РОМАНИ, ЯКІ НЕМОЖЛИВО ПЕРЕПОВІСТИ

Валентина ДАВИДЕНКОХто уважно стежить за сучасним літературним процесом, той не може не помітити цікавого явища, рівновіддаленого і від традиційної нашої прози, і від надмірного “авангардизму” багатьох новітніх текстів, піднесених на щит переважно самими їхніми авторами. Йдеться про два романи Віктора Баранова — “Притула” і “Смерть по-білому”, що їх Михайло Слабошпицький схарактеризував як прозу нової якості, а Микола Славинський напророчив їм навіть “світове звучання”. У чому ж полягає та нова якість?Передусім — у виборі життєвого матеріалу як предмета письменницького дослідження й осмислення. У першому випадку маємо несподівані алюзії резонансної свого часу події — загадкового зникнення одного з лідерів Руху Бойчишина, досі так і не розкритого й майже забутого гуртовою пам’яттю сьогоднішніх українців. Однак “Притула” нічого спільного з детективним жанром не має. У творі лише використано конкретний факт як відправну точку для розкриття набагато ширшої і глобальнішої теми — взаємовідносин особистості й суспільства. Блискучими художніми засобами В. Баранов переконливо ставить діагноз усьому нашому так званому демократичному й правовому суспільству, облаштованому на такій площині моральних координат, де кожен окремо взятий громадянин, нехай навіть він належить до політичних “вершків”, не має жодного шансу протистояти цинічній системі влади й може бути легко нею “утилізований”. Притула — це нове прізвище недавнього Степана Козачишина, вигадливо викраденого владою і надійно відлученого від усього світу; зостаючись жити, він фактично не існує в житті. Художня правда роману, вибудувана з допомогою картин і ситуацій часто ірреальних, настільки ж виразна, колоритна, зрима, наскільки й переконлива. Це той випадок, коли витворене грою уяви, запропонованої прозаїком, сприймається як щось набагато реальніше, ніж бачене нами в повсякденні. В. Баранов вдається до дивовижного прийому: він мовби закликає читача у співавтори, сподівається на його (читача) життєвий і суспільно-політичний досвід, довіряє йому як рівному в розмові про найголовнішу цінність світу, якою є людина з її неповторною душею й особистим, унікальним людським “я”. Через те жанр “Притули” автор визначає як конспект роману, чого в українській літературі досі, здається, не було. Не може не захоплювати мовно-стильова стихія письменника з її розлогими наративними періодами, схожими на хвилі відлуння, що накочуються після промовленої фрази й приносять щоразу інші емоції. Слово і фраза обростають новими нюансами, поглиблюється їхній зміст і вилущується зміст додатковий, В. Баранов вільно і граційно витворює синонімічну поліфонію повістування — і при цьому йому вдається щасливо уникнути “перебору”; тобто розкішний мовний матеріал “не тисне на психіку” й не відволікає читацької уваги від головної думки твору, а служить її якомога повнішому увиразненню.Критика справедливо зауважує, що мова у В. Баранова — це ще один повноправний персонаж, своєрідний каталізатор чуттєво-мисленнєвого процесу.Два романи, про які йдеться, на перший погляд зовсім різні — за емоційною напругою, вагою проблематики, тональністю письменникового самопочування наодинці з героями, психологічним “завантаженням”. Однак вони перетікають один в одного, з їхніх назв легко скомпонувати серцевинно-змістову дотичність: Притулина смерть по-білому. І в другому з них так само йдеться про людську душу, загрожену обставинами суспільного буття. Баранов натрапив на унікальний для художницького освоєння “пласт крутого падіння” — проблему морально-етичної відповідальності кожного з нас не за тяжкі провини чи й злочини, а за речі, що в сьогоднішньому світі давно вже не розглядають навіть як тінь гріха. До головного героя за одну ніч приходять люди, з якими він був більше чи менше пов’язаний, які перейшли у кращий світ і перед якими він бодай трішки колись завинив. Але вони приходять не судити його, а прощати, і в цьому — найтяжчий для героя суд. “Смерть по-білому” — буфонада за зовнішніми ознаками й надто серйозна річ за суттю нутра. У романі, крім людей живих і їхніх тіней, діють чорний котик Люсик і три півні — Петро перший, Петро другий і Петро третій, а ще комета з її гнітючо-яскравим охвістям на тлі нічного неба, а ще — сама ніч, явлена автором у поетичних рядках, що, повторюючись, лунають заключним акордом твору і дають ключ до розуміння виходу героя з морального тупика, до якого той ішов усе життя надто необтяжливо, безжурно й легко.Варто додати хіба одне: романи Віктора Баранова неможливо переказати іншими, ніж у самих романах, словами. Нехай кожен, хто їх не прочитав, пошкодує про це.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis