги, творчих успіхів у новому 2008 році!”А ось із другого краю України, росіянка за національністю. Послухай, Часе, і її.Людмила Юзефчик, місто Стебник Львівської області:“Добрый день, господин Яворивский! Я — русская, живу на Львовщине с четырехлетнего возраста, сейчас уже на пенсии. Здесь выросли мои дети, подрастают внуки. У меня — украинское гражданство. Значит, я — украинка! Выросла в русскоязычном окружении, а благодаря национальному радио выучила украинский язык, позже помогло и общение.І мені просто дивно, як таке могло статися, що на шістнадцятому році незалежності України на більшій частині її території майже не чути української державної мови. Деякі політики говорять, що так історично склалося. А чи справді не слід було б нам ознайомитися з історією держави, в якій ми живемо? Звичайно, знайомитися треба з історією справжньою, а не комуністичною. І тоді зрозуміємо, що українську мову забороняли до вживання указами на державному рівні в Російській імперії, а суржик — це захисна реакція народу для збереження рідної мови.Але що робиться зараз? На телебаченні майже на всіх каналах проходять дні російської культури. Мені подобаються і я з задоволенням слухаю російські пісні, але ж ми живемо не в Росії, й українці також хочуть чути свої національні твори! Коли ж почнуться дні української культури і мистецтв в Україні? Чому українську пісню — душу народу, на землях якого ми живемо, закрито в золотій клітці за сімома замками? Коли ж знайдеться той лицар, який нарешті звільнить її? Народна мудрість стверджує: клин клином вибивають. А чи не варто було б нашим державникам прислухатися до неї і на державному рівні зобов’язати всі канали радіо і телебачення використовувати не менш як дві третини ефірного часу для програм тільки державною мовою? Так було б справедливо! Мене як росіянку дуже ображають симоненки і вітренки, які вважають росіян за розумових інфантів, які, живучи в Україні, нібито не можуть вивчити українську. Адже коли ми, росіяни, приїжджаємо жити до будь-якої іншої країни, то вивчаємо її мову, і від цього тільки збагачуємося! Пан Симоненко всіма силами домагається визнання російської мови другою державною, але ми зараз живемо в демократичній країні, де насильство не може бути підтримане, а саме насильницькими шляхами свого часу російську мову було впроваджено в Україні.Ми живемо в демократичному суспільстві. І найбільше чомусь “опікуються” нашою демократією комуністи. Вони, як завжди, перекручуючи факти, паплюжать демократичні сили, президента, забуваючи про будь-які моральні принципи. Вони пречудово розуміють, що за це їх не відправлять у Сибір і не закатують у тюрмах, як це робили при комуністичному режимі.Хочеться звернутися до всіх українців незалежно від національної належності: українці, любімо землю, яка нас годує! Поважаймо державу, в якій живемо! Шануймо себе і людей, що живуть поруч із нами, тільки тоді нас поважатимуть інші люди, інші держави”.І ще один лист із найсвіжішої пошти:Ганна Кириченко, село Успенка Онуфріївського району, Кіровоградщина:“Пане Володимире, мені дуже подобається Ваша передача і хочеться й собі написать листа. Сіла писати, а тут по радіо виступає Симоненко і так уже “малює”, і навіть Бога згадує. І згадалися давні роки, як комуністи за Бога карали учнів, вечерю забороняли на Святий вечір носить. Думаю, що Симоненко пізнувато народився, йому б жити в ті роки, коли комуністи ходили по дворах вишкрібувати у людей з горщиків що було, зоставляли на голодну смерть, то може б і він побачив, як люди мерли з голоду, по сім душ в одній хаті лежало мертвих. А те, що йшло дорогою й упало, бо несила була встати, там так і додихали. Матері їли своїх дітей, мого братика людожери вкрали, та Господь його спас.А скільки комуністи стріляли безневинних людей! Та скільки страшного можна згадувать! А Симоненко та той другий із ним пнуться до влади і до Росії, та ми ж недавно тільки вискочили з тої Росії, як плакали, раділи, що вже у своїм домі, а не в мачухи, що ми не раби, а на волі, вискочили голі й босі. А кому хочеться назад у Росію, то ворота відкриті: ідіть, будь ласка! Ми й доріжку прометемо — ідіть і не баламутьте український народ!А за Ющенка я буду Бога молить, щоб не схибив, а ви, сини України, дружно беріться і боріться за Україну, за народ! Доведіть, що ви “не козли”, з’єднайтеся в одне і не будьте як Лебідь, Рак і Щука. Я з Кіровоградщини, мені 87 років, скінчила тільки три класи, багато пережила, як усе описать, то була б книжка. Ганна Кириченко, з села Успенка Онуфріївського району на Кіровоградщині, де Ви, Володимире були і є зараз нашим депутатом”.Три жінки з різних країв України, листи яких я вибрав навгад, не вишукуючи навмисне. Та бачиш, Часе, всі вони про Україну. Як лиш люд наш зрозумів, що можна вільно думати і говорити вголос усе, що лежить на серці, — Україна заговорила і почала ставати самою собою — українською Україною.Та озирнімося, братове, бодай через плече у рік, який, як рекли наші далекі предки, вже “за шелом’янем”. Одкипів, одбунтував й упокорено відходить в історію. Він такий густий подіями першорядної історичної величини, як дебелий вересневий соняшник, нашихований насінням — аж лускається. Уперше в українській політиці нового часу було покарано політичних гендлярів і шулерів, які повірили: гроші в політиці — останній аргумент, що вирішує все. Так, вони викупили сіряків з останньої лави, взяли їх як військовополонених: без гонору й гідності, як мертві душі, для реєстру. І мертві потягли на дно живих. Дострокові вибори відбулися-таки, і невдахи-закупівельники продажних душ змушені були віддати владу, до якої так звикли, що й не вірили, що здатні віддати її комусь іншому. Впиралися до останнього, до смішного й карикатурного, але — віддали. І це — колосальний урок політичної моралі, хоч усі вже повірили в цілковиту аморальність української політики. Моральним виявився наш український народ, який одним вказав на куток, а іншим — на трон. Він виявився безстрашним суддею. Він, усвідомлюючи своє право на вибір влади, вирішив ще раз довірити свою долю патріотичним українським демократам, хоч уже був розчарований і в них, і в Президентові, якого обстояв на холодному і тривожному Майдані в 2004-му. Демократи майже вимучили свою коаліцію, мало знову не повторивши малоросійське безголів’я та псевдогетьманізм. Хто міг чекати від Івана Плюща — хитрющого, далекоглядного українського політичного дядька, який провів Декларацію як перший документ нашої Незалежності, що він відкотиться в зону ганьби і безпринципності під виглядом карикатурного “принципу”. Які страхувальні гальма відмовили в Івана Степановича на фініші його політичної кар’єри?Та новий український уряд таки створено. І я хочу наголосити на цьому: вперше команда Юлії Тимошенко, ризикуючи, наражаючи себе на мінні поля, демонструє моральні принципи в політиці. Для багатьох наших співвітчизників ці принципи мають вигляд слабкості або дивацтва. Сказали, що поділять міністерські місця порівну з “Нашою Україною”, незалежно від результатів виборів і, набравши вдвічі більше голосів, ніж союзники, — дотримали слова. Обіцяли підтримувати опозицію як санітара влади — і відразу створили для неї оранжерейні умови. Обирайте комітети, які хочете, нате посаду першого віце-спікера. І це при тому, що коли вони були при владі — опозиції згортали зі свого столу “недоїдки”, які не могли заковтнути самі. Скажімо, віддали опозиції культуру, відрядивши наглядачем ненависника нашої культури Болдирєва, який готувався виселити до Сибіру Волинь і Житомирщину.Усе це вже в минулому, братове. У складанні та прийнятті бюджету ми встановили рекорд Гіннеса. Зробили і це. Тому маємо підстави вірити в себе, українці.З такої нагоди я обсипаю вас усіх різдвяно-новорічним житом-пашницею із печерських історичних пагорбів на всі сторони України! І нехай бодай одна зернина закотиться до вашої оселі й проросте 2008-ма великими радостями на ваш рід український.Світлого вам Чола та Серця на кожен день нового року. Ваш Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ.