У родині Газінських було восьмеро дітей. Батьки мали чудові голоси. Мати співала все життя в церковному хорі.
Віталій народився сьомим. А в народі кажуть, що “сьомаки” отримують від Неба особливий талант. Після закінчення Одеської консерваторії Віталія Газінського направили до Вінниці. І саме тут він утвердився як педагог, диригент, композитор. Нині Віталій Іванович Газінський — народний артист України, професор. Його дітище — муніципальний камерний хор “Вінниця”, знаний в області понад двадцять років, — шестиразовий призер європейських конкурсів, десятиразовий лауреат перших премій.
— Віталію Івановичу, улітку 1997 року керований Вами хор, єдиний зі слов’янських країн, виступав на фестивалі в Римі. Він здобув перемогу серед 56 хорів з різних країн — Англії, Швейцарії, Японії.
— Хористів запросили на зустріч з Папою Іваном Павлом ІІ до Ватикану. Він спілкувався з нами українською мовою, співав, а потім попросив виступити на площі перед храмом Святих Петра і Павла. Нас тоді слухало не менше 50 тисяч прочан з усього світу.
Хористи запитали Івана Павла ІІ, чи можна співати українські духовні твори. І він відповів: “Можете виконувати будь-якою мовою. Бог один для всіх”. І хор виконував, крім давніх духовних наспівів, і пісню вінницького священика і композитора А. Давидовського “Моління тепле”. Я та всі 40 хористів досі пам’ятаємо світлі, щасливі очі Івана Павла ІІ, його благословення на труди праведні, служіння Богові і людям.
— Нещодавно Вінницький камерний удруге побував у Санкт-Петербурзі. І знову — перемога!
— Оргкомітет Міжнародного конкурсу-фестивалю хорової музики “Співаючий світ” запросив хор у Північну Пальміру, бо нас там давно знають. Тридцять вісім держав послали туди своїх співаків-хористів.
Конкурс проходив у чудовому залі з прекрасною акустикою. Обов’язковим завданням для учасників були часові рамки: тільки 20 хвилин. За одну зайву секунду знімали бали! Наш хор вписався у 19 хвилин 59 секунд!
З України ще виступали київський чоловічий хор “Дзвіночок” та церковний хор з міста Глухова. Кожний колектив-учасник представляв сучасну і духовну музику, а також музику своєї країни.
Конкурс був дуже напруженим. Коли ми прибули, то дізналися, що музичні світила вже умовно поділили місця. “Вінниці” передбачили приблизно 5—7 місце — за умови, що все буде добре. Наші хористи нервували. Я сказав їм: “Ми приїхали не боротися, а співати. Як Бог дасть, так і буде. Головне — людям сподобатися!”
Камерний хор “Вінниця” виконав програму ідеально, і члени журі (професори Паризької, Варшавської, Санкт-Петербурзької консерваторій, відомі в Європі маестро) одностайно віддали нам ґран-прі за всіма трьома номінаціями: найкращий хор, найкращий диригент, найкращий соліст. Ним виявилася Світлана Жевачевська (Кострикіна).
Нас визнали неперевершеними й у виконанні обов’язкового твору “Думи мої, думи” (сл. Єсеніна, муз. Ушкарьова). Треба відзначити, що всі колективи, особливо з Польщі, Італії, Прибалтики, Франції були високого рівня.
Закінчився конкурс, і ми ще п’ять днів давали по 2—3 концерти в місті: в консерваторії ім. Глінки, Казанському і Смольному соборах, костелі Св. Тетяни, соборі Петра і Павла. Публіка — не лише шанувальники музики, а й звичайні люди. Я вперше бачив тисячні черги охочих потрапити на концерт. Зали переповнені, чимало слухачів стояло — не вистачало місць. Та ніхто не нервував. Слухали. Нам кричали: “Біс!”, “Браво!”, “Україна!”, “Вінниця!” Публіка була на високому емоційному піднесені, нам вигукували: “Співайте “Дикі гуси”, “Дримбу”, “Ой ходить сон коло вікон”. І ми раді були на “біс” повторювати пісні по кілька разів.
— Певне, музичні світила теж захоплювалися?
— Безперечно! Професор Паризької консерваторії сказав: “Не розумію жодного слова українською, але плакав від чудового виконання колискової “Ой ходить сон”. Здивував мене завідувач кафедри хорового співу Санкт-Петербурзької консерваторії пан Успенський. Під час виконання “Одинокой гармони” він вискочив на сцену і з захопленням дивився на мене. Згодом промовив: “Ніколи не подумав би, що з простої пісеньки можна зробити таку чудову, сердечну музику”.
Жінка-диригент з Польщі сказала захоплено: “Я в житті не чула такого хору!” Так само говорили диригенти багатьох європейських хорів. Наш виступ назвали “хоровим мистецьким вибухом”. Недаремно наші дівчата-хористки мали найбільше прихильників. Їх розціловували.
Під час обговорення на прес-конференції всі диригенти і члени журі одностайно відзначили високу вокальну культуру хору, ідеальну інтонацію та сценічну майстерність. А хористи — члени інших європейських колективів — підходили і висловлювали захоплення чудовими українськими голосами. Поляки сказали, що хор — окраса не лише Подільського краю, а й усієї України.
— У Пітері захоплювались, а в Україні — мовчать…
— Не зовсім. На поїздку нам виділила гроші Вінницька міська рада, а після приїзду Володимир Гройсман тепло привітав нас багатьма нагородами. Адже наша поїздка до Санкт-Петербурга — це тріумф хорового мистецтва “Вінниці” в Європі.
На жаль, Київ промовчав про наші здобутки, які транслювали на телеканалі “Росія”. Правда, заступник міністра культури і туризму Ольга Бенч надіслала нам лист і відзначила, що камерний хор “Вінниця” — один з найкращих в Україні.
— Як почуваєтеся на рідній землі після таких перемог?
— Ще кілька днів, навіть уночі, крізь сон диригував. А болить душа, що наше національне радіо і телебачення транслюють низькоякісну музику, та ще й в ефірі засилля всього іноземного. Музика на 2—3 ноти “ґвалтує” свідомість, перетворює слухачів на зомбі, які конвульсивно смикаються. Їм духовне не потрібне.
Люди, які володіють каналами і транслюють отаку гидоту, напевне, забувають про своїх дітей, що теж слухають цей непотріб. Після такої музики дитина перестає відчувати прекрасне, любити свою землю, історію, культуру!
Ті, хто керує сферою культури, мали б закрити канали, які популяризують дешеву, нікчемну музику, що розбещує підростаюче покоління. Керманичі культури повинні думати про мистецьке майбутнє України!
Розмовляла
Ганна ВОЛОШЕНЮК