ЧАС І ПОРА

Ніна ГНАТЮК

Творчий вечір Любові Голоти в ошатному залі столичного Будинку письменників був зовсім не схожим на подібні заходи. Не було довгих, нудних промов. Було багато дорогих, знаних облич. І хоч за вікном — холодна мжичка, до зали йшли з букетами тюльпанів. І це налаштовувало на високу поезію. Так, саме поезію, хоч товариство зібралося говорити про роман Любові Голоти “Епізодична пам’ять”, номінований на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.Мені здається, що Любов Голота зовсім не випадково на вечорі читала вірші з книги “Опромінена часом”. Хто уважно читав цей томик поезій, що побачив світ у видавництві “Дніпро” 2001 року, звернув увагу на те, що багато віршів цієї книги — своєрідна поезопроза і прозопоезія, містять глибинну фактологію, що дістане простір для свого розкрилля у романі “Епізодична пам’ять”. Серед таких творів хотіла б, насамперед, назвати вірші “Молочними очима”, “Був літній день”, “Зелена неділя”, “Самотня груша в степу”, “Чотири порожнини у серці”, “Час і пора”.

Пора. Довго чекала тебеі тому починаю мову своюне з порожнього місця,          словами не випадковими;Час і пора!Пора лишитися наодинці    з собою, відчуваючи,як глибоко дихає ніч за плечима, — оглядатися пізно і страшно.Час і пора!Пора глибокого зору настала — проґавлю її, і ніколине побачу тих, хто до мене був, хто після мене прийде: час і пора!Кожна кровина моя сьогодні —кровина роду мого.Хай же словом кільчиться,чистим, як зерня.Час і пора:все, що чула і бачила, стало моїм.Сьогодні моє свято, — йдіть за мій стіл опівнічний, друзі мої і недруги!Хлібів я своїх не ховаю: ось чорний сухарик              з-за козацької пазухи, золотинки солі чумацької, молоко із вечірніх дійниць, меди з тернових балок, лободяники, маторженики, коржі маковійні, яблука-спасівки, багата кутя і пісна, знамениті паляниці моєї               прабаби Насті, новорічний узвар, що запах      вирубаних садів зберігає, —вгощайтесь!Хай пробачить читач за таку довгу цитату, але, на мою думку, саме у цих рядках і таївся задум роману “Епізодична пам’ять”.Донька степу вирішила не просто пригостити всіх нас чорним хлібом пам’яті, густим узваром спогадів, кутею сподівань, а проголосити, утвердити: “Мертвих нема серед нас, всі тут живі, всі тут — безсмертні!”Саме прагненням обезсмертити кожне слово з уст людських, рід свій, землю під ним, небо над ним, вогнем рівним і ясним освітити дорогу кожному, жила Любов Голота, працювала над романом. Чи вдалося їй це? Прислухаймося до думки промовців.Василь ШКЛЯР: “З’явився несподівано сподіваний роман. Вона народилася в степах, а це асоціюється з козацькою вольницею. Безсумнівно, роман “Епізодична пам’ять” — етапний твір в українській літературі, він завершує певний період глибинної сільської прози. Цікавий за своєю формою. У внутрішньому сюжеті — драма, що варта багатьох сюжетів”.Валентина ДАВИДЕНКО:“Цей роман написала поетеса, і це відчувається. Вона порушила тему села на зламі епохи, і зробила це граційно. Ми відчуваємо вагу слова, воно ранить читача, але можемо лише здогадуватися, якою ціною вдалося авторці досягти такої довершеності. На це має зважити Шевченківський комітет”.Леонід ТАЛАЛАЙ:“Цю книгу не можна читати без хвилювання. Ніби незначні деталі, але вони переростають у символи”.Леся ВОРОНИНА:“Твір вразив мене позитивною енергією, дивовижним багатством слів, неймовірно загостреним відчуттям відповідальності за все, що діється у світі, щастям від того, що ти живеш. Завдяки цій книжці українці більше віритимуть у себе”.Світлана ЙОВЕНКО: “Наше покоління щасливе, бо ми вміємо читати одне одного, радіти успіхам друзів. Поезія і проза Любові Голоти — це єдине ціле. Читання цього твору — насолода. Тут і відгомін метафористики Василя Земляка, і школа художньої пластики Григора Тютюнника. Мова цього твору унікальна. Я переконана, що Шевченківський комітет зробить честь попередньому списку, якщо додасть до нього ім’я Любові Голоти”.Про неперебутню художню вартість “Епізодичної пам’яті” говорили Андрій Топачевський, Олексій Микитенко, інші учасники вечора. Радість насолоди високим словом подарували присутнім артистки Галина Стефанова і Неля Даниленко.У заключному слові Любов Голота з вдячністю говорила про своїх учителів, а до них належать не лише батьки, інші близькі люди, а й степ, ота балка під селом Любимівкою, де навесні все цвіте, а влітку вигоряє. Тому випалена душа є не лише в степу, а й у людей. Територія випалених душ уже розпросторилася на всю Україну. І в кожної з таких душ є своя історія.Писати історію випалених українських душ — чи є щось важче і вище для письменника? Любов Голота робить це чесно, щиро, майстерно, скроплюючи той попіл сріблом вечорової сльози. А, може, щось-таки проросте?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment