ВІН ТОРУВАВ ДОРОГУ МИСТЕЦТВОЗНАВЦЯМ

Петро НЕСТЕРЕНКО, кандидат мистецтвознавства Нечисленні, на жаль, публікації про авторитетного українського мистецтвознавця передреволюційного десятиліття Костянтина Віталійовича Широцького (Шероцького) стверджують, що ім’я його не епізодичне в історії української культури й освіти, що це постать першорядна, непересічний талант у багатьох царинах нашої духовності.Народився майбутній мистецтвознавець 26 травня (за старим стилем) 1886 року на Поділлі в родині священика, який мав парафію в селі Вільшанці-Бершадській Ольгопільського повіту (тепер с. Вільшанка Крижопільського району на Вінниччині). Шлях до Петербурзького університету пролягав через Тульчинську духовну школу і Кам’янець-Подільську семінарію. Уже в ті часи автора майбутньої синтетичної праці з історії мистецтва українського народу зачарувало багате історичне минуле рідного Поділля, його талановиті народні майстри. Збираючи матеріали з історії краю та готуючи перші етнографічні розвідки, Кость Широцький став найулюбленішим учнем семінарської української громади. Уже тоді він зацікавився українською історією й народним мистецтвом рідного Поділля, почав збирати матеріали для майбутнього дослідження, написав перші етнографічні розвідки. Сучасники відзначали його лагідність і водночас сміливість та рішучість, небайдужість до інтересів пригноблених співвітчизників. Є відомості, що Костянтин Віталійович відвідував художньо-промислову школу В. Розвадовського. 1906 року талановитий юнак вступив на історико-філологічний факультет Петербурзького університету, був активним учасником “Гуртка українознавства”, співпрацював у клубі “Громада”, секретарював у Благодійному товаристві допомоги студентам-українцям ім. Т. Шевченка, виступав з доповідями та рефератами про українське образотворче та декоративне мистецтво. Паралельно з університетськими студіями навчався в Археологічному інституті, після закінчення якого 1911 року став дійсним членом Імператорського Російського археологічного товариства. 1914 року отримав від університету наукове відрядження за кордон на три роки, але Світова війна дозволила йому лише тримісячну подорож в Італію. Повернувшись, Костянтин Віталійович складає іспит на звання магістра, його призначають приват-доцентом Петроградського університету. В університеті на кафедрі історії мистецтва деякий час читав курс лекцій з історії київського і галицького мистецтва. Вивчаючи оздоблення української оселі у 1909—1910 роках, завітав у гості до одного з найпомітніших мистецтвознавців XX століття Георгія Лукомського, якого називали поетом архітектури. Георгій Крескентійович опублікував низку фахових статей і книжок про садиби Харківської губернії, Вишневецького палацового комплексу, пам’ятки Львова, Волині, Києва, Батурина і Козельця, отож молодого мистецтвознавця цікавили рисунки садиб України. Любов до рідного минулого органічно поєднувалася з інтересом до сучасного стану культури в Україні. Перші праці майбутнього вченого з’явилися друком ще 1904-го, за два роки до його вступу в університет. З часом він активно публікує свої мистецтвознавчі й етнографічні розвідки у таких поважних виданнях: “Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка”, “Православная Подолия”, “Подольские епархиальные ведомости”, пізніше співпрацює з київськими, львівськими, московськими й петербурзькими газетами й часописами. Коло його інтересів досить широке — від журнальних статей “Подольские “колядки” и “щедривки” (их историческое развитие и смысл)”, “Черты античной и древнехристианской живописи на украинских писанках”, “З недавнього минулого”, “Розписная пасека (Археологическая заметка)” до досліджень творчості Тараса Шевченка, Івана Сошенка, Василя Тропініна, Григорія Левицького. К. Широцького цікавили зруйновані пам’ятки Бакоти, Покорщини, Софійський собор у Полоцьку, батьківська церква в Білоусівці на Поділлі, будинок Івана Котляревського у Полтаві, надгробні хрести й писанки, українська орнаментика, художня обстановка давнього українського театру, середньовічне книжкове мистецтво. Однією з перших книжок, яка побачила світ 1914 року в київській друкарні С. В. Кульженка, були “Очерки по истории декоративного искусства Украины”, де в підзаголовку читаємо: “1. Художественное убранство дома в прошлом и настоящем”. З неї читач дізнається про цікаві обставини з побуту XVI—XVIII століття з різних реґіонів України: Поділля, Полісся, Слобожанщини, Наддніпрянщини тощо. Дослідник, відзначаючи естетичні смаки українців, зокрема, подає опис київських будівель, цитуючи висловлювання сучасників: будинок Розумовського, дім Єлизавети Петрівни та київського митрополита, магістрату (з геральдикою на барельєфі) та інші. У книзі підкреслено глибинність декоративного мистецтва, проаналізовано його історію, манеру розписів будинків багатих, бідних, козаків, їхні спільні та відмінні риси. Згадано про прикраси храму Іоана Златоуста в Холмі, замок у Володимирі-Волинському, яким захоплювався угорський король, фортецю Данила Галицького поблизу Холма. Завдяки мистецьким аналізам нариси Костянтина Широцького і сьогодні не втратили цінності. Наступного року в Петрограді виходять друком “Буковина та її минуле. Історико-географічний нарис з 36-ма малюнками”, “Ілюстрована історія Галичини в коротких нарисах. З 60-ма малюнками”.Приїхавши навесні 1917 року до Києва, К. Широцький активно долучається до громадської та наукової діяльності: бере участь у створенні Секретаріату, згодом Міністерства освіти, очолює художньо-промисловий відділ та секцію охорони пам’яток старовини та мистецтва, читає лекції з історії мистецтва в Київському українському народному університеті. Він зупинився в домі гостинного        В. С. Кульженка, у видавництві якого вийшов ілюстрований путівник “Київ”, що, незважаючи на прикрі помилки, став одним із найцікавіших києвознавчих видань. Через нього нажив собі чимало ворогів і заздрісників. Цікаво, що книгу було присвячено Поліні Аркадіївні Гудаловій — дружині видавця. Разом із М. Жуком, М. Бурачеком, Ф. Ернстом мистецтвознавець друкувався у київському літописі українського письменства “Друкар”. 1918 року видано книжку “Старовинне мистецтво на Україні”, в якій К. Широцький вказує на значний розвиток мистецтва в Україні до X—XII століття, коли в нашій культурі переважали візантійські впливи. Правда, вже невдовзі він стверджує, що “Україна навіть впливала культурно на чужі землі і передавала туди свої вироби”. Більш того, проаналізувавши тенденції розвитку українського мистецтва, мистецтвознавець підсумовує: “Туди, на північ, попливуть згодом всі візантійсько-київські реліквії, наші артисти, письменники, митрополити і вся культура, щоб створити силу орієнтальній Москві. Саме ж київська земля, після татар, підпадає під нові впливи й утворює в себе культуру типу західноєвропейської, яку передала нашим часам”. Остання визначна праця дослідника — двотомна “Історія українського мистецтва”. Перший том дослідник здав до друку київському видавничому товариству “Друкар”, а другий перебував у його батька, в селі Білоусівці поблизу Ладижина на Поділлі. Ця синтетична праця не встигла побачити світ, проте 144 листівки, як ілюстрований додаток, з’явилися 1918 року. Завершував її Кость Віталійович уже тяжкохворий.Насиченим подіями для молодої Української держави й для К. Широцького був 1918 рік. Інтенсивно працювала комісія з питань повернення в Україну вивезених у Росію за царизму та короткочасного панування більшовиків історико-культурних цінностей українського народу. Для розширення її роботи голова комісії П. Холодний рекомендував запросити на засідання відомих мистецтвознавців К. Широцького і Д. Щербаківського. Уже 5 червня 1918 року у складі Культурної комісії при Українській мирній делегації вони працювали на переговорах з Росією. Проте 20 червня 1918 вже був інший склад комісії. Влітку цього ж року Костя Широцького обирають професором Кам’янець-Подільського університету. Останній рік життя Кость Віталійович тяжко хворів, і 13 вересня 1919 року помер у батьків у селі Білоусівці на Вінниччині у віці Христа. Надто дивною здається така рання смерть. Згадаймо, що того ж року більшовики підло вбили видатного живописця і педагога Олександра Мурашка, згодом нібито покінчив самогубством Д. Щербаківський, 1920-й став фатальним для українських патріотів Г. Нарбута, В. Модзалевського, 1922-й — композитора і громадського діяча К. Стеценка… Цей список лише започаткував комуно-більшовицький терор проти справжніх українських патріотів.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis