«ДВАДЦЯТЬ ПЕРЕВТІЛЕНЬ» У МАНДРІВЦІ ДО СОНЦЯ

Наталя МАФТИН, кандидат філологічних наук,м. Івано-ФранківськЮнка, яка “інколи нагадує метелика”, іноді “схожа на оленятко з великими зеленими очима”, а часом — на “хитрого бешкетника”, що “одягає шапку а ля Буратіно”. Такою бачать її улюблені гімназійні вчителі. Такою постає лірична героїня на сторінках її першої поетичної збірки з багатообіцяючою назвою “Передчуття”. Макар Оля, вона ж — “просто Макароля”, своєю першою збіркою викликає в читача передчуття народження справжнього Поета. Передчуття дотику до таємниці неповторного, пізнання світу в собі.У її творах відлунює Шевченків і Стусів біль за Україну — і власна, вже зовсім не дитяча гіркота: “То так дико — свою Батьківщину/Віддавати чужинцеві в борг” (“Україна”). А ще живе свята віра, що “лише тут можна дихати./ І можна залишатися справді живим”. І, як сакральний, прапервозданний простір, всесвіт у мініатюрі — “іmago mundі” — постає рідний Івано-Франківськ (Станиславів) і рідні Карпати. Юна авторка збірки відчуває ностальгію за барвистим світом гімназійної юності й водночас — порив вітру, що напинав вітрила першовідкривачів незвіданих материків. Та навіть коли “до зірок — півподиху”, найважливіша, найжаданіша мандрівка у її житті — то “двадцять перевтілень” у рідному Станиславові, цьому центрі Галактики чи й Всесвіту (“Двадцять моїх перевтілень”).Уявлення про першу збірку Ольги Макар було б неповним, якщо обминути одну з найважливіших тут тем: болючу для української екзистенції тему еміграції. “Мої родичі/втікають за кордон,/мої друзі втікають./Втікають, здається, всі/(скоро нікому буде/перевертати клепсидру,/щоб час/ще минав)”. У душах співвітчизників, які в заокеанських мандрах шукають нову батьківщину, авторка намагається розбудити притлумлену вічною гонитвою за матеріальними благами генетичну пам’ять роду. Їй болять кордони, що “стомилися бути щодня перекреслені” “такою кількістю людей, що сюди не повернуться”. Для неї любов до України — то високе небо Свободи на Майдані в помаранчевому листопаді. Читаючи щирі, по-дитячому беззахисні рядки, ловиш себе на думці: а може, воно вже виросло — те покоління, що не знає смаку рабської юшки? Бо всупереч тому, що тут ще “дурять, брешуть і крадуть”, воно свідоме свого вибору бути вірними Україні в її найважчі часи. Воно має аристократичне відчуття своєї закоріненості.Ольга щира в освідченні Івано-Франківську, і тому всі її мрії про навколосвітні подорожі й космос, про мандрівку до сонця закономірно завершуються “знаходженням” “себе справжньої”, що дорівнює “гострому бажанню послухати скрипку на стометрівці” (“Як добре, що всі мої мрії…”). Можна сказати, що Оля “зав’язується” на добру урбаністичну поетку: вона вміє слухати місто, відчувати ритм його вулиць, розуміє пантоміму його дійства. У юної поетки є власна таємниця вичакловування передчуття справжнього дива, тому слово (а інколи й шепіт) у неї має “запах золотого вогню”; а відчути себе щасливим можна, здолавши заскорузлі рамки часу — “десь між сьогодні і завтра”. І знає, що над щасливими по-справжньому час втрачає магічну владу, а для щастя треба “…лиш відстані (…) Хоч трішечки містики й неба”. Тому й експериментує з часопростором, іноді відкидаючи час, бо Вічність — тільки простір.На сторінках її першої книжки промениться чистий світ дитинства, тут бунтує проти канонів та стереотипів “дорослого світу”, тут є й філософська заглибленість у найсуттєвіші проблеми буття, яка виливається в афористично-містке розмежування справжніх і сфальшованих цінностей. Я вперше побачила її на станиславівській “стометрівці”. Вона тримала білий зшиток: це був її щит і забороло — і водночас частинка серця… Перша книжка, щойно з типографії.— Олю, — кажу подумки цій тендітній, як квітка підсніжника, дівчинці. — Нехай на твоєму шляху ніколи не буде жодних зрад. І хай нам усім легко дихається і живеться радісно у нашій Україні.