Битва за Хортицю

Не без здивування, а водночас і занепокоєння громадськість країни дізналася про звільнення з посади генерального директора Національного заповідника “Хортиця” Костянтина Сушка, роботу якого на цій відповідальній посаді упродовж короткого терміну — усього два роки — відзначено Грамотою Верховної Ради України, кількома медалями і дипломами. Зараз, коли справу про несподіване звільнення розглядають в одному з районних судів м. Києва, член НСПУ, лауреат премії ім. І. Франка, гендиректор в екзилі не сидить склавши руки, а напружено працює над книгою “Бентежна Хортиця” про своє драматичне директорство. У пропонованому уривку йдеться про боротьбу за передачу всієї землі Хортиці заповідникові. Нам ця проблема здається дуже пекучою, адже “земельне питання” тривожно відлунює нині не лише у заповідних куточках нашої Вітчизни.

 Костянтин СУШКО,м. ЗапоріжжяОтож головне — ЗЕМЛЯ і МОВА. Земля має належати заповідникові й до своїх численних відвідувачів повинна промовляти рідним словом, виплеканим на її благодатних обширах. А вже потім, коли земля безповоротно стане заповідно недоторканною і на ній беззастережно розкошуватиме Українське Слово, час буде подбати і про глобальні дослідження, і про музеєфікацію археологічних об’єктів. Нічого зайвого, бо Хортицька твердиня, її сутність — самодостатні. Але спершу — ЗЕМЛЯ і СЛОВО.Про землю ґрунтовна розмова відбулася в Секретаріаті Президента України, і вона значною мірою конкретизувалася в Указі глави держави “Про невідкладні заходи щодо розвитку Національного заповідника “Хортиця” від 29 квітня 2005 року № 732, у роботі над яким від Запоріжжя взяли участь тодішній голова облдержадміністрації Юрій Артеменко, його помічник Валентина Манжура і я. Форма Указу мінялась кілька разів, зрештою, начебто схвалили запорізький варіант, проте коли я отримав документ, завізований Віктором Ющенком, у готовому вигляді, мені забракло слів. Переді мною на столі лежало, м’яко кажучи, щось не те, над чим я трудився. Істинних авторів документа — їхні світоглядні обрії, інтелект, а водночас і рівень почуття патріотизму — з готовністю виказував пункт 2-а Указу, яким Кабміну доручалося створити до 1.06.05 року координаційний комітет з проведення загальноукраїнської акції “Відродимо Хортицю!” Тріумфальне проведення цієї кампанії не лише передбачалось, а й заздалегідь гарантувалося списком відповідальних за неї — “керівники заінтересованих (в чому? — К.С.) центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, народних депутатів України, учених, представників громадських організацій…”Словом, колективна БЕЗвідповідальність розгорнутою лавою. Інші фрази, зокрема “детальне проведення археологічних, екологічних та інших наукових досліджень території заповідника”; “сприяння створенню у межах заповідника ефективної туристичної інфраструктури та нових туристичних маршрутів” не вимагали благословення першого посадовця держави, бо приписувалися концепцією розвитку заповідника, його генеральним планом та посадовими обов’язками гендиректора. Ознайомившись із Указом, викладеним на двох сторінках, з чотирма розлогими пунктами та трьома ще розлогішими підпунктами, я тяжко зітхнув, бо почув, як десь віддалено подав голос дзвіночок, який застерігав мене від ейфорії. Він натякав на те, що зміни у суспільстві на краще мають переважно поверховий, суто МАКІЯЖНИЙ характер, і аж ніяк не через зловмисництво ініціаторів тих змін, а скоріше через їхню необачність, недалекоглядність. Бо залишилися вештатися у владних коридорах перманентно байдужі до всього справжнього, живого, захланні до влади все ті ж вічно сьогоднішні учорашні. Не Віктор Ющенко, людина, яка буквально вистраждала і в моральному, й у фізичному розумінні своє президентство, видав “на гора” названий шедевр, а вони, “невтомні державотворці”, в яких ще не відпочили, як слід, руки від виготовлення нетлінних літописів доби “розвиненого соціалізму”, саме вони його виліпили, вклавши у кожен рядок усю глибину своїх душ. Особливою “геніальністю” відзначався пункт № 3 Указу — про передачу землі, пункт, який я чекав із таким нетерпінням, бо саме він мав стати головним механізмом, інструментом у розв’язанні основоположного питання в долі заповідника. І що ж я вичитав? (Цитую за оригіналом, тож не несу відповідальності за стиль. “Кабінету Міністрів України, Запорізькій обласній державній адміністрації: забезпечити вирішення до 1 вересня 2005 року відповідно до законодавства питань щодо впорядкування землекористування на території Національного заповідника “Хортиця”, передачі заповідникові земельних ділянок, необхідних для його діяльності, визначення, винесення в натурі (на місцевості) та на відповідних картографічних матеріалах його меж та меж інших землекористувачів, виготовлення та видачі заповіднику державного акта на право постійного користування відповідною земельною ділянкою, припинення незаконного користування земельними ділянками на території заповідника”.Що це за “земельні ділянки, необхідні для його (заповідника — К.С.) діяльності?” Окремі клаптики землі, розкидані по всьому острову? Скільки їх і де вони розташовані — хто визначатиме? Далі: “винесення в натурі… його (кого? — К.С.) меж та меж інших землекористувачів”. Хіба не схоже це на підстави для “дерибану” (не люблю цього словечка, але воно так відповідає ситуації!) священної хортицької землі? Третє: Указ зобов’язує видати заповідникові “державного акта (треба, до речі, перше слово з великої літери — К.С.) на право постійного користування…” Чому далі не сказано, що всією територією Хортиці, а втелющене підступне слівце “ВІДПОВІДНОЮ” (виділено мною — К.С.), тобто “…користування відповідною земельною ділянкою”? Як тут тлумачити “відповідність” — уся земля чи лише та, яку визначать? Хто, знову ж таки, визначатиме і скільки вже можна визначати?У мене ледь не опустилися руки, коли я пробіг очима Указ. Якщо скажу, що розв’язувати питання про передачу всієї землі заповіднику Хортиці, маючи на руках такий Указ, було нелегко, то, по суті, мало що скажу. Та ми не відступали. Окрім усього іншого, ситуацію рятувало те, що процес, який передував передачі землі — коли на відстані (з Києва), а коли безпосередньо (під час приїзду до Запоріжжя) — перебував під контролем Секретаріату Президента України, зокрема, першого заступника глави Секретаріату Івана Васюника — людини чесної, розумної і виваженої. З першої нашої зустрічі я побачив, що він теж, як і Артеменко, “захворів” Хортицею, і те обнадіювало. Іван Васильович завжди дослухався до моїх порад, зауважень, тверджень, бо зі свого боку, либонь, відчув, що для мене заповідник — не просто місце роботи.Питання землі вилилось у найважливішу кампанію, яку заповідник за мого директорства вів із міською владою. З боку першого виступали ваш покірний слуга та провідний юрисконсульт заповідника, з боку наших візаві — весь апарат міськради (разом із депутатським корпусом), міськвиконком та його служби (управління земельних ресурсів, управління екології, прокуратура, міліція). Так, кампанію (нехай залишається це визначення, бо процес був далекий від доброзичливого обміну думками) контролювали з печерських пагорбів, але наші високі покровителі були ДЕСЬ, ми ж із Прокопенком залишалися НА МІСЦІ, відтак усе несли на своїх плечах. Хіба що інколи, до речі, дуже вчасно, підставляв своє, кремезне, начальник обласного управління земельних ресурсів Д. Бабміндра. Тоді я знову згадав, що таке тиск 180 на 100 (за останні п’ятнадцять років забув) і якими бувають безсонні ночі…Мета міськради, яку, оговтавшись від сіверськодонецького проколу, чітко окреслював міський голова Є. Карташов, була прозора: не віддавати заповідникові всю землю, затягувати процес, а далі “воно покаже”. Справжні мотиви — відверто прихватизаторські, офіційно ж наголошували на дотриманні інтересів сторонніх землекористувачів, і насамперед — мешканців острова (тих, до речі, про яких міська влада згадувала лише під час передвиборних баталій та з нагоди приїзду високопосадовців із Києва). Отож нехай заповідник забирає собі лише незайману землю (як стають тут у пригоді команді Карташова слова президентського Указу: “про окремі земельні ділянки, необхідні для його діяльності”!), а ту, на якій розташовано профілакторії, санаторії, бази відпочинку, ресторани, консульський офіс, комунальні та приватні будинки, гаражі, залізницю, три цвинтарі, усе лісництво тощо, слід залишити у сфері міського впливу. А також острів Байду, де виявлено і досліджено укріплення XVI століття та рештки укріплення доби бронзи — найдавнішої фортифікаційної споруди на території України. Таким чином, із 2359,24 гектара заповідник мав отримати 1497,7 га (згідно з першим варіантом розподілу). Чи варто говорити, що за такого “розмежування” Хортицю просто шматували — про який заповідник можна було вести мову?! Ділянки “інших землекористувачів” згодом набирали б сил  як фактор неспокою і могли спричиняти значну напруженість, що не лише стримувало б розвиток заповідника, а й невблаганно наближало той час, коли руба стало б питання про скасування заповідника загалом через неможливість функціонування в межах потужного індустріального центру.Такий план “розмежування” мали підписати міський голова Є. Карташов, я, головний архітектор м. Запоріжжя В. Трубін та начальник міського управління земельних ресурсів О. Цвіркун. Хитромудрі чиновники процедуру підпису документа почали з мене, але я запропонований варіант рішуче відхилив. Вигулькнув на світ Божий ще й інший, на думку його авторів, значно гуманніший, за яким заповідникові щедро “віддавали” 2094,7901 гектара (із все тих же 2359,34). Яку частку території мала складати “не наша” земля? Все та ж, що під рекреаційними закладами, житловими будинками, залізницею, шляхом у бік Музею запорозького козацтва і… знову острів Байда!Спитаєте, звідки така наполегливість щодо крихітного (6 га) мальовничого острівця, сусіди Хортиці біля її північно-західного узбережжя? Відповідаю: либонь, то лише частина заздалегідь передбаченої компенсації комбінатові “Запоріжсталь” за надання заповідникові кільканадцяти мільйонів гривень на спорудження комплексу “Запорозька Січ”. Підкреслюю ступінь безкорисливості авторів фінансового сприяння, водночас (для аргументації) звертаюся до листа (№ 92/998 від 26.08.05 р. — тобто вже після візиту В. Ющенка до Запоріжжя), адресованого головою правління відкритого акціонерного товариства “Запорізький металургійний комбінат “Запоріжсталь” В. Сацьким міському голові Є. Карташову. У листі було чимало  застережень, наведено цитати з деяких законів, а мета — у проханні пана Сацького: “Предоставить ОАО “Запорожсталь” (землепользователи) в аренду сроком на 49 лет земельные участки общей площадью 24 га”. (Туди і входять 6 га о. Байди). Герой України так захопився, повіривши у свою всемогутність, що останнім пунктом своїх прохань пропонує “обязать национальный (цитую без змін) заповедник “Хортица” (структуру, яка напряму підпорядкована Міністерству культури і мистецтв України) или другой исполнительный орган (відколи загальнодержавний культурологічний заклад став виконавчим органом? Для кого?) заключить договора аренды со сторонними землепользователями”.Зрозуміли, що відбувалося, шановні читачі? Цитований лист — не виняток, а правило. Скільки схожих послань, не відомих нам, — некомпетентних, абсолютно безпорадних і зайвих, навіть шкідливих у правовому плані заповнюють вітчизняний поштовий простір і впливають на наше життя! Впливають, бо ступінь їхньої життєздатності визначається знов-таки не рівнем компетентності, не правочинністю документів, а лише соціальною наповненістю авторів цидулок (посада, звання, регалії, статус, зв’язки тощо).Отак і живемо.Скільки разів доля бідолашної Хортиці опинялася в руках людей, які не розуміються на проблемах заповідності, а водночас нічим і ніким не делеговані до її облаштування!? Скільки шкоди їй через це завдано! Тож покликає мене вигукнути зараз, позаяк усі затято (цікаво, чому?) мовчать: “Не будь 2005 року на посаді гендиректора Національного заповідника “Хортиця” Костянтина Сушка…” Що, шановні читачі, я передав куті меду, виявляючи “схильність до бонапартизму”, через власне усвідомлення особистої незамінності? Вибачте, замовкаю. Але, прошу вас, не полінуйтесь, порівняйте, що діялося (і як!) у заповіднику до мого несподіваного приходу, і чим позначився період мого директорства. А порівнявши, зробіть висновки.Це зараз я так вільно все викладаю, а тоді, понад два роки тому, до жаданого акта на право постійного користування всією землею Хортиці ми рухалися на розхитаній гарбі, запряженій неймовірно лінивими волами. Ланцюг нарад, консультацій, узгоджень, що відбувались то у міськраді, то в облдержадміністрації, то в заповіднику (зокрема і на “пленері”) не мав кінця, забираючи, місяць за місяцем, дорогоцінний час, і не давав змоги розслабитися ні на мить. Паралельно ми успішно облаштовували територію, зміцнювали службу охорони, ремонтували адмінприміщення, укріплювали берег, отримали від міського голови Києва Олександра Омельченка (точніше, від Київради, за сприяння Сан Санича) мільйон гривень субвенції (одна із сиротливих реакцій на заклик про проведення “Загальноукраїнської акції “Відродимо Хортицю!”). Ще один відгук надійшов із Луганська: тодішній голова Луганської облдержадміністрації Данилов організував на Хортицю десант студентів тамтешнього університету: протягом трьох тижнів хлопці й дівчата “зі сходу” звільнили плавні острова (347 га) від багаторічного сміття, відтоді ця частина заповідника вирізняється майже ідеальною чистотою. Спасибі вам, юні друзі! Словом, причин для оптимізму вистачало, та досить мені було глянути на карту-схему, на якій, з подачі міськради, точніше — керманичів Запорізької міськради, Хортиця видавалася клаптиковою ковдрою, як бадьорий настрій геть розвіювався. Ніщо так не бентежило, як можлива втрата Хортицею своєї заповідної цілісності. Найбуремніший період мого директорства… Не хотів би переживати його ще раз, незважаючи на те, що траплялися в ньому моменти, які надавали можливість глибоко відчути свою і громадянську, і професійну значимість. Для ілюстрації стисло, за щоденниковими записами подам кілька знакових подій.Питання про Хортицьку землю із порядку денного сесії пізніше знімуть і відправлять на доопрацювання.26 серпня“Земельна” нарада в Ю. Артеменка. Ми з Прокопенком зайшли до просторого кабінету, який поруч із приймальнею голови облдержадміністрації, за кілька хвилин до початку наради й остовпіли: за столом, окрім запрошених телефонограмою учасників заходу — заступника голови облдержадміністрації О. Зайковської, міського голови Є. Карташова, його заступника В. Черкаски, голови Заводської райадміністрації О. Касьян, начальника обласного управління земельних ресурсів Д. Бабміндри, директора інституту “Запоріжцивільбуд” О. Шаталова та начальника обласного управління культури М. Пригаро — сиділи ще чоловік з десять. Хто? Кілька працівників міськвиконкому та деяких його управлінь — своєрідна “група підтримки” пана Карташова, як неважко було здогадатися.Увійшов Артеменко. Мовчазний, похмурий, либонь, перед цим отримав від когось солідну порцію “дуже позитивних імпульсів”. А тут таке представницьке зібрання!.. І молодий “губернатор” тихо, але чітко і твердо мовив, дивлячись поперед себе, звертаючись, звісно, до Карташова:— Євгене Григоровичу, коли організовуватимете нараду з того чи іншого приводу ви, то ви й визначатимете її учасників та їхню кількість. Наразі ж людей зібрав я, завчасно вирішив, кого саме запрошувати, тож прошу всіх зайвих залишити кабінет.— Немає питань, Юрію Анатолійовичу, — з готовністю відгукнувся непотоплюваний донецький вояжер. — То люди прийшли, я думав, може, хтось щось підкаже…І “група підтримки” дружно посунула до виходу.Нарада була нелегкою, а тому безплідною. Де прямо (О. Касьян), а де через закамуфльоване словоблуддя (Є. Карташов) “та сторона” давала зрозуміти, що міськрада віддавати всю землю заповідникові не збирається.15 вересняЯк і слід було чекати, сьогодні сесія міськради “завалила” земельне питання, зате ухвалила текст дуже цікавого документа про спільні дії влади, багатьох організацій, фізичних осіб тощо, спрямованих на “дальший розвиток” заповідника. Назвали той документ меморандумом, і про нього та його підписантів — трохи нижче. А сама сесія? Вона була не зовсім звичайною, уже хоча б тому, що в ній узяли участь Іван Васюник та представник юридичної служби Президента України Віталій Олещенко, що прибули до Запоріжжя напередодні. Уранці вони, разом з Ю. Артеменком, віце-президентом асоціації “Захистимо Хортицю!” С. Щербиною та ще кількома представниками інших місцевих громадських організацій, завітали до мого робочого кабінету, де експромтом провели нараду перед сесією. Я чітко і прозоро розставляв акценти у “земельному” питанні, наголошуючи, що складність його надумана. Мене підтримував Артеменко, з нами готовий був погодитися Васюник, проте всіх (справді всіх чи лише мене зі Щербиною?) вразив пан Олещенко. Він почав просторікувати про те, що “з плеча рубати не слід”, “все треба уважно вивчити і ретельно зважити”, мовляв, говоримо про заповідник, “усе хочемо підпорядкувати його інтересам, а заповідника я (він, Олещенко — К.С.) на Хортиці не бачу…” І — таке інше. Слухав я і думав: чи не цей добродій доклав рук до створення вже згадуваного Указу Президента від 29.04.05 р.? До того ж, схоже, що зі столичним юристом напередодні у Запоріжжі хтось добре поспілкувався…На сесії міськради виступав І. Васюник. Добре виступив, хортицькі й навколохортицькі проблеми подав у контексті загальноукраїнських, органічно все переплівши. Я бачив, як зацікавлено слухали його депутати, а Олександр Кузьмін, заступник міського голови, який сидів поруч зі мною, прошепотів мені на вухо: “Толковый парень, молодец!” Щиро сказав, чи хотів потрафити “людині Президента”? Під час наступного короткочасного виїзду на Хортицю, до селища на схилі, що спускається до Старого Дніпра, а особливо на нараді в облдержадміністрації, я переконався, наскільки “невипадкова” у нашій проблемі людина — шановний пан Олещенко! На Хортиці він усе доскіпувався до мене: “І що ви робитимете з тією землею, коли всю отримаєте у своє розпорядження? Навіщо вам стільки? Зробили б заповідник у плавнях, а тут би нехай люди хазяйнували!” (Виділено мною — К.С.).Усе мені було зрозуміло з таким спеціалістом… “Нехай люди господарюють…” А решта території острова для кого, хіба не для людей? Але вона має бути прибраною, охайною, максимально наближеною до свого благословенного первісного стану. Нічого особливого городити на ній не слід, бо земля ця — САМОДОСТАТНЯ. Я просто сказав, що для реалізації генерального плану розвитку заповідника нам не вистачить усієї землі острова. У відповідь пан Олещенко заклопотано звів брови.Не дозволив розслабитися столичний юрист і на нараді в облдержадміністрації. У президії — І. Васюник, Ю. Артеменко, Є. Карташов, В. Олещенко, Д. Бабміндра, С. Щербина, К. Сушко, у залі — прокурори, судді, землевпорядники, глави райадміністрацій, юристи, представники засобів масової інформації. Усі висловлювалися доволі чітко, лише столичний правник — зиґзаґами. На додаток “наїхав” на Щербину, мовляв, своїми протестами громадськість дестабілізує ситуацію у місті. Я не витримав і зауважив, що ситуацію у місті й країні дестабілізують неправда і зло, і не варто звинувачувати протестувальників, бо їхні дії спрямовані саме проти неправди і зла. Це була крапка у підготовці остаточного розв’язання земельного питання. Далі з цього приводу пан Карташов здійснив кілька поїздок (за викликом “згори”) до Секретаріату Президента України, після чого 9 листопада 2005 року сесія Запорізької міської ради прийняла рішення (з 50 присутніх депутатів “за” проголосували 45) про передачу всієї землі Хортиці, а також усіх прилеглих островів та скель — Байди, Дубового, Розстебиного, Трьох Стогів, Середньої, Близнюків, а також частини урочища Вирви на правобережжі — заповідникові. А 16 січня наступного року Є. Карташов у присутності великої групи телевізійників та газетярів вручив мені (не особисто, а як керівникові заповідника) Державний акт на право постійного користування усією землею Хортиці та прилеглих до неї островів і скель (усього — 2359,34 гектара). На прес-конференцію Євген Григорович не залишився (хоч відома його любов до таких заходів), на запитання журналістів відповідав я. Тоді офіційно подякував усім учасникам піврічного “земельного процесу”, дипломатично назвавши його фінал НАШОЮ СПІЛЬНОЮ ПЕРЕМОГОЮ. Водночас наголосив, що Хортицький заповідник став першим в Україні відповідним закладом, який отримав усю потрібну землю у власне розпорядження. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment