Постать київського художника Олеся Солов’я виокремлюється на тлі великого загалу його колег по мистецькому цеху не лише беззаперечним талантом, а й особливо трепетним ставленням до свого фаху, точніше — покликання.
Загадка кожного таланту має витоки в дитинстві, тож біографічна канва в аналізі творчості митця — конче потрібна передумова повноцінного розуміння його творів. Соловей народився у Києві, але засадничий вплив на його формування справило село Ярешки, що на Житомирщині, — рідна земля батька — відомого українського поета Василя Солов’я, автора кількох збірок віршів, члена Національної спілки письменників України. У цьому селі народився видатний український поет Борис Нечерда, провів свої дитячі та юнацькі роки політик та правозахисник Олесь Шевченко. Саме там — на історичному порубіжжі Поділля та Полісся — почерпнув із прабатьківських криниць майбутній живописець високу творчу наснагу, яка окрилює його шлях змалечку (у селі він проводив усі літні канікули) й досі. Самого ж батька, шанувальника рідного слова, пізніше зобразив на чудовому портреті, виконаному 1994 року.Далі було навчання в республіканській художній школі імені Тараса Шевченка, а потім — Київський художній інститут (нині — Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури), де Олесь зустрів свого духовного вчителя — Миколу Андрійовича Стороженка. Саме Стороженко, його високе ставлення до професії (точніше, місії) художника, його безкомпромісне служіння мистецтву та повага до таланту, отриманого від Бога, стали для Олеся Солов’я тим професійним і духовним дороговказом, який і сформував остаточно його як самобутнього і глибоко національного митця.М. А. Стороженко — видатний український художник-монументаліст, творчий продовжувач славних традицій знаної у всьому світі школи геніального Михайла Бойчука. Особливість монументального мистецтва — його тісний звязок з архітектурою, в синтезі з якою вони разом створюють нерозривне ціле. Величезною мистецькою школою для Олеся була робота над розписом інтер’єру київської церкви Миколи Притиска на Подолі під керівництвом Миколи Стороженка. Відновлена фактично з руїн, ця церква — шедевр доби козацького бароко — стала знаменною для багатьох українських митців, які вдихнули в неї нове життя. Сам Микола Андрійович розписав велетенську (близько 200 квадратних метрів) баню храму, а Олесь Соловей за архітектонічно-стильовою концепцією вчителя виконав чотири стінописні композиції — святих князів Бориса і Гліба, святителя Господнього Івана Предтечі, святого Миколи Чудотворця. Зображення святих було виділено з архітектоніки стін химерними бароковими картушами, які створюють особливий архітектурно-мистецький ілюзорний простір. У цих творах Олесь, ще зі студентської лави залюблений в українське бароко, отримав чудову нагоду долучитися до цього великого мистецького стилю, вишукана пластична мова якого, творчо перероблена митцем, проходить через багато інших його робіт.Олесь живе мистецтвом, дихає ним, може безкінечно говорити про його усталено-класичні та авангардно-змінні форми і стилі.Він з самого малечку мріяв бути митцем і став ним — яскравим і самобутнім. Осмислюючи творчий шлях Олеся Солов’я, мимоволі думаєш, що якісь незримі янгольські сили весь час допомагали йому долати численні перешкоди та випробування, без яких ніде і ніколи не відбувається становлення справжньої особистості та справжнього таланту.Олесь надзвичайно щирий — у житті, словах, вчинках, у творчості. А тому й цікаво спілкуватися з ним, говорити про мистецтво, контактувати з його картинами. Бо в них є правда, а відтак — і сила, магічна сила справжнього.Переглядаючи вже солідний творчий доробок митця (якому не виповнилося й сорока), дивуєшся не лише його тематично-жанровій різноманітності та вільному володінню численними мистецькими техніками, а насамперед високому художньому смаку й абсолютному відчуттю стилю. Це зовсім не означає, що художник “загнуздав” якийсь один стиль і множить (чи пак — штампує) на його основі шеренги творів. Навпаки — роботи Олеся різні за формальними ознаками, але спільним для них є те, що пластичне вирішення будь-якого конкретного твору завжди органічно випливає з емоційно-концептуального трактування теми. Тому він щасливо уникає індивідуально-стилістичних повторів, тобто зацикленості на знайдених раніше формальних прийомах, яка врешті-решт може перетворити живий творчий процес у хай високопрофесійне, але — ремесло. У творчому пориві рукою митця завжди водить Дух Святий, який “літає там, де він хоче” (як сказано в Євангелії).На жаль, нині, у часи безкінечних перебудов, перерозподілів власності та рейдерства усіх видів, монументальне мистецтво переживає далеко не найкращі часи. Тому Олесь Соловей (як і переважна більшість його побратимів по цеху), здебільшого розписує не храми, а, реалізуючи свій талант та заробляючи хліб насущний, займається станковим живописом, тобто пише картини.Але бажання монументаліста — оперувати великими площинами архітектурної поверхні — не залишає Олеся і нині. Перехідною формою від стіни до картини для нього стали поліптихи — твори складної композиції, що складаються з окремих елементів-модулів, підпорядкованих єдиному задуму. В цих поліптихах (а митець створив їх уже кілька) кожен елемент є і самодостатнім і водночас включений у поліфонію спільної великої композиції. Фактично всі поліптихи розробляють єдину тему — історичної долі рідного народу та пошуків духовних шляхів від минулого у майбутнє. Серед них — “Українська Покрова” (1994), “Шлях земний” та “Печатка дара Духа Святого” (обидва твори виконано 1997 р.). Роздуми над історичним процесом, над його непростою, а нерідко парадоксальною траєкторією, вилилися в О. Солов’я у низку полотен, присвячених знаковим подіям та видатним постатям нашого минулого. Це насамперед твори “Антоній і Феодосій”, “Нескорені” та “Мандрівний філософ” (усі — 1995 р.), “Молитва єднання” (портрет Папи Римського Іоана Павла ІІ 2003 р.) тощо.Невипадково любов до історичної картини привела Солов’я до активної співпраці з колегою по монументальній секції, художником Олександром Мельником, з ініціативи якого було започатковано унікальну мистецьку акцію “Україна від Трипілля до сьогодення”. Мета проекту — бажання відродити жанр історичної картини, увага до якого на певний час була втрачена (насамперед за рахунок зацікавленості значної частини молодих художників формально-авангардовим мистецтвом). Ідею Мельника підхопили, і нині вже відбулося дві масштабні виставки, які однозначно ствердили: жанр історичної картини в Україні відроджується. Зокрема на них експонували твори Олеся Солов’я — історичні портрети “Микола Міхновський” (2004) і “Михайло Грушевський” (2005) та триптих “Бій під Крутами” (2005), який придбало Міністерство культури для Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові. Особливе місце в творчості Олеся Солов’я посідає пейзажний жанр, у якому він працює в останні роки особливо плідно. Митець знаходить в українських ландшафтах невичерпне джерело натхнення. Лірик від народження, Соловей милується оазами ще не оскверненої поступом технократичної цивілізації природи, милими його серцю сценами сільського життя, де людина й досі перебуває в гармонії з довкіллям.Його пейзажі переважно наповнені сонцем, багатющою грою колористичних відтінків, тому під час першого ознайомлення вони перегукуються з творами імпресіоністів. Але споглядаючи уважніше, помічаєш, що майстер шукає в пейзажних сюжетах не привабливої чи примхливо-плинної гри кольору та світла, а прагне виявити щось більш глибоке і незмінне, своєрідний кістяк українського ландшафту. Щодо цього він будує композицію шляхом ретельного добору деталей, досягаючи вишуканої музикальності колористичних плям та філософської наповненості сюжету. Тут він мислить як монументаліст, підкреслюючи площину полотна і декоративну самоцінність згустків фарб. Найповніше ці риси розкрилися у творах “Гори димлять” (1990), “Цвіт землі” (1993), “Вже сонце низенько” (1994) тощо.Особливо розкрився хист Солов’я-пейзажиста на пленерах у селі Поташня на Вінниччині, ініціатором проведення яких став уродженець цих мальовничих місць та засновник чудового Музею культури села й Картинної галереї відомий український художник Прокіп Колісник, який мешкає нині на Пряшівщині в Словаччині. Щороку приїздить він улітку до рідного села, проводячи в ньому знамениті мистецькі пленери, які приваблюють багато творчих особистостей — художників, поетів, музикантів, мистецтвознавців.Мальовнича природа Поділля та багата історія цього краю надихнули Олеся на створення низки чудесних творів, у яких органічно поєдналися ліричне та епічне начала — “Поташеве око” та “Духмяна левада” (обидва твори — 2005), “Бершадський край. Ставок на Барлюковому” (2006), “Свято-Дмитрівський храм у Поташні”, “На обійсті баби Марії Фостус” (обидва твори — 2007) та ін. Окремо треба згадати полотно “Старий віз” (2005), яке після виставки робіт з Поташнянського пленеру в Національному музеї Тараса Шевченка у Києві було відібране для зберігання у його фондах.Ще одна грань особистості Олеся Солов’я — педагогічна робота в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури на посаді старшого викладача-асистента майстерні живопису та храмової культури, якою керує його улюблений учитель — професор Микола Андрійович Стороженко.Нині митець перебуває в розквіті творчих сил, працюючи багато, щедро, натхненно. Його мистецтво нагадує пісню, яка ллється з грудей органічно й природно. Віриться, що Олеся Солов’я ще чекають попереду великі творчі відкриття й здобутки, позначені іскрою Божого хисту та високого духовного горіння.
