«ЗА НЕЇ ДУШУ ПОГУБЛЮ»

Ніна ГНАТЮККоли піднімаєшся на Тарасову гору в Каневі, схиляєш чоло не лише перед могилою національного генія і пророка, вустами й серцем повторюєш його нетлінні строфи, а й зупиняєшся у скорботі біля невеликого гранітного валуна, встановленого на місці самоспалення українського патріота Олекси Гірника. Те сталося морозної ночі 21 січня 1978 року.Про подвиг Олекси Гірника з Калуша розповів мені Михайло Єфремович Іщенко, медик за фахом, добротворець, охоронець української мови і культури за велінням серця. Так сталося, що йому, черговому лікареві, довелося одному з перших побачити останки чоловіка, який згорів тієї страшної ночі на Чернечій горі, а також прочитати кілька аркушиків, розкиданих на снігу неподалік Тарасової могили. У тих саморобних листівках Олекса Гірник звинувачував радянську владу, тоталітарну систему в замовчуванні національних проблем, нищенні української мови і культури, приниженні людської гідності мільйонів людей, які народились на землі своїх предків, з молоком матері ввібрали в себе слово Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а в державі, “где так вольно дышит человек”, свідомим українцям затикають рота, змушують думати, розмовляти, молитися мовою поневолювачів.Олекса Гірник здійснив самоспалення не в хвилину розпуки, не в мить духовного відчаю, не внаслідок депресії чи якоїсь страшної хвороби. Він осмислено готувався до цього непростого кроку, щоб бодай у такий страшний спосіб вдарити у дзвони пам’яті й совісті, розбудити приспаних комуністичною ідеологією співвітчизників, змусити їх задуматися над тим, чиї ми діти й онуки, на якій землі живемо, що залишимо у спадок своїм нащадкам.Звичайно, було зроблено все, щоб про причини самоспалення Олекси Гірника ніхто не дізнався, щоб це ім’я ніколи не воскресло в людській пам’яті, не стало надбанням історії.Та сонце незалежності розтопило обвуглені канівські сніги, вкрило духмяним рястом крутосхили, на яких розкидав листівки патріот з Калуша. І його душа озвалася не лише до земляків, а й усього світового українства рядками Кобзаря, якого він боготворив, закликом жити і боротися в ім’я України.1991 року Михайло Іщенко відвідав родину Гірників, вклонився могилі Олекси Гірника і його дружини Кароліни, познайомився з сином Євгеном, більше дізнався про життєву дорогу його батька.Олекса Гірник закінчив українську гімназію у Станіславі, був членом української патріотичної організації “Сокіл”, ОУН і “Просвіти”. Зазнав усіх гіркот окупації, польських тюрем і радянських таборів. Його завжди обурювали намагання московитів жорстоко розправлятися з українським волелюбним духом, прагнення кремлівських вождів свою людиноненависницьку політику маскувати гаслами турботи про прийдешній комуністичний рай, свободу і рівність.“От нате вам світове братерство людей, хватайте його обома руками, поки не пізно — з російською мовою, російською культурою. Всіх під себе силкуються підім’яти. Але по-їхньому не вийде. Світ розпізнає їх”, — говорив Олекса Гірник.Після відвідин Калуша, Богородчан, близьких і рідних борця за українську незалежність Михайло Єфремович опублікував не одну статтю про подвиг Олекси Гірника. А 2004 року у Видавничому центрі “Просвіта” вийшла його книжка “Спалився за Україну”.Мені не раз доводилося зустрічатися з цим невтомним дослідником історії Канівщини, підніматися з ним на Тарасову гору і слухати розповіді про одного з найвірніших нащадків Кобзаревого духу. Олекса Гірник був з найвідданішої когорти націоналістів. Його життєвим девізом було: “Здобудем Українську державу або згинемо у боротьбі за неї!”Де б не був, що б не робив, він не покидав думати і боротися за незалежну Україну. Коли Олексу забрали до польського війська, після муштри говорив лише українською, читав рідною мовою газети і журнали, хоч це викликало лють у польських шовіністів у мундирах.В одному з листів до рідних О. Гірник писав: “Остогидла осоружна польська армія. Хочу змінити конфедератку на мазепинку”. Зрозуміло, такий настрій польського жовніра не пройшов повз увагу таємної поліції. Його арештували перед строєм, на плацу. Як націоналістові й просвітянину, військовий трибунал присудив йому п’ять років ув’язнення. Після втечі з польської тюрми Олекса потрапляє в ще гірше пекло — його запроторили до катівні НКВС, а звідти — на вісім років до сталінських таборів.Витерпів усе — голод, холод, наругу. І лише восени 1948 року повернувся додому. Та вже не застав живими ні матері, ні молодшої сестри. Брат Федір загинув на фронті. Чоловіка старшої сестри закатували у тих же таборах. Більшість однолітків-оунівців теж замордували енкаведисти. Отаке-то більшовицьке щастя чекало на Олексу після неволі.Хотів піти в криївки УПА, та батько слізно просив: “На кого мене полишаєш, старого? Хто доглядатиме прадідівські могили?” Мусив влаштовуватися на роботу копачем на цегельному заводі. Робота, як у тюрмі: ледве не падав з ніг, копаючи глину та перевозячи тачки з нею. Але духом не змирився зі становищем раба. Поєднав свою долю з Кароліною, сусідською дівчиною, що повернулася з сибірської неволі. Виростили двох синів. У дітей виховували любов до української мови, народних звичаїв і обрядів, віру в необхідність побудови національної держави. Саме з уст батька чули сини про незламних Олексу Довбуша, Романа Шухевича, Симона Петлюру і Славу Стецько, багатьох інших борців за українську Україну. Батько був переконаний — сини здійснять його настанови. Як би зрадів пан Олекса, коли б почув, як його старший син Євген Гірник проголошував у парламенті незалежної держави клятву народного депутата України!У своїй книжці “Спалився за Україну” Михайло Іщенко наводить спогади багатьох земляків про Олексу Гірника. Павло Терпак з Калуша відзначав, що пан Олекса обожнював Т. Шевченка, знав багато поезій з “Кобзаря” напам’ять. Разом з дружиною побував у Каневі. Боліло йому, що не всюди там чути рідну українську мову, а студенти-українці йдуть понад Дніпром і співають “Волга, Волга, мать родная…” Чи не в той час, дискутуючи з тими бездуховними молодиками, вислуховуючи образливі, ниці слова у відповідь, зродилася в ньому хвиля протесту? Чи не тоді подумки обрав це священне місце для самоспалення як самоствердження власної гідності, переконання, що він живим смолоскипом свого серця освітить дорогу багатьом українцям до жаданої свободи?Михайло Іщенко наводить рядки однієї з листівок, що є своєрідним духовним заповітом Олекси Гірника: “Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! Україна для українців!З приводу 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою 22 січня 1918 р. — 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша.Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі?!”У прощальному листі до дружини О. Гірник так пояснював свій вчинок: “Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації.Мій протест — то прометеїзм, бунт проти насилля і поневолення”.Таким був духовний заповіт Олекси Гірника нам, його нащадкам. Та чи почули його всі? Чи усвідомили, якою ціною постала на карті світу держава Україна, якими тернистими шляхами йшли українці до визнання рідної мови державною? Чи пам’ятають про тих, хто згорів, щоб освітити нашу дорогу до себе, своєї історії і мови, свого істинного призначення на світі?Я так її, я так люблюМою Україну убогу,Що проклену святого Бога,За неї душу погублю!Як засвідчує Михайло Іщенко, саме ці рядки підкреслив у “Кобзарі” справжній Герой України Олекса Гірник. І ствердив їх кожною миттю чесного і стражденного життя.