КВІТИ З ВИННИЧЕНКОВОГО САДУ

Валентина ДАВИДЕНКОНа повітряних ямах літак відчутно струшує. Можливо, десь існують такі ж вакуумні прогалини на спіральній стрічці часу, не заповнені лицями, рухом життя й історії. Мені завжди спадало це на думку навіть стосовно чийогось життєвого шляху, адже в творчості найвідоміших постатей є таємничі сторінки, не досліджені біографами. Часто вони стають привільною цариною для художньої літератури, можна допустити й таке виповнення часового вакууму домисленою сторінкою, якщо письменник має достатньо інтуїції та сумління.Дві дивовижні іпостасі поєдналися в особі мого однокурсника, київського письменника і журналіста Олександра Балабка. Він мандрівник-пошуковець, і розвідки його щонайперше у бібліотечних колекторах та архівах. Через оригінали листів та щоденників, книги інших дослідників прагне відтворити контекст, історію й середовище, в якому працювали його улюблені письменники Микола Гоголь і Михайло Коцюбинський. І тому в своїх есеях він ретельно достовірний. Але є в них і озонний вітер справжніх мандрів, захоплені враження і соковито виписані краєвиди інших країн, де пролягли стежки видатних українців. Тому що автор з відеокамерою і фотоапаратом пройшов маршрутами, на жаль, часто не відомими іноземним гідам, на власні очі побачив будинки в Римі й на Капрі, де жили і творили “синьйор Ніколо і синьйор Мікеле”, зафільмував ті місячні доріжки на південних морях, які не стерлися й не зблякли від плину століть, тож ніби побачив фантастичної краси панораму очима своїх героїв.
Дві книги Олександра Балабка, видані два роки тому, “Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського” та “Мальви у Вічному місті” одразу привернули увагу критики і викликали значний резонанс у читацьких колах. Письменник Михайло Слабошпицький так означив примітну рису цього автора: “Він явив нам ту культурну реальність, яка ніби воскресла. Оскільки є така закономірність: якщо щось у світі було, але воно не описане (а це люди, події, інші реалії), то воно померло. І Олександр Балабко — з тих, хто воскрешає. Воскрешає українські сліди, українські імена, українські сюжети поза Україною”. А Віктор Баранов підкреслив значення письменницького пошуку: “Відкриття світу Олександром Балабком обертається на пошуки ним України і зрештою — на відкриття її самої в собі й у тому всепланетарному світі, де їй зовсім не тісно, але де розкидано й розпорошено безліч нашого цвіту, яким маємо право пишатися і який треба трепетно оберігати”.І ось нова книга Олександра Балабка “З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка”, яка вийшла наприкінці минулого року у видавництві “Факт”. Про героїв цього твору не скажеш, що їхні біографії мало досліджені. Та автор представив нам той часовий відрізок життя кожного, що був присвячений образотворчому мистецтву, і розмірковує над вічною дилемою творця, якому потрібно завжди переборювати життєві колізії: нестатки серед царственої природи Провансу та вимушене забуття в політичній еміграції — це у випадку з Винниченком, і хаос родинного буття й тяжку недугу — рідкісно обдарованій дівчинці Марії Башкирцевій. А ще їхні долі об’єднало Блакитне узбережжя, де Марія почала вести свій знаменитий щоденник і захопилася живописом, а Винниченко знайшов у цих місцях свій останній притулок і, незважаючи на тяжку фізичну працю, творив як письменник і живописець.Для автора книги настільки важливі всі обставини життя своїх героїв, що поряд із репродукціями робіт він вміщує сучасні фото місцин, де пролягли стежки цих українських митців. А в дорожніх нотатках з усмішкою розповідає, як не раз дивував чи й насторожував щасливих мешканців Провансу, вигулькнувши з фотоапаратом із якоїсь екзотичної зарості. І в цьому теж весь Олександр Балабко, допитливий і пристрасно закоханий у своїх героїв, який дивиться на них, за словами М. Слабошпицького, “бачачи тільки чесноти, — справді як на сонце!” Але цією любов’ю переймається й читач, мандруючи разом з автором не лише Блакитним узбережжям, а й мальовничою Полтавщиною, де був маєток батьків Марії Башкирцевої і де майбутня художниця ввібрала в себе барви українських краєвидів.Цікаво, що власний творчий шлях до осягання явища Башкирцевої для Олександра почався саме в художньому жанрі: спершу він написав п’єсу “Сон Марії Башкирцевої”, яка вміщена в книзі, а згодом з’явилося бажання самому осмислити щоденники художниці, мандруючи її шляхами в Україні й зарубіжжі. І він робить власні відкриття, доповнюючи картину того часу і середовища, в якому жила й творила Башкирцева. Можна сперечатися з автором: подекуди в осмисленні жіночої сутності героїні, як на мене, читається суто чоловічий погляд автора на колізії душевних переживань, але, безумовно, мандрівка від Ніцци до Мужена сторінками цієї книги залишає таке ж глибоке враження, ніби читач здійснив її насправді. І все ж мета автора — не екзотична подорож, а повернення імен двох художників на батьківщину. Марія Башкирцева уславлена як художниця у Франції. І жодної виставки її творів в Україні. Якщо ж ми спроможні на дорогі проекти сучасного зарубіжного мистецтва, які представляли в столиці й мали неоднозначну оцінку, то чи не шляхетніше показати виставку високо поцінованої в світі художниці родом з України? Повернені на батьківщину твори Винниченка теж хотілося б бачити в постійно діючій експозиції. На одному з натюрмортів художника квіти, очевидно, з його саду, який митець відновлював з чагарника (“лопата, …садовий ніж і пилка не випадали з рук автора “Сонячної машини”).Олександр Балабко продовжує розробляти теж царину ще не сходиму — українські митці в світі. Часовий вакуум виповнює рухом життя й історії.