Видавництво “Родовід” відоме своїми оригінальними проектами. Їхній основний напрям — вишукана презентація України традиційної. Одним з останніх видань була книга-альбом Ганни ВРОЧИНСЬКОЇ “Українські народні жіночі прикраси ХІХ—початку ХХ століття”. Пані Ганна, етнограф за фахом, почала з розповіді про історію свого дослідження.
— Зацікавлення з’явилося після виставки, яку ще за радянського часу організовував Ленінградський музей етнографії народів СРСР. Представлені експонати були настільки цікаві й привабливі, що у мене тоді зародилася думка: а чому б не зайнятись дослідженням українських народних прикрас? Власне, щоб зрозуміти секрет привабливості нашої жінки… На жаль, до втілення цієї ідеї ще мусило минути багато часу… У Львівському музеї етнографії та побуту мала хороших учителів-колег, які передали мені досвід дослідження і те, як треба дивитися на предмети українського народного мистецтва.— А на них треба якось по-особливому дивитися?— Це речі, які мають не лише суто прикладне чи мистецьке значення. Вони дуже поліфункціональні та полізнакові. Наприклад прикраси. Вони могли бути знаком майнового статусу жінки або вікового цензу. Дівчинки, яка входить у пору дівування, заміжньої або вдови… Люди розуміли це, дивлячись на прикраси, якими жінка користувалася. Окремі речі мали магічні функції — наприклад обереги. Але коли я згадувала про знаковість, то мала на увазі насамперед те, що народним прикрасам вдалося пронести крізь час знак ідентичності. Тобто знак належності до української спільноти. Думаю, саме ця національна знаковість і має стати привабливою для вітчизняних дизайнерів одягу. Тим, хто претендує на світову арену, треба показати власну оригінальність. — Тим більше, що нам є що показати. Український традиційний стрій — один з найкрасивіших.— Треба докласти зусиль для його переосмислення. Пам’ятаєте моду на чобітки, коли до нас почали завозити європейське модне взуття? А здавна чобітки — елемент українського народного строю. І так само мода на національні прикраси. Не можна сказати, що вона з’являється і зникає. Очевидно, мода на них не піддається часовим змінам. Це те, що належить до вічних категорій, бо прикраси — дукачі, намисто, коралі, згарди — передавали з покоління в покоління, від бабці до донечки, внучки. Мода час від часу повертається до своїх витоків, до коріння, то віддаляється, то наближається. Здається, сьогодні вона має шанс якомога ближче підійти до національного кореня, показати його своєрідність, колорит і тим внести щось своє у світову скарбницю культури.— Зовнішній вигляд столичної вулиці дуже пістрявий — від унісексу до ультраеклектики. Чи варто повертати молодіжну моду до старовини? Зрештою, молодим це сподобається?— Думаю, старовина припаде до смаку молоді. Проте наша дизайнерська культура певною мірою завжди орієнтувалася на західноєвропейську. А нам треба зрозуміти, що лише наше обличчя, традиції та своєрідність можуть зацікавити світ. Тому не варто захоплюватися чужим, треба вчитися і пишатися власним. Це одне із завдань моєї книжки. Досі такої синтетичної праці не було. Українські дослідники Яків Головацький та Хведір Вовк прикраси згадували побіжно. Я ставила за мету проаналізувати прикраси кінця ХІХ—початку ХХ століття: матеріал, техніка, художні особливості, форма, декор, ритм, з яким їх укладали. А також поєднуваність і поширеність у певних реґіонах. Один із розділів книжки аналізує прикраси за їхньою функцією. Я виокремила 12 реґіональних комплексів, але це теж поняття доволі відносне, бо часто навіть у сусідніх селах були відмінності, не кажу про несхожість прикрас сходу і заходу України. Приміром, Наддніпрянщина з її розміреним ритмом, який виявляється в пісенності й рослинному орнаменті вишивки, контрастує з Карпатами, де поширений геометричний ритм. Тому й прикраси дуже різняться. Золотарство Наддніпрянської України має одні риси, а мосяжництво українських Карпат — зовсім інші…— А що таке мосяжництво?— Це виробництво прикрас із металевих сплавів, переважно з латуні. Після мосяжу в моду ввійшов зільбер, який кольором нагадує срібло (люди завжди прагнули, щоб прикраси бодай за кольором нагадували золото або срібло). Тож ця книжка — перша цеглина у підмурку інших дослідників, на перспективу. Я була б рада, якби моя робота надихнула молодих авторів на подальшу працю.— А який реґіон із його прикрасами Вам найбільш до вподоби?— Не можу виокремити конкретний. Але за знаковістю відзначила б коралове намисто, дукачі, намисто з монет і сучасні інтерпретації гуцульських згард. Цікаве поєднання металевих компонентів з намистом з інших матеріалів — скла, фарфору…— Це суто українські прикраси?— Корал завозили. Проте в процесі формування українського національного строю саме коралове намисто, дукачі та згарди стали знаковими.— Розкажіть трохи про збір матеріалу. Ви, мабуть, їздили по всій Україні.— Під час експедицій групи дослідників (серед них були мої колеги, які цікавилися художнім ткацтвом, вишивкою, керамікою тощо) виїздили у різні реґіони. Наш Інститут народознавства НАНУ велику увагу приділяє саме польовим дослідженням.— Може, під час подорожей Вам запам’яталася якась незвичайна історія?— Під час першої експедиції я сподівалася, що у селі відразу відчинятимуть свої скрині, розповідатимуть, показуватимуть… А виявилося, що люди хоч і пам’ятають, але вже не мають прикрас. Особливо на Черкащині, Чернігівщині, Полтавщині люди втратили свої скарби і цінності. У них залишилася тільки пам’ять. Прикраси можна побачити хіба що в музеях і приватних колекціях. У повсякденному житті дещо збереглося на Гуцульщині та Покутті, як і традиція носити народне вбрання. Але сьогодні інтерес до традиційної культури притаманний усім куточкам України.— Тобто з’являються сучасні майстри, які можуть виготовляти старовинні речі, прикраси.— Так, зараз багато майстрів-художників намагається не копіювати, а вносити власні інтерпретації. Комусь краще вдається, комусь гірше. У нашому інституті є ювелірний відділ. Там навчаються стародавнього мистецтва і влаштовують виставки. Виготовляють дукачі зразка не лише ХVІІ—ХVІІІ століть, а й Київської Русі. Хіба не цікаво відтворити пацьорки з венеціанського скла, такі модні колись на Гуцульщині й Покутті?— Відомо, що самі намистини завозили в Україну.— Так само, як і корал, привозили і продавали намистинками. Уявляєте, скільки треба було їх купити, щоб нанизати стільки пацьорок! Яків Головацький у своїй праці пише, що деякі жінки навішували на себе стільки разків коралів, що схожі були на пишних індичок.— Тобто відчуття міри, смаку підводило наше жіноцтво не лише сьогодні, а й у давнину?— Без сумніву, було і таке. Але варто сказати, що національному строю притаманне оте почуття міри: і силуету, і пропорції, і кольору. Наші жінки все-таки не відважувались переступати межу. Трималися еталону, і вольностей собі не дозволяли. Народна мораль мала свої закони. Дівчині, яка вступала в пору дівування, належалось мати на шиї дукач, який вона успадковувала від мами й бабусі. У піст користувалися не надто кольоровими прикрасами. Як згадує дослідник Милорадович, дівчата на Наддніпрянській Україні прикрашали коси яскравими стрічками: рожевими, жовтими, зеленими. Це кольори, які означають життєрадісність, веселощі. А коли якась панночка уквітчувалась блакитною, то бабці на лавці могли сказати: “Диви, яка пісна дівка пішла…” Жінкам треба себе прикрашати: і вушка, і пальчики. Не лише тому, щоб мати гарний вигляд. Прикраси додають енергетики, захищають, людина почувається впевненіше.— Ви згадували, що ідентичні прикраси збереглися в музеях і приватних колекціях… — Мені хотілося б згадати приватного колекціонера з Черкас Юрія Коваленка. Він одержимий мистецтвом та українською старовиною, допоміг з ілюстраціями до книжки. — Чи не тривожитеся тим, що ці речі скоро вивозитимуть за кордон? — Не дуже непокоюся, бо для того, щоб бути поціновувачем народного мистецтва, треба досить знати про нього. Як правило, ті, хто обізнаний у мистецтві, люди моральні. Загроза існує здебільшого для археологічних знахідок.
СпілкуваласяУляна ГЛІБЧУК
