СПІШИЛИ ДНІ, ЗБІГАЛИ БІГМА

Валентина Малишко народилася у сім’ї Андрія Самійловича Малишка та Дарини Михайлівни Ліфшиць 29 грудня 1937 року в Києві. Щасливе дитинство для неї скінчилося раптово і неповоротно, коли батько, визнаний поет, фронтовий кореспондент, герой її дитячої уяви, після війни покинув сім’ю. Цей стрес, пережитий по-дитячому бурхливо, водночас, певно, сприяв формуванню її особистості й підсвідомого бажання довести всім (найперше — батькові), що вона теж — Малишко.

Рано почала писати — віршувати, занотовувати якісь сюжетики, ситуації. Підбадьорював і заохочував творчі спроби дочки сусіда А. Малишка — М. Т. Рильський.Дуже хотіла стати актрисою. Через дружину Юрія Яновського актрису Тамару Жевченко (дівчина обожнювала обох, ходила в гості — сусіди ж) познайомилася з акторами театру імені Лесі Українки і вже готова була вступати до театрального інституту, але мати не радила: мовляв, акторська професія — залежна. Знала незалежну доньчину вдачу…Валентина Малишко здобула вищу освіту в Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка (українська філологія). Так звана “трудова біографія” майбутньої поетеси не вельми цікава аж до пори, коли директор видавництва “Веселка” Д. В. Ткач запросив її на роботу. У видавництві дитячої літератури вона редагувала і благословляла у світ книжку за книжкою. Тут побачила світ і її власна книжечка “Сашко — поет і сурмач” (1969). Того ж року у видавництві “Молодь”(серія “Арфа”) вийшла друком збірочка “Журавлі дитинства”— з неї, по суті, почалася нова для України поетка.Через два роки вийшла лірична книжка “Що на серце лягло” (1971, “Радянський письменник”) — це сталося вже по смерті батька. Одна по одній виходять у видавництвах “Український письменник”, “Молодь”, “Дніпро” її книги “Світ мій бентежний” (1974), “Наш добрий дім” (1978), “Перед своєю совістю стою” (1979), “Стежина” (1981), “Острови Доброти” (1983), “Три явори” (1986), “Доторк” (1987).У поезії Валентини Малишко ліричний струмінь — головний, її любовна лірика безмежно щира. На її вірші написано пісні. Водночас цікаві її пошуки в інших напрямах: вінки сонетів, поема-біографія, вірші філософського або навіть сатиричного плану.Тривалий час, долаючи невиліковну хронічну хворобу крові, перебувала на творчій роботі, друкувалася переважно в періодиці — вірші, есе, спогади, новели.2003 року вийшла книга спогадів “Тату, я люблю тебе” (Видавничий центр “Просвіта”), сама назва якої становила тривалу колізію — завдовжки в життя. Уривки з цієї книжки ввійшли як післямова до корпусу вибраних творів батька “Далекі обрії” (“Криниця”, 2004, серія “Лауреати Шевченківської премії”, упорядник В. Малишко). Того ж року вийшов том вибраних поезій дочки — “Спектакль” (“Фенікс”).Воістину, за Проповідником: “Вітер… крутиться довкола, та й вертається туди, звідкіль узявся”.Валентини Малишко не стало у травні 2005 року. Поетичне її серце було сповнене любові й жило — любов’ю.2007-го Валентині Малишко виповнилося б сімдесят. Вона дуже хотіла жити, працювати.Міфологічні мойри (чи парки), три богині людської долі, три дочки Невідворотності, вирішили інакше, і ножиці Атропос клацнули. Клото і Лахесис продовжують свою одвічну роботу: одна пряде нитку життя, друга лозиною визначає її довжину…На сімдесятиліття письменниці Валентини Малишко хочеться згадати вірші, якими вона найбільше дорожила, коли тривало її творче і земне життя. 

Валерій ГУЖВА

 

 

ЛАМПА АЛАДИНА

Ти усе чекаєш дива?Скінчились дива давно:Просто в лампі АладинаВийшло масло, видно дно.

Точиться вечеря тайна,В залі світло аж ряхтить.За столом розмова танеІ народжується вмить.

Боже правий, що за люди —Погляди гостріш за ніж.…Був раніш один Іуда, Решта — чесних всіх чесніш.

А тепер, як не старайся,Все одно і сміх, і гріх.Знайдеш чесних одинадцятьМіж апостолів своїх?

Ще вечеря тайна сяє —Вина, м’ясо на столах.Чи закон який приймають,Чи гендлюють при свічах?

Кожен рот запікся шрамом,Надто голосно, не те…Правда — це як перед храмом,Ви ж занадто кричите.

Ти усе чекаєш дива?Скінчились дива давно:Просто в лампі АладинаВийшло масло, видно дно…

* * *Понад сосновою криницеюЗітхне журливо журавель.І, вщерть напившися водицею,Відерце схлипне, як живе.

І села змінюються селами,І тихі верби край садків,І хати з ружами веселими,Що виростають із віків.

І весни змінюються зимами,І осені пливуть в літа.Стоїть Вкраїна, вбрана римами,І та, й неначе вже не та.

Простори піль — краси магічної,Кохана змалечку земля.І ті ж вериги туги вічноїЦерквам у груди все гримлять…

ПРИДИБАШКА

Мати іншої сину шукала:Щоб засукала рукава,Смажила, пряла, варила,Та поменше щоб говорила,Знала своє місце за пічкою,Не лізла у очі свічкою,А ця, дивись, ще й співає…

Батько іншої сину шукав,А якої — і сам не знав:Як мала — то чом не висока,А висока — то кривобока,Як чорнява, то чом не білява,Як ставна — виступає, мов пава,А оце знайшов — ще й співає…

Так і слухав їх син роками…Сам собі засукав рукава,Сам і пряв, і варив, і смажив, Прислухався, що завтра скажуть.І чорнява була, і білява, Не стерпіли, пішли незабавом.

Так хотіли добра свому сину,А у сина вже скроні сиві.

Сидить собі сам.Співає…

ПОЛЕ

Наснилось чи намріялось мені,Що поле я тепер, пшеничне поле.Так гарно — на осонні, в тишині — Лиш шепіт, шелест, золотавий полиск.Колоссям Синій вітер пробігаІ пурха перепілкою угору.Гарячий колос — в нім така жага,Мов викуваний в кузні в добру пору.А наді мною — неба синьота,І вишитий на ній сріблястий жайвір.І мир,Жаданий мир навік наставУ щебеті, у сонячному сяйві.Наснилось чи намріялось мені,Що я — пшеничне поле доокола…СвітРозчахнувся вглиб у тишині,І тихо наді мною Дзвонить колос… 

ЯБЛУНЯ

Щоб самота не ізсушила,Щоб не збучавіти корі,Ця осінь яблуні лишилаОдне лиш яблучко вгорі.

Таке маленьке і рум’яне,З листочком-хвостиком рудим,Таке червоне, мовби рана,І беззахисне в холоди.

Як яблуня його колише,Як од вітрів оберіга!Чи є у неї щось рідніше,Як ця кровинка дорога?

Спішили дні, збігали бігма,Заснули поле і ріка.…Стояла яблуня під снігомЗ червоним яблучком в гілках.

* * *Безгуба, безнога, потворна  й прекрасна любове,Тікаєш од мене, сідаєш  у чартерний боїнг,У темному небі летиш  за непевним маршрутом,Щоб місто та дім,  та ім’я моє кляте забути…Любове, безгуба, беззуба,  прекрасна й потворна,На прах, на ніщо перетерли  все спогадів жорна,Підморгують зорям  габаритні вогні літаковіІ за блюдцем вікна сліпнуть  стомлені очі любові.Я не знаю, куди ти летиш,  одчайдушна втікачко,Сирота і каліка, красуне моя, одиначко,Загубили тебе в небесах  косоокі радари — Чи до Франкфурта ти, чи на спечне  льотнисько Дакара…Крик полегшення мій,  моя тричі-навиліт-незгоєна рана,Даленієш мені, ніби давня  міфічна Гондвана.

Загубися в Парижі,  у темряві вулиць Верони —Не втечеш, і не мрій.  Я стрічаю на кожнім пероні.

СТАРИЙ СУФЛЕР

Піднялася знову завісаІ висить, як Дамоклів меч.Остобісіло все, остобісі… Як з куліс неймовірно дме!

Знов на сцені самі відсебеньки,Знову ролі герой не зна,Теревенить щось помаленьку,А в очах: “Підкажи, старина!” 

Я мовчу. Бо вже досить. Обридло.Власний шепіт мені остогид.Сорок літ шепчу мовби ридма,Сорок років проймає стид.

Вже проїхали третю яву, Як в пропасниці весь дрижу.Завтра сам однесу заяву,Хоч заріжте —Не підкажу!

СПОГАД

Ляга під шини автострада,А в небі зіронька сія.На день народження до татаСьогодні в Кончу їду я.

Везу нехитрий подарунок,Своє захоплення везуВід книги, що мов дивний трунок,На очі привела сльозу.

Повив дорогу сивий іній,Зими погрози ще слабі.І зайчик в кожушині сірійПривіт передавав тобі.

А потім дуб, міцний, крислатий,Казав мені баском глухим:— Ти ж поздоров од мене тата,Ми побратими ж бо із ним.

В далекім спогаді згораю,Осінній день, вечірній шлях.“Чи я вернусь сюди, не знаю,Бо ця дорога вся в сльозах…”

* * *Учора, тільки вийшла з дому,Хтось доганя, спішить, гука. Дивлюсь: то мій напівзнайомийМене хапає за рукав.

Язик предовгий, наче линва,Питань, питань — по п’ять на мить.А головне цікавить: з ким ви,Із ким ви, пані, з ким же ви?

Дістав… Вже злюсь на бідолаху —Не завжди зреагуєш вмить.Спитати б того чолов’ягу:А хто ж зі мною, чорт візьми?..

МОНОЛОГ ВІДВЕРТОСТІ

Як легко з вами, чесні вороги!Спасибі вам за почуттів прозорість.І хоч я скаржусь на короткозорість,Вас бачу здалеку. Це додає снаги.

Мені знайома усмішка крива,Холодний потиск вашої правиці.Скажіть, в якій отруєній криниціЧерпали ви усі свої слова?

Як важко з вами, друзі дорогі,Від теплих слів як захистити душу?Бо тільки сильною я бути мушу.Я слабшаю край ваших берегів.

Ну, де подінуся із співчуттям,З очима вашими, що повні добротою,Із вашою чутливістю святою…Ну, що я вам у відповідь віддам?

Як легко з вами, чесні вороги!Як важко з вами, друзі дорогі!…

ДОЩІ

Ніч бреде, мов стомлений прочанин,Спершись на кривий патик плачу.Вже душа умилася дощамиДосхочу.

Прислухаюсь до дихання мами.Тихше, не  сполохать, не збудить…Хай живі завжди живуть між нами,Хай померлі в нас живуть завжди.

Дощ пройшов, як сльози у дитини,В сіру хустку вбралась темнота,І, мов до коси, до самотиниКісники світанку запліта.

Можна б ще поспати, та не спиться,Уп’ялась подушка у щоку.…Сівши на замерзлий мокрий кущ,Сповідається і плаче птиця.

ДЕРЕВО

Я стільки втратила, аж страшно…Кукіль відвіявсь, є зерно.І не клену я день вчорашній —Життя прекрасне все одно.

Нехай біднішою я стала…Як тому дереву, меніТак треба скинуть лист зів’ялий,Щоб навесні зазеленіть.

Валентина МАЛИШКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment