ЧЕРКАЩИНА В ХУДОЖНЬОМУ ЛІТОПИСІ

Валентина ДАВИДЕНКОПереповідатимемо, як казку: “Тоді сніги були глибокі й синьо відтінені стовбурами могутніх дерев…” Бо й справді у річищі минулого віку природа чи то ще не втомлена людською пожадливістю, чи за якимось вищим приписом дарувала нам справжні на подих і смак зими, невтомно вирізьблюючи кожну сніжинку. А якщо згідно з новою гіпотезою про воду як субстанцію, що вбирає довколишню інформацію і відповідно відображає її своїми кристалами, то, може, й справді тоді було більше зустрічної гармонії в серцях, незважаючи навіть на суспільні лиха. А може, таких сердець, довірливо і чисто налаштованих на світову гармонію, було більше. Зараз-бо якось усі жваво налаштовуються лише на бізнес, як сказав би герой “Голомозої співачки”: “ворушкі до життя”. А снігів тепер таких немає! А ще рідкісніші зустрічі з художниками, які спогади давніх літ у тому майже райському колориті, і запаху, і шерхотінні крон переповідають нам, нинішнім. Мініатюрні, філігранно прописані пейзажі й натюрморти Миколи Лихошви сприйняла з тими ж відчуттями, що й полотна старих голландців, та відображають вони Україну, милу серцю малу вітчизну — Черкащину. Уся виставка “Краяни Богдана і Тараса”, яка два тижні новоріччя експонується в Національній спілці письменників України, переповита ностальгією її авторів — київських художників, які родом з Черкаського краю. Такі експозиції невдовзі називатимемо виставками зникаючих, а то й невідомих пейзажів. Тому й зворушується глядач на ці нібито традиційні сільські краєвиди, сіножаті й вітряки, що несуть вони ще враження натури, а не камуфляжу. Бо й у наш час уже тешуть колоди на подобу українського вітряка, на якому буде табличка “шинок” чи інша низькоякісного штибу ресторація. А ось живописець відтворив той млин, що роками гомонів з вітрами, написав латаття на ласкавому плесі й нагрітий сонцем човен, а воду з плюскотливого струмочка, що живив цю водойму, можна було пити, склавши човником долоні. Пишу це ніби про інший світ, як “фентезі” сторч очманілого від цивілізації людства. А від смаку чистого джерела і до нинішнього багна ще не минув час навіть одного покоління. Найбільш здогадливі вже розуміють: втрачаємо не тільки довкілля, а й норму, притаманну здоровій людині, моральні чесноти. Зустріч зі справжньою оазою і в макро-, і в мікросвіті викликає щирий подив і захоплення. На відкритті виставки відомий живописець Іван Пилипенко розповів зі зворушенням, як учився у Миколи Петровича Лихошви, нині старшого викладача Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва ім. М. Бойчука, і що той завжди допомагав своїм учням, відстоюючи їх перед іншими, а нерідко й забезпечував потрібними матеріалами та ділився своєю невеликою зарплатою. Цю сердечну щирість читаєш і в малярстві правнука Тараса Шевченка, який у багатьох роботах відтворив краєвиди Шевченкового краю: “с. Моринці. Хата, в якій народився Т. Г. Шевченко”, “За байраком байрак”, “Левада”, “Ріка Вільшанка біля Вербівки”. Романтично-філософський настрій полотен, своєрідна авторська техніка дарують глядачам незабутнє враження від побачення з такою Україною — чистих джерел і апостольських образів. Як і Микола Лихошва, що представлений на виставці не тільки в жанрі пейзажу, а й у монументальних історичних картинах, ще один викладач Інституту ім. М. Бойчука Олекса Близнюк відкриває експозицію своїм великим монументальним полотном, присвяченим історії Холодноярської республіки. Він організатор щорічних пленерів художників та студентських навчальних пленерів “Стежками Шевченкового краю” та “Стежками Холодного Яру”. Енергетичний потенціал його полотен відчувається не лише в історичних мотивах, а й у пейзажах, де кожне дерево втілює могутню силу цієї землі, що народжувала велетів духу. Виразна живописна стилістика з імпресійними мотивами у Миколи Калашника, викладача Київської дитячої художньої школи № 2. Це його перша виставка, і художник представив лише частину свого значного доробку. Свіжістю емоцій дихають його образи, яскраві портрети, легкі й ніжні пейзажі. Можливо, невипадково саме в Будинку літератора так сердечно прийняли виставку творчі побратими художників, яким близька ностальгія за чистою оазою в мікро- і макросвіті. Бо лише там буває рідкісна птаха — Творчість. І це доцільно для майбутнього виживання людини. Хоч того нині й не розуміють “ворушкі до життя”.