Слово “голод” звучало у нашій хаті часто. І мені, малій, асоціювалося воно або з потопом, або з великою повінню на Дністрі, що крутить поміж своєї води хати і зносить цілі села. Люди ловили пожитки дерев’яними і залізними гаками, тягли до берега, а стихія затягувала їх у вир.Дитиною чула, що від голоду померли татові батьки — Уляна і Кость Китайгородські, бабині батьки — Іван і Марія Цуркани і ще сила-силенна людей у сусідських хатах, сусідніх селах і по всій Україні.Інформації про голод у нас ніхто не приховував, не говорили пошепки, озираючись чи зачиняючи двері.Десь на рівні підсвідомості я розуміла: наша історія ділиться на чотири світи — до потопу і після; до голоду і після. А тривав він у нас, на Буковині з 1946 до 1961 року. Найважчими були 1946, 1947, 1948 роки. І знаю про них не від сторонніх людей, а від світлої пам’яті бабці Олі та від мами Вікторії Китайгородської, в якої вирішила взяти інтерв’ю.
— Мамо, 1946 року тобі було 14. З чого ти зрозуміла, що настає голод?— Уже у листопаді сорок шостого року у нас з кошниці “стрибки” випустили тридцять мішків кукурудзи. Кошниця наша була дерев’яна, вкрита червоною черепицею. Мій тато як щось майстрував, то добротне. Кукурудзу завантажили на вози, а на другий день потягли з городу і кошницю. Мама голосила, питала, нащо забирають, а їй відповіли, що за Ганну Петрушку, бо в неї нічого брати.Звісно, таке чинили в кожнім городі, окрім тих, де жили самі “стрибки”.— А що це за люди такі, хто вони? Чи це була військова структура, чи міліцейська, кому вона підпорядковувалася?— Вони носили цивільний одяг, проте були озброєні. Їх часто збирали на збори уповноважені з КДБ із Кельменців. І після кожних таких зборів вони особливо старалися. Ми розуміли, що ними керують з району, проте це були хлопці з нашого села: Микола Мельник, Адам Трубачов, Микола і Павло Паламарчуки, Феодосій Веселовський, Олександр і Назарій Кушніри. І це ще не всі. Та Бог їм суддя. Вони потрафили в такий переділ, що коли б відмовилися виконувати наказ, їх убили б на місці. Звісно, могли не так уже й старатися віднаходити те зерно, але ж по одному їх ніколи не посилали, тобто одні стежили за іншими. — Забрали зерно, вивезли з села, а далі що?— А далі на ларзькій залізниці стояли терикони пшениці та кучугури по 250—300 метрів білої кукурудзи. Пшеницю охоронці спалили, а кукурудза взялася під снігом мохом і зогнила. Ніхто звідти не міг узяти ні зернини, бо охороняли озброєні солдати з собаками. З сотень підвід розвантажували хліб насущний просто на землю, у болото. А потім він горів, і солодкий дим лягав доокруж на десятки кілометрів. Його спалили самі охоронці, поливши соляркою. — У наших Нагорянах приблизно втричі більше померло від голоду, ніж убито на фронті. Кого з них пам’ятаєш?— Христину Кушнір побачила сама вдосвіта перехиленою на сусідський окіп. А так щодня у хаті, на вулицях, одного за одним називали: Надія Дністрян, Михайло Китайгородський, Семен і Наталя Кифоряки, Антон Нагірняк, Катерина Ганзюк, Штефан Бащук, Наталя Веселовська. Приблизно півсотні людей у маленькому селі. Ми теж усі: мама, сестра і я — опухли від голоду.— Чи відспівував священик померлих, коли їх хоронили?— Не було священика. На цвинтар несли у веретах, і ніхто ні за ким не плакав. Не було сліз, не було почуттів. Люди стали ніби дерев’яні.— А як святкували Різдво, Великдень?— На Великдень 1948 року люди витесували паски з липи і святили їх.— Як рятувалися від голоду, що варили?— Юшку з лободи, кропиви, ходили до Василя Веселовського на жорна молоти жолуді й глоїну. Варили чай з вишневих і липових прутиків.Сестра Віруня ходила під Чернівці, на Жучку, пішки за 110 кілометрів по жом. А мама кілька разів була у Коломиї і Станіславі — міняли хатні речі на картоплю, жито й овес. За кілька тижнів у хаті стало голо — ні рушника, ні верети. А з одягу — лише те, що на нас. Дякувати Богу, западники добре маму приймали, розуміли, співчували. Най там, на небі, буде приймлено їхнє милосердя до наших людей.— Західні області не мають багато поля, землі у них бідні, та продуктів там було про запас. Звідки?— Вони — люди дружні, не допустили до своїх обійсть москалів, не дали вигребти все дочиста. І нам помагали.— Але ж на скільки могло вистачити того наміняного жита?— Нам вдалося тримати у сіннику козу. Ховали її у скирті. Мудра тварина ніби знала, що на неї чатують, і два роки не подавала жодного звуку. Ми вже думали, що вона німа. Але коли її у сорок восьмому “стрибки” таки витягли зі схованки, щоб здати за поставку м’яса, вона, бідна, плакала на все село.Без молока нам довелося обходитися “пробками” з соняшничиння та кукурудзиння, ліпити пляцки з чорного, як смола, і смердючого жому.— То у селі не було ні весіль, ні хрестин?— Навіть дзвонів у церкві. Три роки село чорніло, як виваляне в сажі. Їстівного — ніде ні крихти. І палити в хатах не було чим: ні соломи, ні дров. До лісу теж не можна було ходити, бо як лісник зловить — відправить до криміналу. То я ходила по дрова вночі, чімхала сухе гілля, вибивала коріння з землі й притрушувала листям, щоб не було найменшого сліду.І сірників не було. Мама викрешувала вогонь кресалом, і ми стерегли його цілодобово. І до нас півсела приходило позичати вогонь.— Чи був у селі фельдшер? Чи надавали якусь медичну допомогу?— У нас не було. А в сусідньому з’явилась якась фельдшерка-фронтовичка. Але, окрім креоліну, ніяких ліків у неї не було. То нас усіх поїдали воші, через одного косив тиф.— Чи бачила ти того “чорного воронка”, якого так боялися всі?— Раз бачила, коли приїхали по Адама Вольського — панського сина, який уже був висланий на Соловки, повернувся, побув кілька тижнів дома і знову потрафив у ту справді чорну з маленьким заґратованим віконцем машину.— А чи були тоді й у нашому селі комуністи, комсомольці?— Були. Й ікони в церкві знімали, і свистали в олтарі, і хрести витягували та покидали на обочах. І прапори червоні висіли на відібраній у Сруля хаті, і лозунги. Навіть той, що “переженем Америку за п’ять років”.— Як складалася подальша доля “стрибків”?— Не беру на себе суду, бо не моє це право, але якщо подивитися на них усіх, — то дуже гірко. Брати Паламарчуки поженилися в Кельменці, спилися і молодими повмирали. Троє інших не мали дітей, а родина одного з них зійшла з лиця землі: один син був лікарем, та став пияком, другий повісився у власній хаті, онуку вбив у придорожній лісосмузі вінчальний нанашко. Там, де жили заготівельники хліба, продрозверсники, нині — запалі хати і городи в бур’янах. Думаю, Україну спіткало таке горе, бо їй нав’язали безбожний режим, атеїзм. Ось ми всі за нього і розплачувались.— Чи не бунтували люди, не висловлювали гніву, не бралися до сокири?— Боже борони! Навіть косий погляд на “стрибка” міг обернутися тюрмою. Правда, в душі проклинали їх, хоч і гріх це робити. І, очевидно, жодного те прокляття не обминуло. А щодо сокири… Одна-єдина жінка — Віра Ганзюк вилізла з сокирою поперед уповноваженого Бєлова на під і не пустила до своїх кількох пригорщ зерна. Їй за це треба пам’ятний знак поставити.— А дітей у школі чого вчили?— На той час була не школа, а хата-читальня. І вчили там насамперед вірші:
Перший сокіл — Ленін,Другий сокіл — Сталін,А довкола них жеЗвились соколята.Першому соколуПрийшлось помирати.То й до свого другаСтав він промовляти:— Соколе мій сизий, мені вже не жити,Тобі довіряю справу довершити.Другий соколонько До нього промовив:— Клянемось тобі ми: Не звернем з дороги!
Бачиш, навіть українською мовою те звучало, і пестливі слова задіяли, щоб ми не дуже противилися, що це чужі “соколоньки”.— Як думаєш, чому в Україні влаштували голодомор, і хто це зробив?— Чи ж один нам улаштували? Не один, а цілих три: у 20-х, 30-х роках на Великій Україні, і в 40—50-х — у Західній. Тобто цю “програму”, очевидно, повинні були пройти всі українці без винятку. А голодомор потрібен був, аби знищити господарів. Перед цим інтелігенцію згноїли в каторжанських ГУЛАГах, далі перейшли на селян. Жоден український ґазда не віддав би землі добровільно. І в наших Нагорянах теж. Треба було б починати затяжну і кровопролитну війну, а так забрали хліб — і куль не треба.А коли організували колгоспи, то агітували, що у нас буде нове життя. Але для цього з городу треба віддати все: плуги, борони, роскалі, сапи тощо. За свої 16 років я тоді пережила смерть тата, якого вбили, коли повертався з фронту, голод, продрозверстку, за якою треба було здати 40 кілограмів м’яса, 100 літрів молока, 100 яєць, по 100 рублів за кожну душу, по 100 рублів за бездітність.І на цей же період припала державна позика, коли за свої 4 копійки на трудодень (а він тривав 3—4 дні) треба було купувати лотереї державного займу. Як народ вижив? Лиш Бог один знає. Нас записали у колгосп. Я дівчинкою ходила поганяти теличок, якими орали колгоспне поле (а було його понад три тисячі гектарів), боса, по мерзлому ґрунті. А ще хотілося хату прибрати (вночі ткала верети). І щоб прогодуватися, ми з товаришкою йшли у Дрокію (до сусідньої Молдови), купували там по два пуди кукурудзи: півтора пуда несли до Кам’янця-Подільського на продаж, а півпуда лишалося нам “навару”…Минули роки, колгоспи зміцніли. І корів табуни були, і коней, і пшениці повні токи, але ми лишилися рабами, а панували голови правлінь, секретарі парткомів та профспілкові вертихвістки, і, звичайно, столиця Москва. Ніколи не було правди від влади.— Сьогодні й комуністи, і реґіонали, і багато безпартійних, навіть у нас, на Буковині, твердять, що голоду не було. Що їм на це скажеш?— Лише люди, які живуть поза Божою волею, можуть твердити, що голоду в нас не було. Іншого пояснення нема. Хто б якій ідеології не служив, а від голодомору затулитися нічим, бо він виїв цвіт інтелігенції й селянство на сотні років наперед. А те, що В. Ющенко так наполегливо взявся за питання визнання Голодомору в Україні геноцидом нашого народу, то хай би той Президент більше нічого не зробив для держави, а лиш за це він буде її героєм.
Спілкувалася Віра КИТАЙГОРОДСЬКА
