ДОМІНАНТНА БІЛЬШІСТЬ ЧИ «МАСОВИЙ ЕТНОС»?

Етнічні процеси в сучасній Україні найбільш суперечливо відбиваються в мовному середовищі. Інерційний вплив радянської доби виявляється передусім у збереженні високого рівня мовної асиміляції (зросійщення) українців. Тип мовної поведінки українців, зокрема рівень мовної стабільності знайшов своє відображення у ступені мовної асиміляції. Асиміляційні процеси відрізняються за характером розселення (місто—село) та мають суттєві відмінності в територіальному вимірі (схід—захід).

Володимир СКЛЯР,докторант Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Мовна асиміляція українців  найпомітніша в містах східних та південних областей України. Але ще більше значення для дослідження етномовних процесів у пострадянський період має аналіз мовної асиміляції у розрізі соціальної структури українства, насамперед за рівнем освіти. Особливе місце посідає ступінь мовної асиміляції осіб з вищою освітою, що безпосередньо відбивається на мовній структурі національної еліти: політичної, наукової, творчої, а також бізнесових кіл та реґіональних лідерських груп. 

Асиміляційні процеси в мовному середовищі українців знайшли відображення в науковому доробку мовознавців (Л. Т. Масенко та О. Б. Ткаченка), етносоціолога В. Б. Євтуха, етногеографа М. С. Дністрянського. Поза увагою дослідників залишаються проблеми асиміляційних процесів з урахуванням соціальної структури українців, зокрема за рівнем освіти, бо не було потрібних статистичних даних. За радянських часів в опублікованих матеріалах переписів подавали неповну інформацію про рівень освіти за етнічною ознакою. Дані про рівень освіти за мовною ознакою не публікували зовсім. Всеукраїнський перепис 2001 року надав можливість визначити рівень освіти населення за етнічними та мовними ознаками часів незалежності України. Для проведення аналізу рівня освіти населення за цими ознаками було використано матеріали перепису, які опублікував Державний комітет статистики України: “Рівень освіти населення України” та “Розподіл населення найбільш численних національностей за статтю та віком, шлюбним станом, мовними ознаками та рівнем освіти”, а також архівні матеріали Держкомстату щодо розподілу українців за мовою та рівнем освіти в Україні загалом і окремо в кожній області.За матеріалами перепису 2001 року, населення України за рівнем освіти було розподілено на шість груп. Зокрема, до осіб, які мали “повну вищу освіту були віднесені ті, хто закінчив вищий навчальний заклад — академію, інститут, консерваторію, університет та інші прирівняні до них вищі навчальні заклади, які надають освітньо-кваліфікаційний рівень: спеціаліст, магістр”. Базова вища освіта — новий рівень освіти, він стосувався тих, “хто закінчив вищий навчальний заклад — коледж та інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади, які дають освітньо-кваліфікаційний рівень: бакалавр”. Це були випускники вищої школи часів незалежності, тому їхня загальна чисельність незначна — лише 309 247 осіб. До осіб, які мали “неповну вищу освіту, віднесені ті, хто закінчив технікум, училище або інші прирівняні до них вищі навчальні заклади, які дають освітньо-кваліфікаційний рівень: молодший спеціаліст”.До осіб з повною загальною середньою освітою належали ті, хто “закінчив старшу школу: одинадцятирічку, десятирічку”. Базову загальну середню освіту мали “ті, хто закінчив основну школу: восьмирічну в 1963—1989 роках, семирічну до 1961 року і раніше, 10 класів школи-одинадцятирічки”. До осіб з початковою загальною освітою належали “ті, хто закінчив початкову школу: 3 класи в 1972 році і пізніше; 4—6 класів; 7 класів у 1960 році і пізніше; 8 класів у 1990 році і пізніше; навчався в 5—9-му класах станом на 5 грудня 2001 року”.Аналіз статистичних матеріалів перепису населення 2001 року дає змогу дослідити напрями та глибину асиміляційних процесів в українському мовному середовищі і провести типологізацію мовної поведінки українців за рівнем освіти. Інерційні впливи радянської доби найбільш суттєво виявляються серед українців, які мають вищу освіту. Зокрема, рівень частки осіб з вищою освітою серед російськомовних українців був суттєво вищим, ніж серед україномовних українців 2001 року — відповідно 20,49 % та 12,39 %. За рівнем вищої освіти зросійщені за мовою українці наближалися до росіян — 20,93 %. Відмінності в рівні вищої освіти між україномовними та російськомовними українцями — це насамперед результат радянської освітньої політики. За винятком Києва та Львова, основні центри вищої освіти зосереджено на сході та півдні: Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк, Запоріжжя. За радянських часів у вищій школі України, за винятком спеціальності “українська мова та література”, навчання вели російською. Це було обмеженням для українців, передусім для випускників шкіл з українською мовою навчання, бо вступні іспити дозволяли складати переважно російською мовою. До того ж, більшість вищих та середніх навчальних закладів було підпорядковано не Києву, а Москві. Але навіть у тих закладах, які формально підпорядковувалися міністерствам УРСР, викладали російською. Так, наприклад, 1989 року в педагогічних інститутах та училищах Міністерства народної освіти УРСР в південно-східних областях навчальний процес відбувався лише російською мовою, за винятком Харківського, Миколаївського та Херсонського педінститутів, де від 3 до 10 % предметів викладали українською.На жаль, за часів незалежності України, особливо в її східних та південних областях, продовжується, як і за радянських часів, ганебна практика, коли українці, закінчивши середню школу з українською мовою навчання, повинні здобувати вищу освіту іншою мовою. Державну програму розвитку української мови, прийняту 1991 року, за якою вищі навчальні заклади до 2000 року повинні були перейти на українську мову викладання, так і не виконано. Система вищої школи в південно-східних областях, як і раніше, залишається дієвим інструментом зросійщення українців.Істотні відмінності у рівні освіти українців залежно від мови свідчать про низький соціальний статус української мови не лише в добу бездержавності, а й у сучасній Україні. За визначенням американського дослідника Р. Скемергона, домінантне становище в суспільстві може займати і більшість, і меншість. В умовах бездержавності домінантною може бути “група меншості”, більшість займає підпорядковане становище, тобто вона — “масовий етнос”. До здобуття Україною незалежності українці залишалися “масовим етносом” чи “підпорядкованою більшістю”, а росіяни мали статус домінантної меншини. Безпосереднім виявом такого становища було те, що росіяни в Україні не зазнавали мовної асиміляції, і навпаки, українці, хоч і складали більшість, асимілювалися за мовою. До речі, у мовному середовищі інших етносів в Україні переважали процеси мовного зросійщення, а не мовної українізації. Особливо активно процеси мовної асиміляції українців розгорнулися в середовищі осіб з вищою освітою. Українці в добу бездержавності, за визначенням А. Каппелера, “у випадку підйому по соціальній драбині підлягали асиміляції”. В умовах домінування російськомовного середовища, насамперед у містах і на верхніх щаблях суспільної піраміди, українці фактично опинилися у становищі етнічної меншини з дисперсним типом розселення. Хоч реально вони складали більшість населення і перебували не в діаспорі, а на власній етнічній території. Становище “підпорядкованої більшості” призводило до того, що “потребою ідентичності жертвували свідомо. Можливе відчуття етнічної і мовної неповноцінності компенсувалося відчуттям престижності російської мови. Оволодіння “чужою” престижною мовою підвищувало соціальний статус людини і не здавалося нещастям ні для неї особисто, ні для її оточення”.За слушною думкою Л. Т. Масенко, для українців “мовно-культурна атмосфера наших міст зробила російську мовою пристосування, а українську — мовою протистояння”. На жаль, у містах на півдні та сході в сучасній Україні мовна ситуація фактично не змінилася. Аналіз статистичних матеріалів перепису населення 2001 року свідчить, що внаслідок радянської політики зросійщення порушено стабільність мовного середовища українців, насамперед у містах. Параметри цих порушень виявляються в масштабах асиміляційних процесів і за територіальним виміром залишаються суттєво диференційованими. Зокрема, найнижчий рівень мовної асиміляції українців спостерігався в західних областях (менше 1 %). Українці в західних областях зуміли зберегти високий ступінь національної самосвідомості та мовної стійкості, і як наслідок цього — мовну стабільність. У більшості центральних областей він становив від 1 до 3 %. Вищим був лише в Чернігівській та Сумській (5—7 %) та в столиці України — 14,56 %.Суттєвого поширення процеси мовної асиміляції українців набули в південних та східних областях: від 13,02 % у Херсонській до 29,89 % у Запорізькій. Фактично повністю порушено стабільність українського мовного середовища в Криму та Донбасі. В Донецькій області, АР Крим та Севастополі більшість українців — зросійщені за мовою. На сході та півдні України рівень національної самосвідомості й мовної стійкості українців внаслідок тривалої політики зросійщення залишався доволі низьким. Тому за роки незалежності тип їхньої мовної поведінки фактично не змінився. Зберігається безпосередній взаємозв’язок асиміляційних процесів у мовному середовищі українців та етнічного складу населення. Зокрема, чим вищою була питома вага росіян серед усього населення окремих областей, тим вищим був рівень мовної асиміляції українців. Це підтверджує домінантне становище російської етнічної меншини в Україні та статус українців як масового етносу чи підпорядкованої більшості, яка зазнає мовної асиміляції. Але, як свідчать матеріали перепису населення 2001 року, в тих областях, де переважав дисперсний тип розселення росіян, вони самі зазнавали природної мовної асиміляції. Зокрема, в усіх західних та центральних областях рівень мовної асиміляції (українізації) росіян був вищим за рівень мовної асиміляції (зросійщення) українців. У всіх південних та східних областях, а також у Києві, як і за радянських часів, співвідношення цих показників було протилежним.Статистичні матеріали засвідчують безпосередню залежність ступеня мовної асиміляції від рівня освіти. Загалом в Україні спостерігається така закономірність: чим вищий рівень освіти українців, тим більші масштаби їхньої мовної асиміляції. Але незважаючи на загальні тенденції, залишалися суттєві територіальні відмінності асиміляційних процесів. Зокрема, в західному реґіоні рівень частки асимільованих за мовою серед українців з повною вищою освітою становив 1,36 %, а з початковою — лише 0,07 %. У Чернівецькій області рівень асиміляції українців за мовою був трохи вищим, відповідно, 3,98 % та 0,28 %. На заході України чисельність зросійщених за мовою українців в абсолютних показниках була досить незначною.У центральних областях ступінь мовної асиміляції українців був вищим. Зокрема, серед осіб з повною вищою освітою в Сумській області він становив 12,26 %, а в Чернігівській — 10,68 %. Для порівняння: серед осіб з початковою освітою — відповідно 4,71 % та 3,10 %. В інших областях центру України рівень мовної асиміляції був значно нижчим: від 3 до 7 % для українців з повною вищою освітою та 0,12 %—1,19 % з початковою. Лише в Києві асиміляційні процеси в мовному середовищі українців набули більшого поширення, відповідно 19,80 % та 6,80 %.Мовна ситуація в південних та східних областях суттєво відрізнялася від центральних та західних. Частка зросійщених за мовою серед українців з повною вищою освітою складала від 21,61 % у Херсонській області до 43,48 % в Одеській. Серед українців з початковою освітою рівень мовної асиміляції був суттєво нижчим: від 4,96 % на Херсонщині до 13,50 % у Запорізькій області. Чисельність асимільованих за мовою українців у цих областях обраховувалася десятками тисяч осіб.Асиміляційні процеси в мовному середовищі українців набули найбільшого поширення в Криму та Донбасі. Зросійщені за мовою домінували серед українців з повною, базовою, неповною вищою та повною загальною середньою освітою. Серед осіб з базовою загальною, початковою загальною освітою, як і серед тих, хто не мав початкової освіти, та неписьменних переважали україномовні.Отже, вищий рівень освіти, і відповідно, соціальний статус мали не україномовні українці, а якраз російськомовні. Освітньо-кваліфікаційний рівень значною мірою впливає не лише на соціальний статус конкретної особи, а й усього етносу. З цих міркувань потрібні адекватні заходи держави для подолання відмінностей у рівні освіти, що зберігаються з радянських часів, та забезпечення рівних умов для здобуття насамперед вищої освіти, особливо для випускників сільських шкіл. Надзвичайно важливе значення для формування справді української національної еліти має реальне, а не декларативне впровадження української мови в навчальний процес у вищій школі.Асиміляційні процеси в українському мовному середовищі досліджують не лише етнологи, а й соціолінгвісти. Український мовознавець О. Б. Ткаченко запровадив соціолінгвістичну класифікацію мов, яка ґрунтується на соціолінгвістичній оцінці їхньої поширеності та значущості. За цією класифікацією мови розташовано в порядку наростання чи спаду їхньої значущості. Розрізняють такі типи мов: 1) одноосібна мова (що збереглася лише в пам’яті останнього носія, здатного її відтворити); 2) частково-генераційна (вимираюча мова останньої найстаршої генерації її носіїв); 3) повногенераційна, але частково-етнічна (мова так званої неповної нації, мало поширена у великих містах і серед вищих соціальних верств етносу на його етномовній території); 4) повноетнічна, але частково-територіальна (така, що фактично втратила або не одержала статусу державної, яка охоплює всі соціальні верстви основного етносу, але тільки частково — однотериторіальні меншини у тому розумінні, що вони не володіють нею поряд зі своєю мовою); 5) повнотериторіальна (в обставинах своєї давно юридично і фактично утвердженої державності, її знає все населення етнічної (державної) території); 6) (повно і) позатериторіальна (мова, знання якої поширилося далеко за початковими межами етнічної території).Враховуючи методологію, яку запропоновував О. Б. Ткаченко, і використовуючи статистичні матеріали про рівень мовної асиміляції українців, можна визначити розподіл за соціолінгвістичними типами української мови в територіальному вимірі. Зокрема, на колишніх українських етнічних землях: українська мова на Кубані, Західній Донщині та Північній Слобожанщині на початку ХХІ ст. стала частково-генераційною, тобто вимираючою. Нею спілкуються переважно представники найстаршого покоління в сільській місцевості, молодь і середнє покоління вже асимільовані за мовою. Але ще в 20-х рр. ХХ ст. українці складали більшість серед усього населення цих реґіонів, і українська мова була повногенераційною. За радянської доби українська мова в Україні належала до типу частково-етнічних мов з тенденцією перетворення на частково-генераційну. Бо як свідчать статистичні дані перепису 1989 року, рівень мовної асиміляції українців мав таку закономірність: чим молодший вік, тим вищий ступінь зросійщення. Найменш асимільованими за мовою були особи старшого віку. За часів незалежності відбулися зміни в мовному середовищі українства, але не на всій території країни вони були однаковими. Як і за радянських часів, українська мова залишається частково-етнічною в південних та східних областях, а також в обласних центрах і великих містах Центральної України. В Криму, а також у містах Донбасу українська мова навіть частково-генераційна, бо повністю охоплює лише представників старших вікових груп. В інших областях України 2001 року ступінь асиміляції українців молодшого віку вже був нижчим, ніж середнього, але вищим, ніж старшого. Тобто найвищий ступінь мовного зросійщення був притаманний середньому поколінню, мовна поведінка якого формувалася в 70—80-ті рр. ХХ ст., коли політика зросійщення досягла апогею. За визначенням російського мовознавця В. М. Алпатова, “дорослій людині доволі важко змінити звички і стереотипи, зокрема й мовні. А російські мовні стереотипи досить сильні в будь-якій професійній сфері”.Здобуття Україною незалежності зупинило реальну загрозу перетворення української мови на рідну для осіб старшого віку сільської місцевості. Лише в західних областях, завдяки високому рівню національної самосвідомості й відповідно мовної стійкості українців така перспектива була малоймовірною.У Західній Україні за роки незалежності українська мова фактично перетворилася з частково-етнічної, якою вона була за радянських часів насамперед у великих містах, на повноетнічну. У Галичині та Західній Волині вона перебуває на етапі перетворення в повнотериторіальну. У Закарпатській та Чернівецькій областях, де зосереджено етноси компактного типу розселення і раніше мали статус домінантної меншини (угорці та румуни), українська мова зберігає статус повноетнічної, але частково-територіальної мови. Але навіть в містах Західної України як рецидив радянської доби залишається вищий ступінь мовної асиміляції українців, які мають вищу освіту, порівняно з іншими групами українців за рівнем освіти.Важливе значення для розуміння сутності етномовних процесів у сучасній Україні, зокрема, в українському мовному середовищі, має використання класифікації за рівнем національної самосвідомості, яку запропонував український етносоціолог В. Б. Євтух 1992 року. До першої групи він зарахував ядро, яке характеризується високим рівнем національної самосвідомості. Другу групу складає марґінальний прошарок як носій змішаної етнічності. До третьої групи належать особи, які фактично втратили власну національну свідомість і визнають лише етнічне походження. Останню групу можна визначити як особи з залишковими ознаками етнічності. Як правило, на власних етнічних землях, у власній державі весь етнос належить до етнічного ядра. Розподіл за рівнем свідомості притаманний насамперед діаспорі. Але в умовах бездержавності, і як рецидив радянської доби в сучасній Україні серед українців зберігається такий розподіл за рівнем самосвідомості, який виявляється і в мовній компетенції, зокрема, в ступені мовної асиміляції. Для етнічного ядра притаманна українська мова як рідна. Загалом в Україні частка українців з рідною мовою 2001 року становила 85,16 %. Спостерігалася суттєва територіальна диференціація цього рівня. У західних областях він перевищував 99 %, у центральних — 95 %, а південно-східних — лише 66 %. У Криму та Донецькій області етнічне ядро українців уже стало меншим, ніж марґіналізований прошарок та групи з залишковими ознаками української етнічності.Марґіналізація українців за мовою визначається заміною у якості рідної української мови російською, українська зберігається як друга. 2001 року серед українців частка тих, хто визнавав українську другою становила 11,64 % (4 371 191 особа). Особи, які визнають лише власне етнічне походження, не знають української мови навіть як другої. Рідною мовою ця група українців визнавала російську. За переписом 2001 року, в Україні таких виявилося 3,20 % (1 199 774 особи). Для порівняння: 1989 року українців із залишковою ознакою етнічності в мовному вимірі було значно більше — 5,25 % (1 965 781 особа). За даними перепису 2001 року, найбільше їх було в Донецькій області — 420 416 осіб, що становило 15,34 % загальної чисельності українців, у Луганській — 176 174 особи (11,97 %) та в АР Крим — 120 102 особи (24,40 %). 1989 року ще більшою була частка українців, які не володіли українською мовою зовсім: у Криму — 29,14 %, на Донеччині — 18,19 %, на Луганщині — 15,69 %. За рахунок скорочення чисельності українців із залишковою ознакою етнічності за 1989—2001 рр. загалом в Україні зросла частка марґіналізованого за мовою прошарку українців. Зросійщеним за мовою українцям притаманна двоїста, змішана ментальність. Їхня “українськість” обмежується в кращому випадку лише знанням української мови як другої та визнанням свого етнічного походження. За національною самосвідомістю вони перетворилися фактично на росіян українського етнічного походження. Відірваність значної частини українців від української мови та культури, особливо осіб з вищою освітою, деформує соціальну структуру українства. Отже, як свідчить аналіз статистичних матеріалів перепису 2001 року про мовну компетенцію, серед українців залишається значний прошарок осіб з українською мовою як другою, а також тих, хто українці лише за етнічним походженням. Якщо в західних та центральних областях їхня частка серед загальної чисельності українців досить незначна, то в Криму та на Донеччині вони вже становлять більшість, як, до речі, і серед міських українців у Луганській, Одеській, Харківській та Запорізькій областях. Таким чином, аналіз мовної поведінки українців за рівнем освіти, з урахуванням територіальних відмінностей, дає змогу зробити висновок про відсутність єдності українського мовного середовища, що виявляється у трьох вимірах. По-перше, в соціальному: між російськомовними українцями, які мають вищий рівень освіти і відповідно займають вищі ступені суспільної піраміди, та україномовними українцями, які мають нижчий рівень освіти і переважно зосереджені на нижчих соціальних щаблях. Цей розрив найбільший у великих містах, і не лише на півдні та сході, а й у Києві, обласних центрах та промислових містах центральних областей. По-друге, в поселенській мережі: між міськими російськомовними українцями, особливо в містах півдня та сходу, та україномовними сільськими українцями. Мовний бар’єр, який утворився в добу бездержавності між україномовним селом і російськомовним містом, за інерцією зберігається і в сучасній Україні. І по-третє, в умовах високого рівня урбанізації українців у східних та південних областях зберігається загроза територіального розколу мовного середовища. Відсутність мовної єдності українства як безпосередній наслідок доби бездержавності відбивається на суспільно-політичних процесах в сучасній Україні й гальмує формування модерної української нації. Відновлення єдиного мовного простору українців неможливе без набуття українською мовою не формального, а реального статусу державної. Становленню української мови як державної суперечить кілька чинників. Насамперед слабкість української національної еліти, пострадянської та постколоніальної за своєю сутністю. В українській владі, бізнесі, науці, культурі, засобах масової інформації чільне місце посідають особи, що належать до марґіналізованого за ментальністю та мовою прошарку українців, і особи, які лише за походженням українці. Вони мають економічні та медійні ресурси, а також важелі адміністративного впливу для нав’язування українському суспільству власних мовних стереотипів. Тому в Україні нема дієвої державної мовної політики. Не випадково так і не було виконано жодної з чотирьох програм та “комплексних заходів” з упровадження української мови (1991, 1997, 2000 та 2004 рр.).Цілком слушна думка Л. Т. Масенко про те, що “українська влада дотримується в мовних питаннях політики “відсутності мовної політики”, що в умовах постколоніальної політики фактично означає підтримку тієї мови, яка в імперський період посіла сильніші позиції”. Унаслідок цього зберігається низький рівень мовної стійкості українців, особливо в містах півдня та сходу, що гальмує відновлення стабільності українського мовного простору. Зниження рівня мовної стійкості українців безпосередній наслідок радянської політики зросійщення України.Соціальний престиж мови визначається не лише мовними чинниками, а залежить передусім від власної національної еліти. Без національної еліти, української за свідомістю, неможлива розбудова справді незалежної держави та реальне набуття українською мовою статусу державної.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment