Минає 60 літ, як тоталітарна влада скоїла після страхітливої руйнівної Другої світової війни, що двічі вогнем і кров’ю пройшла українською землею, третій радянський голод в Україні, який не оминув і Буковини. Сьогодні історики називають голод 1946—1947 pp. великою трагедією 40-х.
Довідка “СП”За таємними даними статистики, станом на 2 липня 1947 р. в Україні нараховувалося понад 1 млн 154 тис. виснажених голодом людей — дистрофіків, а смертність, приміром, на Буковині перевищила народжуваність на 17 тис. 773 особи. Загалом, за неповними даними, від третього штучного голоду в Україні загинуло понад 1 млн осіб.
КОЛИ ЛЮДИ ГОЛОДУВАЛИ І ВМИРАЛИ, ХЛІБ ВИВОЗИЛИ ЗА КОРДОНУпродовж десятиліть тоталітарна влада замовчувала третій радянський голод в Україні, який був спричинений низкою об’єктивних і суб’єктивних причин. Загострили продовольчу ситуацію руйнація сільського господарства війною та незадовільні кліматичні умови весни—літа й посуха 1946 р., яка повторилася на півдні України 1947 р.Проте, стверджують науковці, до справжнього голоду не дійшло б, якби центральні органи, демонструючи міфічні “переваги” соціалізму і прагнучи раніше від держав Західної Європи, які теж були охоплені засухою, відмінити карткову систему, не встановили завищених норм держпоставок хліба з України для створення “резерву зерна” та поставок хліба майбутнім союзникам — країнам новостворюваного “соціалістичного табору”. Саме тоді, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, багато хліба вивозили за кордон. За 1946—1947 рр. у країни Західної Європи (Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію тощо) з СРСР було експортовано 2,5 млн тонн зерна. До того ж, “вибиту” з голодуючого українського села сільгосппродукцію вивозили також у різні реґіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для Ленінграда, деяких областей РРФСР, овочів — для Москви.
СУБ’ЄКТИВНИЙ ФАКТОР У західному реґіоні, де селяни зібрали непоганий урожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати тим, хто голодує. “Західняки” рятували від голоду не лише своїх земляків-українців, а й росіян, білорусів, молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробиралися з областей Росії, Молдавії й Білорусі по порятунок, і знаходили його в Західній Україні. Проте страждали від голоду і жителі західних областей. Найбільше — Ізмаїльської та Чернівецької, де в той час тривала насильницька колективізація. У наукових дослідженнях кандидат історичних наук, доцент кафедри нового і новітнього часу Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Василь Холодницький дійшов висновку, що “Чернівецьку область, основу якої склали Північна Буковина та Північна Бессарабія, було втягнуто в черговий радянський голодомор, наслідки якого виявились надзвичайно важкими і трагічними”. Відзначаючи серед об’єктивних причин “посушливу осінь 1945 p., малосніжну зиму 1945—1946 pp.”, він вважає, що “найвагоміший вплив на вкрай напружену ситуацію з продовольством 1946—1947 pp. для населення Буковини мав суб’єктивний фактор”. Насамперед це стосується грабіжницької політики заготівель органів радянської влади сільськогосподарської продукції. Керівництво краю добре володіло ситуацією, яка склалася на час заготівельного періоду 1946 р. Однак об’єктивні труднощі від самого початку воно нехтувало. Лише 20 серпня 1946 р. секретар Чернівецького обкому партії І. Зеленюк та голова облвиконкому О. Коліков направили лист ЦК КП(б)У і Раді Міністрів УРСР про хід хлібопоставок в області. У цьому листі вони вперше просили надати області знижку з хлібопоставок з урожаю 1946 р. кількістю 200 тис. ц та відкласти до урожаю 1947 р. повернення насіннєвої і продовольчої позик кількістю 7 тис. ц. У листі простежуються й причини цього, дещо запізнілого, прохання. Але наслідком звернення стало не зниження планових поставок, а фігурування області у постановах і рішеннях партійних та радянських органів України й СРСР як такої, що зволікає з виконанням планових завдань. Обласне керівництво звинувачували у різних гріхах, аж до небільшовицького ставлення до виконання плану хлібозаготівель. Йому спускали вказівки найближчими днями ліквідувати “великі недоліки і грубі помилки” у цій справі. Безперечно, що після таких звинувачень обласне керівництво доклало всіх зусиль, аби виправдати своє перебування на керівних посадах. Для забезпечення виконання планових показників на місця було направлено близько 500 працівників управління уповноваженого Міністерства заготівель СРСР у Чернівецькій області. Їм допомагала значна кількість уповноважених обкому та міськкомів партії, облвиконкому, міськвиконкомів та райвиконкомів, працівники міліції, служби державної безпеки, суду, прокуратури тощо. Загалом цій меті служили близько 11 тис. осіб агентурно-інформаційного апарату, бійців винищувальних батальйонів, членів бригад міліції та груп охорони громадського порядку. Їх, як і мінзаг, було сформовано з представників місцевого населення. Багато з них, ревно виконуючи завдання керівних органів влади із заготівлі продуктів, вдавалося до фізичного насилля над знедоленими односельцями, оббираючи їх до нитки.“ТУТ ПРАВИВ НЕ ЗАКОН, А РЕВОЛЮЦІЙНА ДОЦІЛЬНІСТЬ”Зерно та інші продукти силоміць забирали навіть у тих, хто вже виконав план, або, згідно з радянським законодавством, був звільнений від обов’язкової здачі зерна державі. Представники влади часто-густо порушували чинне законодавство, а представники суду та прокуратури не помічали порушень або шукали пом’якшувальні статті законів для злочинців, наділених владою. Зате суд був безкомпромісним, розглядаючи справи пересічних громадян, звинувачених у тому чи іншому злочині. У краї, як і в усьому Радянському Союзі, правив не закон, а революційна доцільність.У своїх наукових дослідженнях Василь Холодницький також наводить факти вакханалії, яка панувала 1946—47 рр. на Буковині.Так, за його даними, тільки в Сторожинецькому районі 1946 р. за несвоєчасну здачу хліба державі засудили до різних термінів ув’язнення 27 господарів. На значну кількість селян накладали штрафи з обов’язковою здачею продукції у визначені судом нові терміни. Більшість покараних, хто не мав змоги виплатити штрафи, притягували і до кримінальної відповідальності, їх засуджували на 5—10 років і висилали у віддалені місця Радянського Союзу. Д. О. Радиш, жительку с. Шубранець Садгірського району, за несвоєчасну здачу зерна державі суд засудив стягти вартість незданого зерна (16620 крб) і накласти штраф у подвійній сумі (33240 крб). Але й після цього вона не виконала плану поставок, і 20 вересня 1946 р. за невиконання хлібоздачі Д. О. Радиш було засуджено до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна та позбавленням політичних прав на 5 років. Схожих прикладів безліч: лише за 1946 р. у Чернівецькій області за позовами агентів мінзагу до судової відповідальності було притягнуто 6 тис. 355 осіб.Часто представники влади не гребували навіть реквізованим чи конфіскованим майном і добряче гріли на цьому свої брудні руки. Зокрема, голова сільської ради с. Вашківці Сокирянського району Дайников систематично проводив незаконні обшуки в господарствах селян. Залякуючи людей висланням на Донбас, забирав усе, що йому було потрібне. Так, у Г. Г. Гуцул забрав 75 кг пшениці й 16 кг борошна, у Г. Д. Лисенко — 16 кг борошна, три овечі шкури і 500 крб тощо. Голова сільради с. Берегомет Кіцманського району Тимчук чинив фізичне насилля над селянами, постійно забирав у них продукти харчування для власних потреб. У селі Веренчанка Заставнівського району завідуючий військовим відділом райкому партії В. М. Лежанін разом із заступником директора Веренчанської МТС з політичної роботи Ф. Ф. Мартиненком, прикриваючись збором добровільної позики посівного матеріалу на 1947 р. для місцевого колгоспу, привласнювали громадське майно. Зокрема, в Анастасії Васкан, яка була звільнена від обов’язкових поставок 1946 p., без її відома і присутності зірвали замок з дверей і забрали 630 кг зерна, 60 кг житньої муки і 1 кг сала. Зерно здали в колгосп, а борошно й сало розділили між собою. У М. І. Скрипника забрали 120 кг зерна, дві підводи сіна і близько 15 снопів люцерни. Зерно і сіно здали в колгосп, а люцерну завезли Мартиненкові. У Ф. А. Васкан забрали і привласнили 80 кг картоплі. Крім того, під загрозою виселення на Донбас намагалися ґвалтувати сільських дівчат та жінок. Подібне було майже в кожному буковинському селі, але минало для ініціаторів, як правило, безкарно. Проте тих, хто не виконував зобов’язань із поставок сільськогосподарської продукції в установлені терміни, притягували до кримінальної відповідальності.
“ВАНЯ! ДАРУЙ МЕНІ ЖИЗНЬ!”Аби хоч трохи уявити сваволю, яка панувала у селах області, вдамося до свідчень очевидців. Віра Борислав, яка пережила голод у с. Михайлівка Кельменецького району, розповіла, що “тих, хто не хотів віддати хліб, “стрибки” вели до сільської ради і закривали у спеціальній кімнаті, підлога якої була залита водою, щоб людина не могла сісти. І вона стояла у воді доти, доки не зізнавалася, де в неї ще захований хліб”. Подекуди чинили ще жорстокіше. Параска Чебан із с. Новоселиці цього ж району пригадує, що з відновленням радянської влади в селі 1944 р. багато чоловіків забрали на фронт. Але чимало хитрих, переховуючись у подушках, залишилося вдома. Вони ставали “стрибками”, їм дали владу, і вони безжально забирали в людей хліб та інші продукти. Могли і вбити, якщо хтось чинив опір. “Біля мене, — розповіла Параска Чебан, — вбили Марію Твердохліб, бо та не давала забрати в дітей хліб”. Коли “стрибки” заходили до хати і бачили, що сім’я щось їсть, миски відбирали, а їжу виливали на землю. Забирали навіть у дітей зі столу. …Особливо жорстоко поводилися І. Танасків, І. Тихон, Н. Лисий, Ф. Брагар. У голод вони закрили Івана Балана в стодолі й били. А він кричав: “Ваня! Даруй мені жизнь!” Але “стрибки” були п’яні, їх ці благання не розчулили. Вони вбили його, а тіло прив’язали до хвоста кобили і так тягли селом. Викинули десь на Говді, й собаки шматували його. Брат Івана Юхим насилу впросив голову сільради, щоб дозволив поховати тіло мученика. Зрозуміло, що ці та подібні акції були антизаконними, але не поодинокими. Тому про це, зокрема, говорив на березневому (1947 р.) пленумі Чернівецького обкому партії начальник управління МВС у Чернівецькій області генерал-майор М. І. Наумов, який підкреслював, що озброєні бійці винищувальних батальйонів у Чернівецькому, Вашковецькому та інших районах області спричинюють грабунки і бандитизм, з якими слід негайно покінчити.Заходи щодо виконавців хлібопоставок ставали дедалі жорстокішими, тому наростав опір селян, але він був здебільшого пасивний. Селяни ховали хліб у соломі, ямах, печах, у хатах односельців, які вже виконали плани поставок чи були звільнені від них або вислані на цей час із села. Затягуванням обмолоту зерна, його перезволоженням та засміченістю вони намагалися зберегти хоч частину хліба у своїх господарствах. Проте досягти цього рідко кому вдавалося.
ВІЧ-НА-ВІЧ ІЗ ЗАГРОЗОЮ ГОЛОДНОЇ СМЕРТІЗаготівельна політика та методи її проведення наприкінці 1946 р. значно загострили на Буковині продовольчу проблему серед безпосередніх виробників сільськогосподарської продукції. Ситуація ускладнювалася й тим, що з вересня цього ж року керівництво СРСР узяло курс на економію хліба. Серед заходів, спрямованих на реалізацію курсу, передбачалося не тільки зниження норм споживання хліба, круп, а й значне скорочення кількості осіб, яких забезпечували картковою системою постачання хліба. Для впорядкування цієї системи в області з партійного і комсомольського активу було створено 98 бригад загальною чисельністю 272 особи. Результатом їхньої діяльності стало, як і передбачала низка урядових постанов, значне зменшення карткового контингенту. Так, кількість населення, яке залишилося без гарантованого карткового постачання хліба, зменшилася з 139 тис.178 осіб на початку вересня до 88 тис. 304 у листопаді 1946 р. Зменшення відбулося переважно за рахунок жителів сільської місцевості. Практично всі вони опинилися віч-на-віч із загрозою голодної смерті. Тому, незважаючи на вжиті заходи, виконати грабіжницькі плани заготівель хліба та інших продуктів не вдалося. Натомість наслідки такої заготівельної політики були надзвичайно важкими і трагічними для Буковини. За 1946 р. в краї значно скоротилося поголів’я худоби: овець — на 19,5 %, коней — на 27,8 %, великої рогатої худоби — на 29,2 %, свиней — на 71,4 %. Перевиконано було лише плани поставок м’яса, вовни та шкір, особливо свинячих (259,3 %). Але перевиконання було пов’язане не стільки з надлишками цієї продукції, як із нестачею кормів. Селяни здавали м’ясопоставки за 1946 р. та в рахунок 1947 p. Вони посилено продавали худобу, а гроші йшли не на власні потреби, а на покриття заборгованості перед державою. Як наслідок, 1947 року виконувати плани м’ясопоставок було нічим, голод лютував узимку та навесні 1947 р., перетворившись на голодомор. Доведені до відчаю, селяни подекуди вдавалися й до активних форм опору. Особливо у Вашковецькому, Вижницькому, Заставнівському, Кіцманському, Садгірському, Сторожинецькому, Путильському та Чернівецькому районах, де ще діяло підпілля ОУН та її боївки. Активними діями проти представників радянської влади (агентів заготівель, різних уповноважених, голів сільських рад тощо) вони впливали на пом’якшення політики заготівель. Про це 14 січня 1947 р. відверто говорив на нараді райуповноважених мінзагу області уповноважений міністерства заготівель у Заставнівському районі Нечаєв. Він, зокрема, підкреслював, що агенти дуже залякані, і це причина відставання району в поставках продукції державі. Однак не тільки діяльність ОУН сприяла послабленню хлібозаготівельної політики. Інколи селяни з власної ініціативи виступали проти свавілля місцевих активістів. Так, селяни с. Раранча Садгірського району, гнані голодом, піднялися на збройний спротив, захопили комори з зерном і розділили його між собою. Виступи селян відбувалися і в бессарабських районах області, де підпілля ОУН не існувало. Зокрема, секретар Сокирянського райкому партії Д. Схабицький у таємному донесенні від 10 червня 1947 р. повідомляв секретаря Чернівецького ОК КП(б)У В. Вовка та начальника обласного управління МВС М. Наумова, що в районі почастішали факти спротиву радянському активу. За його даними, в с. Вітрянка 1946 р. було важко поранено уповноваженого райкому партії Бабія. А вже 1947 р. і в с. Кобольчин смертельно поранено голову сільської ради Г. Жука, в с. Ломачинці квартиру голови сільської ради Н. Бузурного невідомі закидали камінням і викликали його з хати, в с. Шибутинці селяни побили голову сільської ради Пастушка. Тож селянство області, вдаючись до різних форм опору, намагалося боротися за своє виживання. Однак тиск радянської влади виявився настільки потужним, що цей опір не міг суттєво вплинути на кінцевий результат політики хлібозаготівель.
За архівними матеріалами підготувала Марія ВИШНЕВСЬКА
