ЧОРНЕ РІЗДВО

Зиновій КАРАСЬ,м. Коломия— Якби-то, — думаю, — якби Не похилилися раби… Т. ШевченкоТого року довго не випадав сніг. Громіздкі колимаги облавників ще здалеку своїм гуркотом по нерівній замерзлій дорозі сповіщали тих, що сторожували коло шматка підвішеної залізничної рейки. І відразу морозяне повітря розрізав різкий, знайомий і страшний звук.— Дзень, дзень, дзень, — кликав на сполох імпровізований дзвін, бо ж справжнього німці зняли.— Облава!Ховалося все, що могло заховатися. Залишалися на всяку непевність старі й діти. Село завмирало, лиш тривожно гавкали пси, де ще їх вдалося зберегти живими. Непевність і жах падали на село, як ржава мла. Здавалося, що навіть обтулені загатами хати тремтіли й маленькими вікнами сльозавили на такі грізні й страшні чотиригранні штики на довгих старих гвинтівках. Накочувалася лавина обшуків, допитів, побоїв, грабунків. Не одну загату розкидають, із стодоли викинуть снопи, зірвуть підлогу, розвалять піч, серед хати викопають яму, навіть витрясуть із горщиків вазонки, бо і там міг заховатися “бандера”.Аж під кінець грудня раптом повалив сніг. Густий, лапатий. Вирівнював дороги, вколисував до сну поля і білизною маскував згарища на спалених обійстях.Село Колоколин на славній колись Рогатинщині, що дала стільки свідчень безмежної любові й жертовності до рідного краю, — готувалося до сумного Різдва.Бо кат червонийБратів понищив нам рідних —Сорок мілійонів чекає до бою —Пімсти, пімсти! — наспівували хлопчаки. Село спорожніло. Одні пішли, щоб стати осередком майбутньої української армії, інших, не навчених і неозброєних, погнали вмирати за інтереси червоної Москви на польських і німецьких полях, ще інші подалися на Волинь і в Чорний ліс, щоб стати на прю з новітніми завойовниками, ще хтось своєю кров’ю оббризкував і обливав стіни Станіславської тюрми, як-от син колоколинського отця Сеньківського Славко, що, здобувши гарну освіту, став душею сільської молоді. Вчив, виховував, своїм особистим прикладом стверджував найкращі риси синівства рідної землі.І хто знає, чия доля краща: тих, чиї понівечені тіла вивезуть і прикриють дерном у Дем’яновому Лазу, чи твоя, — поїдеш, паничу Славку, на 25 літ рубати тайгу, добувати колимське золото, щоб залити ненаситну пельку червонозоряному монстрові.Не будете ви, дорогі мої земляки, святкувати Різдво Христове 1945 року. Не засіватимуть хлопчики, не прийде молодь з Вертепом, не заколядують церковні браття і старенький ваш отець не відправить вам навіть утрені. Хтось із ваших-таки односельців донесе червоним катам, що в скелі, де колись добували камінь-алябастер, в глибоких штольнях, недосвідчені ваші хлопці, а з ними другий син о. Сеньківського Микола забарикадувалися для нерівного бою. Недосвідчені, бо не знали, який багатющий арсенал у їхніх переслідувачів, які й гадки не мали дотримуватися міжнародних конвенцій про незастосування того чи іншого виду озброєнь. Цілий гарнізон 350 червонопогонників з кулеметами, мінометами, навіть з гарматою накрив село. Те, що почалось у Колоколині, було ще хіба в час татарського лихоліття: розкидано всі обороги, перетрушено всі стодоли, всі закутки, перестріляно майже всіх псів. Тільки земля не давалася щупам — замерзла на кістку.Всі спроби прорватися в скелю було відбито. Невдач зазнали спроби виставити поперед себе мешканців села, а з ними й отця Сеньківського. Биті до крові, до зламаних кісток селяни відмовилися лізти у скелю замість щита для червонопогонників. Шанували свого отця, що цілий свій вік ділив долю і недолю зі своїми вірянами. Не допомогла ні гармата, ні міномети. Настали найтяжчі дні, дні непевності, бо чомусь червоні гості перестали штурмувати скелю. Чекали…Нарешті приїхало велике вантажне авто, на ньому — довгі металеві предмети. Ніхто досі такого не бачив. Це були балони з отруйним газом. Шлангами тяжкий газ — непереборний ворог — поповз у штольню. Другого дня солдати в протигазах виволокли тіла захисників. Загинули всі! Хто і з якої родини скористався юдиним грошем за цей диявольський злочин, мені не відомо.За синів поплатилися родини: хто тюрмою, хто Сибіром, хто розстрілом. Родину о. Сеньківського вигнали з пробоства і до смерті він з доньками мешкав у добрих людей і сповняв свій душпастирський обов’язок ціною переходу в православ’я 1946 р. Жертвою впав його майбутній зять Михайло Якимів, пролежавши весь день у талому снігу над Дністром у селі Козари, під час облави. Помер у криївці під землею.Разом із трупами зі скелі винесли знамениту бібліотеку Колоколинської читальні “Просвіти”.Тіла отруєних забрали з собою, а найстрашнішого ворога большевицько-московського режиму — книжки — спалили під скелею, обливши пальним.Сьогодні відбудоване, оновлене село Колоколин живе новим життям у незалежній Українській державі. І не всі онуки і правнуки знають, що у час лихоліття 40—50-х років село втратило понад триста своїх мешканців, і тільки про поодиноких відомо, де їхні кістки.Мир вам, герої і жертви! І хіба що Господь збере нас усіх разом на останньому суді і воздасть по ділах їхніх жертвам і катам, і тим, що катам помагали, рабам тілом і духом…
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis