ОАЗА ПОСЕРЕД ПУСТЕЛІ ПРОСТОГОНУ

Жанна БЕЗП’ЯТЧУК

Поділ на конформістів та нонконформістів був визначальним вододілом на материку інтелектуального життя епохи серпа та молота. По один бік цього маразматичного яру жила, творила, зображувала світ абсолютна більшість інтелектуалів та художників. По інший бік опинялася абсолютна меншість, яка не приймала кон’юнктури й підніжництва, через що часто втрачала можливість творити, а то й жити. Однак за останні 15 років міжчасся чи то пак безчасся бінарна опозиція конформізму та нонконформізму втратила свою граничну актуальність. Натомість тектонічні зсуви епохальних змін витворили новий кордон-розлам, новий вододіл, що розмежовує нігілізм, неоцинізм, дегуманізм — з одного боку, та хоч і поліваріантну, але тисячолітньо тривку, фундаментальну етику буття людини. Лики посттоталітарної “беспрєдєльщини” незчисленні, і найтривожніше, що всі вони переважно молоді. І знову циклічно історія повторюється: по один бік прірви через халепу — більшість; по другий — одиниці. Говорити мовою Сократа не модно, нецікаво, не “стьобно”. На зміну монолітній спресованості тоталітаризму прийшла фраґментована розрідженість “пост-ізмів”. І задихнутися з однаковим успіхом можна в умовах і першого, і другого становища. 

На цьому тлі нещодавно видана книжка “Код майбутнього. Криза людини в європейській філософії: від екзистенціалізму до українського шістдесятництва” (коштом ґранту Президента України Віктора Ющенка для молодих дослідників за сприяння Міністерства культури і туризму України та Національного університету “Києво-Могилянська академія” видання побачило світ у видавничому домі “Всесвіт”, 2007; редактор книжки — письменниця Таїсія Шаповаленко, науковий консультант — професор, завідувач кафедри україністики Римського університету “Ла Сап’єнца” Оксана Пахльовська) молодого українського літературознавця і критика Дмитра Дроздовського заслуговує на особливу увагу і вдумливе прочитання. Автор дошукується адекватних сьогоденним реаліям генетично, історично зумовлених етичних координат культурного коду української нації. Однак конденсація “коду майбутнього” не має нічого спільного з моралізаторством, винесенням етичних вироків, виставленням оцінок минулому й повчанням на майбутнє. Всі ці брухтоподібні штами заідеологізованої дидактики розлітаються, як зношена бутафорська конструкція тоді, коли автор спроможний акумулювати в своїй роботі могилянський інтелектуальний заряд, інтегрувати проблемне поле дослідження в широчезний простір європейського філософсько-наукового контексту. Тематична та ідейна серцевина “Коду майбутнього” — феномен українського шістдесятництва. Панорамному аналізу кризи людини в європейській філософії дослідник надає етичного спрямування: від найширшого контексту європейського релігійного та атеїстичного екзистенціалізму до конкретно-історичного, культурного, соціально-психологічного феномену українського шістдесятництва. До дискутивно відкритого тла своїх роздумів Дмитро залучає інтуїтивізм та філософію життя і сумніву Анрі Берґсона, конструктивний емпіризм Баса ван Фраассена, деконструктивізм Жака Дерріди, герменевтику Гадамера. Це забезпечує нестандартну, унікальну для українського гуманітарно-гуманоїдного дискурсу інтелектуальну, міждисциплінарну еманацію роздумів, аргументованість висновків та креативність інвектив. Робота з першоджерелами мовою оригіналу, вільне володіння різними філософськими та науковими дискурсивними практиками — ознаки високої наукової якості книжки й ті стандарти науки-як-творчості, які повинні засвоювати молоді покоління українських науковців.Авторська інтерпретація генези й розвою українського шістдесятництва, підживлена змальованим історичним та інтелектуальним контекстом, побудована навколо двох ключових моментів. По-перше, в роботі розкодовано органічний взаємозв’язок європейського культурного розвитку в середині минулого століття з вивільненням української духовності, її творчим Вибухом у шістдесяті роки. Між двома танковими рейдами, між двома збуреними Опором і Вибухом європейськими столицями — Будапештом 1956 та Прагою 1968 — випружується десятиліття безпрецедентної для тогочасної радянської дійсності свободи. Саме буття людини, а не світу, не природи конституюється як код онтологічних пошуків того періоду. Індивідуальність як антипод “маси”, “пролетаріату”, “радянського народу” — категорія чужорідна для радянського ортодоксального марксизму — перетворилася на одну з осьових для сміливців і диваків, які збиралися на своїх київських квартирах, щоб слухати вірші й говорити нечувані речі голосно. Покоління “каторжників, смертників й естетів” чинило “природний опір природно вільної людини”. І в цьому крилася його непроминальна, крізьчасова сила, і в цьому затамовувалася його іманентна слабкість та вразливість, що виявилася 1972 року, року “великого погрому” опозиційно налаштованої інтелігенції. Цитовані в монографії поетичні рядки Ліни Костенко найкраще позначають екзистенційне звучання українського руху духовного опору: “Було нам важко і було нам зле. І західно, і східно. Було безвихідно. Але нам не було негідно”. Криза культури, на думку Д. Дроздовського, — це передусім криза цінностей. Під знаком такої кризи крокувало все ХХ століття. Спорадичні спалахи духовного підйому в перервах між світовими війнами та на перехрестях різних за формою, але близьких за змістом тоталітаризмів своїм конвульсивно-імпульсивним, спазматичним постанням лише підкреслювали системність і глибину кризи. Засадничі цінності людина повинна проживати. Натомість у західному світі й у поденщині, і в елітарності “високих матерій” утвердилися “порожні оболонки формалізованих, ритуалізованих цінностей”. У світі східно-візантійському, православному органічно відштовхується цінність людської індивідуальності, етичної свободи, історичного вибору. Автор ставить низку слушних питань: чи буде за таких умов перехід на вищий рівень, що таке істина й головне — що робити, щоб не повторився Освенцим? Код майбутнього як “ментальна формула перетворення світу” може бути спроектований лише у тривимірному темпоральному просторі, схематизованому трьома часопросторовими координатами — минулого, сьогодення та майбутнього. Неоцинізм, нігілізм, посудомленість маразмом, безвідповідальність новопосталих занадто егоцентричних, недоступних і неясних неутаємниченим “творців” “укрсучліт” — симптоматичний феномен пострежимного ментально-духовного бездоріжжя України у форматі продвинутого до попсовілості безкультур’я. Різнорівневий геокультурний, ціннісний, психологічний взаємозв’язок епох, реґіонів, контекстів, шкіл, виявлений у монографії, дає українському шістдесятництву прописку не лише в минулому, а й у майбутньому. Точніше, не самому шістдесятництву як феномену конкретно-історичному, а тим цінностям, етичним нормам, примату відповідальності митця за свої твори та свою націю, які, як дехто з найбільш постмодерно або просто песимістично налаштованих поспішає стверджувати, здиміли, звироднілися та безповоротно звугліли. Безпомічність, інфантильність, безхребетність у художньому, поетичному слові — вияв глибокої кризи, етичного вакууму, витвореного деструкцією історичних та позачасових ціннісних кодів. Українське шістдесятництво було періодом їхнього віднайдення. Ми ж живемо в епоху втрати, невизначеності, загубленості вічного. У монографії одверто, різко й переконливо унаочнено проблему співвіднесеності стандарту і шедевра, нешкідливого існування та героїзму, раціонального розрахунку й безкорисливого ентузіазму на екзистенційному простогоні на скресі ХХ і ХХІ століть. Сьогочасна епоха всевладного стандарту й (ІР)раціональної калькуляції спонукає нас реалістично вдивлятися в манливі перспективи майбутнього на обрії європейського культурно-цивілізаційного світобачення. Водночас технологічний прогрес — феномен украй контроверсійний, потреба формування нових соціоприродних систем настільки важлива, наскільки й збереження етичного генотипу нації. Звернення до цієї проблематики допомагає авторові уникнути однолінійності, моноплощинності в дослідженні основного. Писати про потужність гуманістичної еманації поезії шістдесятників, про етичну й естетичну убогість сучасної літератури безчасся й бездоріжжя та про потребу нового інтелектуального осмислення й практичного захисту світу природи — доволі нетипово для українського наукового дискурсу, спадково редукованого до штучно окреслених галузей і спеціалізацій. Такий науковий фокус потребує від автора серйозного наукового й творчого подвижництва, що в епоху інтернету й культурного пор(но)тативу, очевидно, теж немодно.Свій “Код майбутнього” Дмитро Дроздовський свідомо оточує знаками питання, пошук цього коду закінчується крапками. Єдине, що в монографії детерміновано — це органічна вписаність етичних кодів української нації в європейський часопростір та їхнє місце у тривимірному просторі минулого, сьогодення та майбутнього. “Код майбутнього” має бути яскравим зачином фундаментальних зрілих шукань онтологічної оази на екзистенційному простогоні сучасної тимчасової безкодовості української культури. Книжку “Код майбутнього” Д. Дроздовського можна придбати у книгарнях Києва або в редакції журналу “Всесвіт”. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment