ЧИТАЧІ ПОСТАВЛЯТЬ НАМЕТИ

Валентина ДАВИДЕНКО

Київ — батьківщина першої на теренах Європи бібліотеки, заснованої Ярославом Мудрим. Я писала б про це на рекламних щитах чи банерах замість нав’язливої реклами у нашому місті, де сьогодні 138 бібліотек. І рейдерський напад серед білого дня: спроба захопити приміщення відділу нових комп’ютерних технологій головної публічної бібліотеки імені Лесі Українки. Чому за першим сигналом на її захист став голова Українського фонду культури поет-академік Борис Олійник та відомий український письменник Микола Сом, які одразу передали лист Президенту, а не міська влада, сподівалася дізнатися на прес-конференції, що відбулася вже після кількох спроб виселення бібліотеки. Голова управління культури Києва Світлана Зоріна, як стало зрозуміло, знає про всі митарства цього колективу в протистоянні з нападниками. І висловилася слушно: “Ми не можемо називати столицю європейським містом, якщо там не буде дуже гарної сучасної бібліотеки. І справді, в плані міста є будівництво бібліотеки. Якби не Євро-2012 (що теж дуже важливо для Києва й України), то до 2012 року цю бібліотеку побудували б. З 1972-го бібліотека розташовується в цьому приміщенні, 1995-го було прийнято закон про бібліотеку і бібліотечну справу, адже інакше неможливо було б зберегти бібліотечну мережу Києва. У законі записано, що у випадку приватизації будівель, споруд, приміщень, де розташовані 

бібліотеки, що є у державній або комунальній власності, та за відмови власника надавати займані бібліотеками будівлі, органи, що приймають рішення про приватизацію цих будівель, споруд забезпечують бібліотеки будівлями, приміщеннями, збудованими за спеціальними проектами, або іншими упорядкованими приміщеннями, що відповідають умовам обслуговування користувачів бібліотек і зберігання бібліотечних пунктів. 1996 року ВАТ “Укргазпроект” приватизувало, незважаючи на цей закон, приміщення. На той час Фонд держмайна міг би відокремити бібліотеку і залишити в комунальній власності. Але приватизація відбулася таким чином, що це майно також приватизувало ВАТ “Укргазпроект”. Однак було підписано договір довгострокової оренди, за яким бібліотека повинна розташовуватися у цьому приміщенні доти, доки місто не збудує нового. Ця оренда тривала до грудня 2007 року. Тоді ж директор отримала повідомлення, що угода розривається, і бібліотека повинна залишити приміщення. ВАТ “Укргазпроект” кілька разів змінило власників і, звичайно, порушує законодавство, тому що приватизація була надана з правом довгострокової оренди. Ми звертаємося до всіх, щоб бібліотека розташовувалася тут, доки не збудують нового приміщення”.З’ясував суть справи, за його ж словами, і секретар Київради Олесь Довгий, який приїхав на зустріч із журналістами: “Учорашня подія — та крапля, яка переповнює чашу терпіння. Як представник київської влади я десяток разів зустрічався з представниками всіх національних спілок, ми наклали табу на будь-яке виселення не тільки бібліотек, а й творчих майстерень. Є відповідний указ Президента, рішення Київської міськради, що будь-яке відселення, відчуження майстерні, бібліотеки, галереї, соціально спрямованого закладу можливе лише за письмової згоди голови спілки, з розумінням того, що структура переселяється в поліпшені умови. Попри ці наші рішення, здається, діє якась провокативна база, група шкідників, яка дестабілізує ситуацію задля дискредитації влади. Гарантую, що доки є нинішня влада і я депутат, жодної дії до цієї бібліотеки і до будь-якої іншої не буде вчинено. Якщо потрібно, буде наша охорона — моя особиста, намети нашої політичної сили. Дивно, що коли такі дії відбуваються, немає жодного з опозиціонерів. А після того вони одразу з’являються зненацька, як завжди, з телекамерами. Розглядаю це як провокацію. Я з’ясував суть питання, і хоч Фонд держмайна погоджував цю ситуацію, я вже направив звернення до глави уряду, до голови Фонду держмайна накласти вето, щоб не допустити ніяких змін у становищі бібліотек, окрім як на краще. Я особисто буду гарантом цього. У матеріалах про приватизацію, які ми подивилися, є дуже багато питань до власників будівлі”. Завершив свій виступ секретар міськради пропозицією працівникам бібліотеки посилати всіх, хто зазіхатиме на це приміщення. Після паузи весело уточнив: “до мене… Я розберуся”. На жаль, ні він, ні голова управління культури запитань від журналістів не чекали, переадресувавши їх директорові бібліотеки, яка, мовляв, ситуацію знає краще за всіх, а самі залишили прес-конференцію, пославшись на зайнятість. Воно й справді так, пережитим могли поділитися лише очевидці, бо всі ці напружені дні працівники бібліотеки боялися залишити приміщення, щоб туди не вломилися нападники. Але чому за повної поінформованості міська влада не вжила дієвих засобів захисту закладу одразу при перших спробах і погрозах, і лише рішучий крок голови Українського фонду культури привернув увагу найвищої влади до проблеми — це запитання зависло в повітрі, й до нього потім повернувся у своїй репліці письменник Михайло Шевченко. Та спершу директор публічної бібліотеки Людмила Ковальчук розповіла про історію закладу, якому віддала 43 роки життя.“Рішенням київської влади 17 грудня 1943 року було створено перших вісім публічних бібліотек у Києві — на сороковий день звільнення міста від ворога, коли ще весь Хрещатик і центр міста було зруйновано. Є спогади наших читачів, як потрапили сюди перші книги, — з дахів зруйнованих будинків. Коли поверталися з евакуації голодні люди, вони приносили книги у відділи народної освіти — так було закладено фонд нашої бібліотеки. Хочу написати її історію. Колектив як вощину ліпив наше велике господарство. 1974 року на базі бібліотеки вперше було поставлено експеримент з централізації бібліотек, що дало змогу надавати більше послуг користувачам. А 1972-го, коли готувалися до цього експерименту, нам потрібні були додаткові приміщення. Київська влада надала бібліотеці ордер на приміщення, яке було у відомчому будинку Інституту “Союзгазпроект”. Ордер ми передали інститутові, і він став підставою першої угоди на господарське обслуговування. З цим колективом з 1972 року в нас дружні стосунки — спільна художня самодіяльність, ми створили хор, який завжди був гостем бібліотеки. Наш договір про співпрацю було представлено на ВДНГ СРСР, і ми одержали нагороду. Закон сьогодні визначає основну функцію бібліотеки — реалізувати конституційне право громадян на вільний доступ до інформації. Це міжнародна норма. У статті 19 Декларації прав людини кожній людині на Землі гарантовано вільний доступ до інформації. Наш фонд має понад 270 тисяч зразків на паперових носіях, безоплатно ми надаємо доступ до всієї законодавчої бази України одразу ж після реєстрації документа, до англомовних та українських журналів. З 1992 року бібліотека почала запроваджувати нові технології. Вона представлена в мережі Інтернет, цілодобово забезпечено доступ до наших інформаційних систем. Бази даних інших бібліотек сходяться в нашу мережу. У наших фондах зберігаються багаті колекції, і є потреба у всіх восьми приміщеннях. У відділі мистецтв, наприклад, безцінна колекція Сержа Лифаря, Івицького, Китастого. Тому нам є що захищати. 1996 року відбулася приватизація приміщення “Укрнафтогазом”, і зі зміною керівництва почалися проблеми: або виселення, або непомірна оплата. Позавчора шестеро невідомих спочатку обстежили приміщення з двору, а потім почали добиратися до дверей, плануючи вийняти кодовий замок. Злякана дівчина-чергова зателефонувала у приймальню, ми вибігли, викликали міліцію, повідомили в управління культури, і таким чином зупинили замах на бібліотеку. Сподіваємося надалі спокійно працювати, адже ми надаємо високий рівень послуг. Прошу не залишати нас, розв’язати проблему, щоб бібліотека могла працювати доти, доки не перейде в нове приміщення. Інакше це зупинить доступ користувачів до світових інформаційних ресурсів, електронний облік читачів. Бібліотека виконує функцію соціального захисту, бо дуже багато людей не має доступу до комп’ютера чи не може передплатити газету. А бібліотека отримує 650 найменувань”. Як завжди делікатний, але рішучий у своїй позиції Борис Олійник був лаконічним: “Складається враження, що це цілеспрямована акція. Добре розумію Світлану Зоріну й Олеся Довгого, які вважають, що це перекидання на міськраду, але ж тоді міськрада повинна одразу реагувати на будь-який випад. За першим сигналом ми з Миколою Сомом написали лист до Президента, я його вручив Юрієві Петровичу Богуцькому, який з розумінням поставився до проблеми і одразу передав його в Секретаріат Президента. Але доходить до того, що Президент повинен ледь не щодня сам зупиняти вандалів, щоб не виселяли художників, письменників. Здається, що це лінія фронтального прицільного удару по культурі. Я не істерик і знаю, що ми ж таки на своїй землі. Можливо, хтось не розуміє цього, то треба пояснити, що таке українська культура. Але будьте пильні, шановні колеги, ми не знаємо, з якого боку чекати нападу. А тим, хто послав цих рейдерів, скажемо, що якщо і далі так діятимуть, доведеться засвітити їхні імена. Тому ми повинні порозумітися, і тим, хто приїхав з іншої держави, пояснити, що таке Україна, бо навіть у розрізі прав людини, коли всі можливості вичерпані, народ має право захищатися”. У цій історії кримінальні прикмети з’явилися ще до перших спроб виселення. На час приватизації приміщення чомусь зник ордер, за яким вселялася бібліотека. Сподіваємося, для детективів це не найскладніша справа, бо, за словами письменника Михайла Шевченка, у міськради достатньо підстав ініціювати порушення кримінальної справи за фактом викрадення майна. “Я не згоден з Олесем Довгим — люди, які мають намір увійти сюди, підуть не туди, куди ви їх пошлете, а куди надумалися. Тому до цього питання не можна ставитися легковажно. Була постанова, яка розділила майно на державне і комунальне, тому все, що ви одержали за ордером, перейшло у майно комунальне. І для того, щоб Фонд держмайна міг приватизувати для “Укргазпроекту” це приміщення, треба, щоб було відповідне рішення Київради. Якщо його немає, то сьогодні вона повинна ініціювати порушення кримінальної справи за викрадення її майна. І тоді проблема з купівлею приміщення набере іншого характеру, акт купівлі-продажу визнають недійсним. Комунальне майно належить вам згідно з ордером. Кожний злочинець вчиняє злочин у тиші, бо ніхто не бачить і не б’є по руках. Потрібно одразу оприлюднювати ці імена, щоб усі знали, хто це розпочав, і що збирається робити”. І останнє, що, здається вселяло надію в директора і працівників у цій зловісній ситуації — підтримка читачів, які прийшли на прес-конференцію разом із журналістами і пообіцяли стати на охорону улюбленого закладу. Моя ж пропозиція незмінна: через банери на будинках почати доступний лікнеп для рейдерів. “Київ — батьківщина першої в Європі бібліотеки”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment