ПРОСТІР, ДЕ ВОЛОДАРЮЄ СОНЦЕ…

Уляна ГлібчукЗавжди важко входити у чийсь текст. Авторська відвертість або щирість тут слабка підмога. Читач завжди відчуватиме залежність від автора, який прагне означити свою головну мисль червоними прапорцями і неквапно вести до неї. То його воля і право.Роман Любові Голоти “Епізодична пам’ять” я радше назвала би письмом. Якось не личить йому слово текст. Роман-спогад, роман-ретроспектива… Не наважусь назвати його автобіографічним. І не тільки тому, що Голота зумисне плутає свої головні біографічні віхи, відганяючи надто цікавого читача на манівці. Навіть уявляю собі чийсь трохи ображений і спантеличений тон: “Послухай(те), а нащо ти(ви) так написала(ли)? Було ж усе не так!”Звичайно, “Епізодична пам’ять” пов’язана з біографією. Але вона настільки художньо осмислена, що витворює модель подвійного життя. Навіть подвійної пам’яті. Це начебто планета, яка в безмежжі Космосу має свого двійника. Так і героїня Турівна — частково альтер его Голоти.На презентації книги у музеї Т. Г. Шевченка Любов Василівна сказала, що її героїня слабка. Авторською думкою читач може знехтувати. Коли книжка виходить у світ, авторське право має стосунок тільки до фінансового боку. Право контексту та інтерпретації уже йому не належить. Так-от, чи варто Турівну називати слабкою? Мабуть, ні. Інакше не варто було їй давати таке сильне та архетипне прізвище. Чи варто Турівну називати дитиною свого часу? Також, мабуть, ні. То не був її час. То був початок кінця. Час загибелі її особистої Атлантиди — роду. Зараз мова не стільки про історію знищення шляхетського кореня, голодомору, геноциду, скільки про особистісний досвід Турівни. Вона ще встигла всотати оте архетипне чуття єдиної родини. Чуття, оспіване у піснях: “Роде наш красний, роде наш прекрасний…” Вочевидь, у кожного на генетичному рівні це чуття присутнє. Потужно розвинуте або тільки на зародковому рівні… “Роде наш красний…” На жаль, чудесні модуляції у виконанні Ніни Матвієнко пробуджують не лише замилування, а й роздратування. Тому що сталися тектонічні розломи. І землі, й свідомості. Це відчувають наші батьки, коли зі страхом Божим й надією проводжають нас у далеку путь: “Ви ж одні на світі — брат і сестра — пам’ятайте — ви кров одна”. Брат і сестра — це як модель незнищенності й запоруки родинного зв’язку. Якщо пам’ятати… Зрештою, чи є у нас вибір? Себто не пам’ятати… Чи можемо справити поминки над пам’яттю? На кшталт того, як вимолювала героїня роману Маргарет Мітчел “Віднесені вітром” Скарлет у ностальгійного Ешлі. Забудь та й забудь про свої секвої… Трохи інакшу лінію загнув і сеньйор Луїс Бунюель… Знаменитий іспанський кінорежисер у своїх спогадах замріяв розвіяти прахом усі інститути пам’яті — музеї… Неронівщина вигулькнула з Бунюеля? Не зовсім. Просто він належав до тих митців, яким умовна музейна скриня з її старовинними корсетками, жупанами і дукачами відгонила скрижанілим часом. Його нестерпний тлін провокує бунтарство. Щоб не бути голослівним, дивний іспанець пропонував після своєї смерті знищити і його кіноархів. Мабуть, лукавив… Чи заздалегідь хотів захиститися від усіх тих інтерпретаторів, які паразитуватимуть на його імені?Щось у цьому є: боятися зачовгування, заяложення. Боятися згадати всує головні слова: Батьківщина, рід, берегиня… Я вдячна, мені радісно, що Любові Голоті вдалось їх так тонко промовити. Наче з остраху, що вони, сакральні слова, не матимуть сили прорости крізь товщу цинізму. Кожен серйозний літературний твір — це історія страху та вольових зусиль. Історія цієї напруги у романі “Епізодична пам’ять” не була марною. Тому що подарувала нам невідому Україну. Її схід, про який майже нічого не знали. Ми звикли до України, яка віддзеркалювалася крізь руду воду Запоріжжя, крізь лабіринти шахт, крізь суржик та “ісконно рускую рєчь”, крізь вульгарну призму політики. Ми настільки звикли розглядати схід у кривому дзеркалі, що цілком похоронили український степ, перетворивши його на курган, історичний міф, легенду. В “Епізодичній пам’яті” степ постає живий і реальний… Це простір, де володарює сонце і народжуються сонячні люди. Добрі, світлі й сильні. Зло поміж них проростає хирляво. Надто багато сонця, надто відкритий простір… Боязко… Ось тільки… Що ж із вами сталося, сонячні люди?Смерть, природа зла і любов — це та основа, з якої злютовано “Епізодичну пам’ять”. Я згадувала, що автор веде свого читача. Неквапно, але наполегливо. Любові Голоті дуже важливо донести свою основну думку, щоб уникнути кривочитань про зло в сонячнім краю. Пригадуючи, вона реконструює і ніби досліджує його природу: то прийшле зло, зі сторони… Тому й образ Гаїни не випадковий. І мабуть, не менш важливий, ніж образ Турівни. Пам’ятаєте, “кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями”? Це ж не просто засторога розпусти. Це засторога смерті. Тому що Гаїна — символ занечищення. Це і є те прийшле зло, яке затруїло корінь. Тож чи варто вважати Турівну слабкою чи зрадницею тільки тому, що вона не змогла продовжити прадавню осілість і злютованість сонячних людей? Авторка трохи лукавить, тому що її героїня опиняється поза межею вибору. Вона покидає свою батьківщину значно сильнішою. У неї з’являється опірність. І не лише тому, що в її тілі, кістках і крові міцні гени роду. “…І — навіть — коли — ти — любов — скільки — добра — і — зла — гніздиться — в — тобі — якщо — ти — обернена — в — минуле?..” Турівна пізнала зло, і в її крові тепер блукають його антитіла. Це те зло, перед яким її сонячні предки виявилися беззахисними.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis