ДУША ПАТРІОТИЧНА

Вадим ПЕПА,м. КиївВражаючі факти патріотизму зблискують в історії людства. Римський юнак Гай Муцій Сцевола спалив праву руку на вогні, щоб показати ворогам мужність особисту й своїх одноплемінників. Триста спартанців на чолі з легендарним царем Леонідом зупинили в Фермопільському проході багатотисячну армію персів і, вірні клятві, не похитнулись, билися до останнього подиху. А наша козацька доба! Підштовхувана й підживлювана панівними колами всієї Західної Європи, польська шляхта хапала за горло одвічних господарів землі, де, як вона уявляла, ріки течуть молоком і медом. І що ж залишалося волелюбним? Відроджувалися після невпинних навал кочових орд із бездонних нутровищ Азії, після хижого гунського пришестя, після вторгнень готів, після нападів аварів, після засилля варягів, після зміїних вповзань у саму душу Візантійської імперії, піднялися, як безсмертник, після трьохсотлітнього потопту татаро-монгольських кочовиків. Не дали себе на поталу звірячому загарбництву бусурманів Оттоманської імперії. Воскресали, як фенікс із попелу, всупереч найстрашнішим напастям у жорстокій юдолі земній. І що ж? Знову нагинати голову? Уже в осоружне шляхетське ярмо?На майданах міст і сіл, на базарах, де велелюддя, лунає з уст відчайдухів, які відважилися лізти в саме пекло, клич: “Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий витерпіти всілякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас. Не треба боятися смерті — від неї не вбережешся. Таке козацьке життя”.Останнім часом такі блюзнірські вали антинародної пропаганди накривають Україну, що розмивається навіть святе поняття патріотизму. В інших державах його всіляко утверджують, а в нашій дискредитують. Найвищих рангів чиновники, в руках яких — управління духовною сферою, не перепустять через губу слова, щоб не огудити світлі національні поривання будь-яких часів. Лицарі волі, вилітаючи з орлиних гнізд — Запорозьких Січей — уберегли українську землю, її народ від згуби, від завоювання бусурманів. У кого повернеться язик заперечити, що без козацького спротиву здиміла б і пам’ять про Україну? А під рукою нинішньої влади, яка здавна у первопрестольному Києві, не було б ні вугільного Донбасу, ні криворізьких покладів залізної руди, ні херсонських угідь, ні водних плес Миколаєва для суднобудівництва, ні цілющих кримських оздоровниць… З Микитинської Січі, з Низу, де Лиман, Богдан Хмельницький піднімав пригноблений люд на самоутвердження в своїх святих правах, розламав огорожі колоніального існування, забезпечив самозбереження України й, за великим рахунком, її теперішнє право на самоутвердження. І який же уклін пам’яті гідних героїчної слави предків? Засліплені наживою торбохвати набивають калитки мільярдами з експлуатації корисних копалин, проголошуючи захищене жертовною відвагою українського народу вже не Україною, а безнаціональним конгломератом. Невтямки недалекоглядним, що без України й самі згинуть, як обри.Було ж, що 1917 р. міжнародний капітал привіз у запломбованому вагоні верховодів на одну шосту Земної кулі. За недомислу корінних верств міжнародним пройдисвітам вдалося роздмухати хоч і не світову пожежу, та не менш кровопролитні громадянські війни. Впустили “усобищ лютую змію” й ціле століття забамбулювали голови нерозумних. Та понад хитромудрі зусилля лопнуло, як мильна бульбашка. Спадає полуда з очей. У крутовир’ї глобалізації, якщо не прозріти, то потягне на дно. Гляньмо, за словом великого Кобзаря, “смілим орлім оком”. Чи й не від того одна з причин наших лих, що в Москві, Санкт-Петербурзі — Петрограді — Ленінграді за всіх віків правителі були, м’яко кажучи, не прослов’янськими. А більше навпаки. То як же могло сповнюватися пророче Шевченкове — “Щоб усі слав’яне стали Добрими братами”? За рівноправним самоутвердженням сусідів — майбутнє. А зазіхання на зверхність за не власної природи напоумлюваннями підривають сили обопільно. “Якби-то, — думаю, — якби Не похилилися раби…” Уже ж двадцять перше століття. Розвіюється морок. Відступає темінь. Набирає сили епоха розуму. Чи не пора вже масам не показувати пальцями тільки на власть імущих, а на себе подивитися в дзеркало? На що здатні у визначеннях своїх святих прав, те й маємо. Хто не хилиться, того не зігнуть.Після Богдана Хмельницького розтерзана й розділена Україна жила під чужою зверхністю. Їй нав’язували неправди й несправедливість у всіх сферах буття. Життя за своєю природою суворе й складне. А під п’ятою супостатів — нестерпне. Щоб не потерпати безпросвітно, вивулканюймо всі сили для самоврядування.Наш світогляд спотворюють невпинні потоки антиукраїнської на нашій же рідній землі пропаганди. Усупереч облудному мусимо усвідомлювати, що для України рятівна тільки правда. Кожний її вияв — як ковток озону в грозу. Тож привертаю увагу до книжки лауреата премії імені Лесі Українки В. Василашка “Відроджуймось — не перероджуймось”, яку нещодавно випустило київське видавництво “Вітчизна”. Переднє слово — щире звернення до читачів академіка НАН України М. Жулинського підкреслює важливість поданого автором і розкриває основне: “Друже! Якщо болить тобі доля культури, майбутнього української нації, доторкнися серцем до виношених, щирих роздумів Василя Василашка про мову, до живого пульсу його енергетичних віршів, цікавого дослідження про феномен Тараса Шевченка, переймись утвердженням рідної мови, надихнись незламністю Василя Стуса, дивосвітом чарівника слова, незабутнього Дмитра Білоуса”.Знаково, що вчений з Національної академії наук наголошує: “Хай на патріотизм, з уроками перемог і поразок, краще попрацює й історія краю”, вказуючи на унікальну археологічну пам’ятку “з архівом настінних розписів у 62 гротах Кам’яної Могили ХІІ—ІІІ тисячоліть до н. е.” та на вияви “дивовижної, ймовірно, й праукраїнської, культури Трипілля”.Ті давні періоди досі не досліджено й не оцінено належним чином. Законодавці офіційної моди не хочуть бачити праукраїнських слідів у найвіддаленішому минулому. Бідолашна висока наука, затьмарена облудними методологіями, які насаджували прислужники фальші, перевезеної за срібняки міжнародного капіталу через кордони до одурманеної Росії.А як же наблизитись до істини? Чи не напрошується само собою об’єктивне? І, звичайно ж, на основі спільних здобутків історії, археології, антропології, мовознавства, етнографії, фольклористики, краєзнавства. Від первоз’яви людини на досі етнічних українських землях, неперервно і незнищенно снується нить українського роду. А з ним невіддільно і невідривно розвивається його мова. Хіба ж це не вгадується в залишках Мезинської стоянки людини пізнього палеоліту? А тому осідку — понад двадцять тисяч років. Словниковий запас української мови настільки багатий, розмаїтий, розвинений, досконалий, і доходиш висновку, що наша мова — це дивовижно щедрий плід тисячоліть розвитку з вуст незнищенного народу, який справіку на своїй, ні в кого не віднятій, не загарбаній землі. За хитромудрим заміром Візантійської імперії упроваджувана за підказкою ромеїв власть імущими варязького розливу церковнослов’янська мова хапала за горло народну українську. І задушила б, якби коріння від природи даного не всотувало соки нащадка світу. Тільки як же до цього схилитися тим стовпам нашої офіційної науки, на протрухлих постулатах яких досі тримаються шкільні й вузівські підручники, та й титуловані академічні видання. Звичайно, простіше сповідувати без зайвих клопотів, що людство — від Адама і Єви. А “по-науковому” — що в Африці з’явилася перша людина, а далі через оази, де тепер Єрусалим, прийшла в Європу й залишила виразні сліди як неандерталець. А взяти на себе труд розглянутися та з’ясувати, що не якийсь там обраний закуток планети, а Земна куля — колиска людства — невже надміру обтяжливо? Поміркуймо: чи ж археологічні відкриття, особливо останніх десятиліть і на різних континентах не підводять-таки до істини? А саме — що певного періоду людина з’явилася в різних куточках Земної кулі, і на неміряних обширах, а не на якомусь загумінку.Трипільська культура — прамати української духовної сутності. Від її розквіту — подзвін календарно-обрядової поезії, досі збережених колядок і щедрівок, веснянок, купальських, обжинкових — усіх не перелічити — пісень. А ще — прислів’я, приказки, примовки, нев’янучі образні вислови, заклинання, ворожіння, нашіптування, повір’я, забобони…А загалом — зав’язь світосприймання, вірувань, звичаїв. Духовна основа, фундамент народної душі й серця — з Трипільської культури. Без цієї міцної укоріненості у вічність чи міг би знов і знов відроджуватися наш народ, підніматися до життя, як безсмертник з-під копит монгольських коней, верблюдів, ослів та іншої скотини.Авторська позиція у книжці Василашка заявлена чітко. Це синівський підхід до минулого, синівський погляд на історію рідної України, щире уболівання за її долю, за її подальший розвиток. Сповідувана й представлена автором правда — у дбайливо дібраному фактичному матеріалі. Він багатющий. І все — незаперечне, розширює обрії пізнання, прислужиться патріотично налаштованим читачам і спонукатиме упереджених до переоцінок хибних уявлень. Радив би вчителям, викладачам середніх спеціальних і вищих навчальних закладів звертатися до книжки, про яку йдеться, бо не завжди під рукою раритетне джерело, щоб почерпнути залучене до цього видання: “Ключевський, відомий російський історик, на запитання: “Якою мовою розмовляли в Київській Русі?” — відповів: “Такою, як нині розмовляють малороси”. Вартий якомога ширшого оприлюднення витяг з виданої 1880 р. в Одесі праці “Древность малороссийского языка” орієнталіста М. Красуцького, якого аж ніяк не звинуватити в націоналізмі: “Займаючись тривалий час вивченням арійських мов, я дійшов переконання, що українська мова старша не тільки від усіх слов’янських, не виключаючи так званої старослов’янської, а й від санскритської, грецької, латинської та інших арійських мов”.Печуть мозок і не такі вже далекі події. “У 30-ті роки ХХ століття владою було вбито понад 200 кобзарів, носіїв музично-пісенної пам’яті нації…” Чи ось із одного з виступів академіка К. Ситника: “Я був у музеях Росії, Європи, Америки, Африки і ніде не бачив такого, як у Національному музеї історії України, стенду: “Із 325 українських письменників, яких друкували в 1930 році, після 1938 року друкували тільки 36”…А між цими датами — страшніший від чуми 33-й рік. Подаючи неспростовні факти геноциду, прямим винуватцем якого була влада, автор з невимовною гіркотою підсумовує: “Отже, коли я чую заперечення Голодомору в “житниці Європи”, виправдання сталінських репресій, осуд українських націоналістів як спільників фашистів, то здається, що сталіністи, українофоби і антидемократи досі безкарно ховаються в тіні Сталіна”. Хоч би якою жорстокою була юдоль земна, та є ідеали, які не тьмяніють. У тому високо сяючому сузір’ї — патріотизм, відданість рідному народові, рідній землі. І це — вічне. Саме з ним облагороджується людство й утверджується гідне життя на білому світі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment