МОВНИЙ ПРОРИВ?

У “Методичних рекомендаціях щодо вивчення української (рідної) мови у 2006/2007 навчальному році” визначено: “На сучасному етапі розвитку освітньої системи велика увага приділяється особистісній зорієнтованості навчально-виховного процесу, створенню ефективної системи плекання, розвитку та якнайповнішої реалізації природних здібностей школярів, зокрема, здібностей мовно-літературних”. Якраз про “ефективність” плекання і “найповнішу реалізацію” мовних здібностей школярів і говоритиму. Окреслю проблему. Дитина отримала двійку з російської мови: припустилася семи помилок у контрольній роботі. Ось тільки сварити дитину нізащо. Адже ці помилки — наслідок сьогоднішньої політики мовної освіти в Україні, а не помилки учня 3-го класу, наслідок запланованої дебілізації, яку в положеннях Національної доктрини розвитку освіти чомусь названо “мовним проривом”. Людині властиво прагнути органічності й цілісності мовного середовища, натомість наших дітей навчають в умовах постійного переключення з коду на код, що, на думку В. Радчука, працівника Інституту української мови НАНУ, викликає втому й хворобливе сприйняття в довкіллі всього, що має риси будь-якої самобутності: перемінне блимання мов пригнічує і паралізує. Я аж ніяк не проти викладання іноземних мов у школі, та хіба ж так важко зрозуміти, що методичні підходи до вивчення мов мають бути різні, а вивчення іноземної повинно ґрунтуватися на досконалому знанні рідної мови. Зазирнімо у щоденник третьокласника. На тиждень маємо: чотири уроки англійської мови, три уроки російської, три — української. І плюс факультативне заняття з іноземної. Ось що з цього приводу думає колишній міністр відповідної інстанції: “Давайте дамо (виділення моє — Ю. Д.) відповідь на одне запитання: у чому полягає завдання освіти? Відповідь проста: завдання освіти таке: виховати справжню людину, патріота, громадянина, особистість”. Постає низка питань: патріота якої держави виховує сучасна школа? Яка “справжня людина” з погляду С. Ніколаєнка? Наскільки виправданий для виховання “справжньої людини” такий непропорційний розподіл навчального часу? Чим мотивується надання переваги вивченню іноземних мов у початковій школі? Як називається отой триголовий змій — мовне страшидло, яке ходить у шкільних коридорах, чи не укруслиш (термін В. Радчука)? Виявляється, що “такий підхід відповідає віковим особливостям, адже дитина саме в ранньому віці краще засвоює мову, тому це має бути справжній мовний прорив у практичному володінні іноземними мовами”. А коли ж буде “прорив” у володінні рідною мовою? Чи таке передбачають там, у Міністерстві освіти і науки? Передбачають. Треба лише визначитися з поняттями “рідна мова” і “рідна мова для міністрів”. Саме про це 29 серпня 2007 року на прес-конференції у Вінниці й повідомив пан Ніколаєнко: “Що стосується того, що “з гарячої голови” суцільно скасували вивчення російської мови, то сьогодні школи до цього масово повертаються. Навіть на Галичині окремі навчальні заклади повернулися до вивчення російської мови”. На думку екс-міністра, широке вивчення російської мови в українських школах — позитивне явище, адже “російська мова є мовою Організації об’єднаних націй, мовою великої кількості користувачів у Інтернеті, мовою багатьох інструкцій з експлуатації технічних засобів”. Отже, інструкції з експлуатації технічних засобів сьогодні визначають напрями розвитку освіти, мовної зокрема. Просвітилися. А два роки тому цитований автор присягався робити “…все, що йтиме на користь нашій вітчизняній системі освіти”. Мабуть, заступаючи на посаду, йому ніколи було читати Постанову Кабміну України № 1546 від 2 жовтня 2003 р. “Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004—2010 роки”, виконання якої має забезпечити: практичну реалізацію статті 10 Конституції України щодо всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя; розширення функціонування української мови у засобах масової інформації, сфері культури, освіти та науки; розвиток мережі дошкільних, загальноосвітніх, вищих навчальних закладів для безперервного виховання і навчання українською мовою; стимулювання вивчення української мови учнями, студентами та іншими громадянами України.До 2010-го залишилося два роки. Упевненими кроками наближаємося до мети. До речі, контроль та координація виконання Програми покладається на МОН.А поки в державі “створюють” належні умови для “розвитку і розширення сфери функціонування української мови, виховання шанобливого ставлення до неї, формування патріотизму у громадян України”, діти отримують двійки. За те, що не вміють писати (а головне — мислити) чужою мовою, дарма що “інструкції з експлуатації технічних засобів” писано по-російському. Наведу типові помилки, які трапляються в зошитах з російської мови учнів початкових класів, а висновки робіть самі. Про “мовні прориви”. Коли діти говорять і пишуть “двадцять перше ноября” і “домашня работа”. І про цілеспрямоване калічення свідомості найменших громадян нашої держави. Ось типові учнівські помилки: собірайтесь, дание, пасажир, снєг, робота, єго, показуєт, позно, билінка, встанєш, колектив, Ємма, колосся, крилья, щастье, за приказом, розцвёл цветок, смиялися з меня, река замьорзла. А ось ще приклад “шарпання” між двома мовними світами, вже з зошита з української мови: щчастя. Про що ж думав отой школярик, виводячи на папері таке новоутворення, а по суті — підписуючи вирок системі мовної освіти в Україні?! А те, що дитина думала (згадувала, вагалася, обирала правильний варіант) над правописом слова, цілком очевидно. І про що думають дяді, які стверджують, що вивчення іноземних мов (російської зокрема) у молодшому шкільному віці — неоціненне благо? Чи повинно це відбуватися за рахунок української мови? Скільки мов знаєш — стільки разів ти людина. А коли людина не знає нормально жодної мови й змушена постійно перебувати в умовах стресу, щоразу перемикаючи мовний код, скільки ж тоді в Україні людей? Мови конфліктують між собою. Паралельне вивчення споріднених мов (а мова — знаряддя думки, запорука розвиненого мозку) лише утруднює і навіть гальмує процес мислення. Дво- чи тримовна особа частіше не знає і половини (третини) мови, не здатна висловити найтонші відтінки почуттів, це вже не мовна, а напівмовна особистість. Годі від такої людини чекати високого злету думки й творчого осяяння. О. Потебня вважав, що навчати дітей іноземної мови з пелюшок — робити з них напівідіотів, живі пам’ятники безглуздя й душевного холопства батьків. У медицині подібне явище називається коротко — шизофренія, тобто розщеплення психіки, роздвоєння особистості, в основу чого і покладено дво(багато)мовність. Ось і виявляється, що замість “розвитку та якнайповнішої реалізації природних здібностей школярів” школа серійно випускає експортний товар, напіврозвинений мовно і розумово плебс, що здатний коритися волі колонізаторів, за копійки виконувати брудну роботу по закордонах. І все-таки погоджуюся із твердженням екс-міністра про головне завдання освіти — розвивати особистість. Але розвивати її треба в рідномовному середовищі, забезпечивши нації згуртованість, культурну цілісність, можливість поступу. Тоді й чужі говірки опанувати буде нескладно. А поки що маємо “щчастя” непорозуміння, невизначеності й непевності й аж ніяк не “мовного прориву”. А ще — двійки. Тож нехай їх поставлять у щоденник не учневі й не вчителеві, а тим, хто розробляє відповідні програми й визначає курс національної освіти.