ТАРАС ШЕВЧЕНКО В МОСКВІ

Березень 1858 року У березні виповнюється 150 років з часу найдовшого перебування в Москві Тараса Григоровича Шевченка — 11—26 березня 1858 року. Поет тоді жив у Михайла Семеновича Щепкіна і разом з ним “споглядав Москву”, познайомився з багатьма представниками “московської вчено-літературної знаменитості”. Починаючи з цього числа, ми друкуватимемо цикл статей генерального директора Культурного центру України в Москві, номінанта на здобуття Національної премії, доктора історичних наук Володимира Мельниченка про перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року.

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,генеральний директор Культурного центру України в Москві,доктор історичних наукТарас Шевченко: “Поселився у Щепкіна в будинку Щепотьєвої”

Повертаючись із заслання в Петербург, Тарас Шевченко на деякий час зупинився в Нижньому Новгороді. В інформації воєнного губернатора Нижньогородської губернії Муравйова на ім’я московського воєнного генерал-губернатора Закревського, знайденій мною в Центральному історичному архіві Москви, перебування Шевченка в місті та від’їзд його до Москви узагальнено в двох фразах: “…В сентябре 1857 года Шевченко прибыл в Нижний Новгород и оставался здесь под надзором полиции до марта месяца… В марте месяце (9 числа) Шевченко выехал из Нижнего Новгорода в С.-Петербург, но, по частным сведениям известно, доехав до Москвы, остановился в оной, по случаю постигшей его болезни”1.Якщо бути точнішим, то Шевченко виїхав із Нижнього Новгорода 8 березня, а в Москву прибув через день — 10 березня об 11 годині вечора.Тож почнемо з першого московського запису Шевченка в щоденнику: “В 11 часов вечера приехал я в Москву. Взял № за рубль серебра в сутки в каком-то великолепном отеле. И едва мог добиться чаю, потому что уже было поздно. О Москва! О караван-сарай! Под громкою фирмою — отель. Да еще и со швейцаром”.В якому готелі зупинився поет? Відповісти на це питання з абсолютною точністю неможливо. Москвознавці пишуть, що “з семи московських готелів у пушкінські часи шість знаходилися на Тверській”. На час Шевченкового приїзду ситуація змінилася, але не суттєво. За моїми підрахунками, в Москві тоді було більш як півтора десятка готелів, принаймні офіційно занесених до міського реєстру2. Кращими вважали готелі Варгіна, Шевалдишева і “Дрезден” на Тверській вулиці, “Лондон” в Охотному ряду, “Франция” на Петровці, Шевальє — у власному будинку в Газетному провулку. Серед інших, менш відомих — готель Філімона Горячева у власному будинку на вулиці Спиридоновській в Арбатській дільниці, в якому, до речі, не було номерів для приїжджих, “Ярославль” Марем’яни Федорової на вулиці Сретенці в будинку Петрової, “Москва” на Трубному бульварі, готель П’єра Бардена в М’ясницькій дільниці. Але більшість готелів, як і раніше, була в Тверській дільниці, передусім на Тверській вулиці, в Охотному ряду і на Кузнецькому мосту. Мабуть, Шевченко навмисне зупинився в цьому районі, ближче до будинків, у яких жили його друзі Бодянський і Щепкін. Тому наступного дня він швидко знайшов помешкання Щепкіна. Поет узяв недорогий номер, як правило, ціни складали від 1,5 до 5 рублів на добу3. Втім, у готелі Варгіна були розкішні номери вартістю 30 рублів на добу, в яких виконували всі примхи пожильців. Поетів сучасник, москвознавець Петро Вістенгоф згадував і про номери за 50 рублів. А Тарас Шевченко зупинився в недорогому готелі, можливо, це був готель московського купця Пєчкіна “с №№ для приезжающих и общим столом, в доме г-жи Козьминой, на Тверской ул.”, що недалеко від Неглинної.У готелі Шевченкові страшенно не сподобалося, і він залишив його зранку: “В 7 часов утра оставил я караван-сарай со швейцаром и пустился отыскивать своего друга М. С. Щепкина. Нашел его у старого Пимена в доме Щепотьевой и у него поселился…” 12 березня Тарас Григорович ще раз зафіксував свою адресу в листі до Михайла Лазаревського: “Сижу я у Михайла Семеновича Щепкина, близ Садовой улицы в приходе старого Пимена, в доме Щепотьевой”.“Біля старого Пимена, в будинку Щепотьєвої” — Шевченко не вказував навіть назви провулка, але не майте сумніву, що в цьому випадку адреса була точною і зрозумілою. Церква преподобного Пимена, що розташувалася неподалік, була відома всій Москві. Отже, в середині ХІХ століття ніяких проблем з пошуком будинку Щепотьєвої не було. Зате вони виникли через сто років, коли дослідники хотіли точно встановити, де саме було розташовано будинок Щепотьєвої. Почалося з того, що вони не зуміли по-справжньому пошукати домовласницю з досить рідкісним для Москви прізвищем. Авторитетний московський біограф Щепкіна Борис Земенков наприкінці 50-х років ХХ століття заявив, що в жодному довіднику тих часів йому не вдалося виявити прізвища домовласниці Щепотьєвої. Через тридцять років автори книги “Шевченко в Москве” І. Карабутенко, О. Марусич і М. Новохатський повторили це твердження і висловили припущення, що Шевченко жив, очевидно, в будинку Щепотьєва, але, не відаючи про господаря, знав лише його дружину.Між іншим, тоді ще ніхто не знав, що навіть московська поліція доповідала начальству саме про “будинок Щепотьєва”. У “Рапорті” московського обер-поліцмейстера князя Кропоткіна воєнному генерал-губернаторові Закревському йшлося про те, що “отставной рядовой Тарас Шевченко прибыл из Нижегородской губернии проездом в С.-Петербург и остановился Сретенской части 1 квартала в доме Щепотьева”4. Втім, це були легковажні заяви, зумовлені, з одного боку, поверховим підходом тодішньої московської поліції, а з другого, неглибоким вивченням питання радянськими істориками. Досить розгорнути “Книгу адресов жителей Москвы” за 1858 рік там, де містяться адреси артистів, і прочитати: “Щепкин Михайло Семёнович, Сретенская часть, на Малой Дмитровке, в Воротницком переулке, дом Щепотьевой”5. Ця адреса стояла на листах, які отримував великий артист. Скажімо, в паперах тодішнього московського генерал-губернатора графа Арсенія Закревського є конверт з адресою артиста: “Сретенской части на Малой Дмитровке Воротниковском переулке в д. Щепотьевой”. Сам Щепкін, перебуваючи на гастролях у Ярославлі в квітні 1858 року, тобто відразу після від’їзду з Москви Шевченка, писав дружині Олені Дмитрівні Щепкіній: “В Москву в приход Старого Пимена в дом госпожи Щепотьевой”6.Тож поставимо крапку в надуманій версії з відсутністю домовласниці Щепотьєвої та назавжди припинимо невиправдану ревізію напрочуд точного щоденникового запису Шевченка. Насправді, як він і зафіксував, будинок вважали не Щепотьєва7, а саме за Щепотьєвої. Інша річ, що пошуки домовласниці Щепотьєвої з Воротниковського провулка були непростими. Прізвище Щепотьєвої мені вдалося виявити відразу, вже в документах післяпожежної Москви. Зокрема, 1818 року в Ніколо-Кузнецькому провулку П’ятницької дільниці міста була вдова поручика Ганна Олексіївна Щепотьєва, яка володіла спаленим будинком (“обгорелой землёй”). Ще більшу увагу привернула губернська секретарша Щепотьєва Пелагея Петрівна, яка того ж року жила на Преснєнській вулиці в Преснєнській дільниці міста. Проте найвірогідніше “героїнею” нашого сюжету мала стати знайдена в маловідомому “Алфавитном указателе к плану Хамовнической части” титулярна радниця Щепотьєва Олександра Петрівна, домоволодіння якої були в Полуектовському провулку (тепер Сєченовський), що між Остоженкою і Пречистенкою. Чи не була вона молодшою сестрою згаданої Пелагеї Щепотьєвої? Оскільки іншої домовласниці з цим прізвищем виявити в адресних книгах більше не вдалося, напрошувався висновок, що титулярна радниця Олександра Щепотьєва жила в приарбатському ареалі, а будинок у Воротниковському провулку8 винаймав у неї Михайло Щепкін. Цей будинок давно знесено, але навколо нього не стихають пристрасті. Річ у тім, що за кілька кроків від помешкання Щепкіна розташований будинок, у якому в травні 1836 року під час останнього приїзду до Москви жив у свого друга Павла Нащокіна поет Олександр Пушкін. Це двоповерховий цегляний особняк із дерев’яним мезоніном, збудований в 1817—1820 роках. 1838 року замість мезоніна надбудували третій поверх. Будинок № 12 зберігся і називається тепер “Будинком Нащокіна”, на ньому встановлено меморіальну дошку, присвячену Пушкіну. Тут часто бував Гоголь, і Нащокін став прообразом одного з героїв другого тому “Мёртвых душ” — Хлобуєва.Так-от, у 60—80-х роках минулого століття в історичній і москвознавчій літературі усталилася думка, що саме будинок № 12 винаймав Щепкін, і саме тут у березні 1858 року жив Шевченко. Вже згаданий Борис Земенков ще 1966 року писав у книзі “М. С. Щепкин в Москве”: “Щепкін переселився в будинок № 12 у Воротниковському провулку… За кілька років перед тим у цьому будинку жив близький друг Пушкіна — Павло Воінович Нащокін…” Цю версію підтримував доцент Московського університету Михайло Зозуля, який 1974 року писав: “Будинок, у якому Щепкін приймав тоді Шевченка, був до певної міри знаменитим. Цей будинок знав Пушкіна й Шевченка, Щепкіна і Гоголя, Грановського і Тургенєва, багатьох учених, артистів і музикантів”. У “Шевченківському словнику” (1977 рік) до статті Зозулі “Москва” було навіть вміщено фотографію номера дванадцятого: “Будинок, де в квартирі М. С. Щепкіна жив Т. Г. Шевченко. 1858”. Так само ще й нині в “Коментарях” до шостого тому Повного зібрання творів Шевченка стверджується: “Сучасна адреса тодішньої квартири М. С. Щепкіна — Воротниковський провулок, 12”. Відомий москвознавець Сергій Романюк у книжці “Из истории московских переулков” (1988 рік) також наполягає, що саме в цьому будинку мешкав актор М. С. Щепкін: “Будинок № 12 в той час… належав А. І. Івановій… В 1847—1858 рр. будинок знімав актор М. С. Щепкін. Тут же в 1858 р. зупинився Т. Г. Шевченко”.Першими висловили сумнів з цього приводу автори книги “Шевченко в Москве” І. Карабутенко, О. Марусич і М. Новохатський. Вони справедливо вказали на те, що Шевченко не міг не відзначити в своєму щоденнику про перебування Пушкіна в будинку, де й він зупинився, проте великий український поет навіть не згадував про великого російського поета. Правда, ці сумніви не могли переконливо й остаточно заперечити твердження прихильників зручної та привабливої версії, що в одному будинку жили в різний час і Пушкін, і Щепкін, і Шевченко. Принаймні ця версія панує в Москві досі. Проте вона не відповідає дійсності. Довести це неважко. Відомо, що будинок № 12 належав губернській секретарші Аграфені Івановій, про що є чіткий запис в “Алфавитном указателе к плану Сретенской части”: “Ивановой Аграфены Ив. Губерн. Секретарши, в Воротническом пер.”. Але ж ми знаємо, що будинком, у якому жив Щепкін і зупинявся Шевченко, володіла зовсім інша домовласниця, а саме Щепотьєва. Проте надійних доказів, що знайдені мною домовласниці Ганна, Пелагея чи Олександра Щепотьєви були саме тими, які мали, крім означених у документах, ще й володіння в Воротниковському провулку, не було. Більш того, чуття історика підказувало, що саме цю Щепотьєву ще не знайшов.І тоді довелося зануритися в архівні документи. У Центральному архіві науково-технічної документації м. Москви знайшовся “Указатель к плану города Москвы, печатанному Московскою городскою распорядительною Думою в 1868 году”, а в ньому — безцінна для мене “Ведомость городских и владельческих имуществ по планам 1849—1854 годов и по окладным книгам 1867 года”. В цій “Відомості” в Сретенській частині я знайшов володіння № 411 “Щепотьевой, поручицы, жены канцеляриста”. Тієї самої, про яку писав Шевченко!На місці цього володіння розташовано нині будинок № 8, а поруч (на розі Воротниковського й Старопименовського провулків) зберігся будинок № 6 ХVІІІ—ХІХ століть, повз який неодмінно проходив Тарас Григорович.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО:“НАМАЛЮВАВ ПОРТРЕТ МИХАЙЛА СЕМЕНОВИЧА”Приїзд до Москви був затьмарений хворобою, початок якої Шевченко зафіксував у щоденнику 10 березня: “В три часа пополудни 8 марта оставил Нижний на санях, а во Владимир приехал 9-го ночью на телеге. Кроме этого весьма обыкновенного явления в настоящее время года, ничего особенного не случилось, кроме легкого воспаления в левом глазе и зуда на лбу. Во Владимире я взял розовой воды и думал все покончить этим ароматическим медикаментом. А вышло не так, как я думал”.Уже 11 березня, коли Шевченко переселився до Щепкіна, стан його здоров’я значно погіршився: “…Глаз мой распух и покраснел, а на лбу образовалося несколько групп прыщей”. Отже, в дорозі Тарас Григорович, очевидно, застудився, до того ж, загострилася цинга, на яку він тяжко хворів на засланні.До лікаря Шевченко звернувся відразу, як тільки оселився у Щепкіна: “Облобызав моего великого друга, отправился я к доктору Ван-Путерену, моему нижегородскому знакомому”. Як свідчить “Российский медицинский список на 1858 год”, Дмитро Іванович Ван-Путерен був у Нижньому Новгороді молодшим лікарем приказу громадської опіки і лікарем міського дворянського інституту. Шевченко нещодавно — 20 січня — проводжав його з Нижнього Новгорода в Москву і Петербург. Лікар уважно оглянув поета: “Он прописал мне английскую соль, зеленый пластырь, диету и по крайней мере неделю не выходить на улицу. Вот тебе и столица!” 12 березня Дмитро Ван-Путерен (освічений і досвідчений лікар, автор низки наукових праць, зокрема про інфекційні захворювання) знову відвідав Шевченка вдома. Шевченко записав у щоденнику: “Посетил меня доктор Ван-Путерен, прибавил еще два лекарства для внутреннего и наружного употребления. И посулил мне по крайней мере неделю заточения и поста. Веселенькая перспектива!” Того ж дня повідомив Михайла Лазаревського в Петербурзі: “Я в Москві, нездужаю. Око розпухло і почервоніло, трохи з лоба не вилазить. Доктор посадив мене на дієту1 і не велів виходить на улицю. От тобі і столиця!.. Доктор говорить, що я неділю або й дві остануся в Москві”.13 березня Ван-Путерен повернувся до Нижнього Новгорода, натомість рекомендував Шевченкові свого приятеля, лікаря-німця, який у той день до хворого не прийшов. І Тарас Григорович звернувся по допомогу до Щепкіна “пригласить медика, какого он лучше знает, потому что болезнь моя не шутя меня беспокоит. Михайло Семенович пригласил доктора Мина. Завтра я его дожидаю”.Наступного дня Шевченко зафіксував у щоденнику: “После обеда явились ко мне два доктора, хорошо еще, что не вдруг. Приятель Ван-Путерена прописал какую-то микстуру в темной банке, а Мин — пильнавскую воду и диету. Я решился следовать совету последнего. Дмитрий Егорович Мин — ученый, переводчик Данта и еще более ученый и опытный медик. Поэт и медик. Какая прекрасная дисгармония.У старого друга моего Михайла Семеновича везде и во всем поэзия, у него и домашний медик поэт”.Дмитро Мін (1818—1885) заслуговує на нашу увагу. Він справді був не лише поетом і перекладачем, а й блискучим медиком. Вихідець із сім’ї інженера, Мін здобув вищу освіту спочатку в Московській практичній академії комерційних наук, а згодом у Московському відділенні Петербурзької медико-хірургічної академії, яку закінчив 1839 року з золотою медаллю. 16 років працював ординатором в Єкатерининській лікарні, виявив глибокий інтерес до патологоанатомії, яка тоді тільки оформлювалась у самостійну медичну дисципліну. 1848 року захистив дисертацію з питань патологічної анатомії. Довгий час працював у Московському університеті, зокрема проректором. Саме 1858 року Дмитро Мін став дійсним членом Товариства аматорів російської словесності й двічі виступав на публічних зборах з читанням своїх перекладів Данте й Шіллера. Він перекладав також Шекспіра, Байрона, Петрарку. Про громадську вагомість постаті Міна в тодішньому літературному світі свідчить те, що його прізвище стояло серед прізвищ відомих російських літераторів і діячів культури, які восени 1858 року протестували проти антисемітської статті в журналі “Иллюстрация”. Цей протест підписав і Шевченко.Так що спілкування з Міном було приємним для Шевченка. До того ж лікар, очевидно, правильно встановив діагноз, і лікування, яке він призначив, швидко давало позитивні результати. 15 березня Шевченко зафіксував у щоденнику: “Мне, слава Богу, лучше, скоро, может быть, они (лікарі — В.М.) для меня будут совсем не нужны. Как бы это хорошо было”. Того ж дня поет відзначив особливу турботу про нього Михайла Щепкіна: “Михайло Семенович ухаживает за мною, как за капризным больным ребенком. Добрейшее создание!”16 березня Дмитро Мін знов побував у Шевченка, проте, крім дієти і пільнавської води, нічого не додав до лікування: “Дня через три обещает выпустить на улицу. Ах, как бы было хорошо!” Проте, записавши це, Шевченко вже працює — малює портрет свого друга Михайла Щепкіна. Роботою захопився настільки, що був незадоволений несподіваними гостями — Михайлом Максимовичем, потім Андрієм Марковичем: “Пренаивнейшие посетители. Им и в голову не пришла поговорка, что не вовремя гость — хуже татарина2. А, кажется, люди умные, а простой вещи не понимают”. Двадцять років тому в шевченкознавчій літературі було висловлено думку про те, що цей запис зумовлений негативним ставленням поета до Максимовича, проте вона безпідставна. Маємо справу з роздратуванням художника, увагу якого відвернули від творчого процесу3. Не випадково Шевченко переклав на непроханих гостей і своє невдоволення портретом Щепкіна: “Нарисовал портрет не совсем удачно Михайла Семеновича. Причиной неудачи были сначала Максимович, а потом Маркович”.Утім, цій самокритиці далеко до тієї, яку Шевченко залишив у своєму щоденнику 26 червня 1857 року: “О живописи мне теперь и думать нечего. Я и прежде не был даже и посредственным живописцем. А теперь и подавно. Десять лет неупражнения в состоянии сделать и из великого виртуоза самого обыкновенного кабашного балалаешника. Следовательно, о живописи мне и думать нечего”.У світовому малярстві, мабуть, не знайдеться більше такого самокатування й самозречення. Проте насправді й після десяти моторошних років царської заборони писати й малювати Бог залишив Шевченкові геній поета й художника. Портрет Щепкіна, виконаний на тонованому папері італійським і білим олівцями, — чудовий! Директор Будинку-музею М. С. Щепкіна в Москві Антоніна Кучина говорила, що це найкращий портрет артиста. Щепкінознавець Борис Земенков писав, що портрет “належить до кращих зображень великого актора”. Біограф Щепкіна Віталій Івашнєв захоплюється: “…Один из лучших портретов Михаила Семёновича — на нём предстаёт человек уже преклонных лет, но сохранивший проницательный ум, живость взгляда, благородство и поэтичность натуры… По одному этому портрету нетрудно представить, какое многообразие оттенков чувств, настроений, порывов души могли наблюдать современники Щепкина в общении с ним, в ролях, исполняемых на сцене”.Акумульовані в Шевченковому портреті життєві простота і доброта Щепкіна роблять його образ артистично піднесеним і величним у розумінні, яке сформулював Лев Толстой: “Нет величия там, где нет простоты, добра и правды”.Перед нами вишукано елегантний, статечний і натхненний Щепкін, який, зацікавлено припіднявши брови, що, здається, ще збільшує його високочолість, дивиться на нас ясними, відкритими і вдумливими очима. Ліве трохи приплющене, і цей штрих, взятий із життя, зворушує живою точністю. Повні губи, що видають людину добру й чуйну, помітно зачепила гіркота прожитих літ. Обличчя великого артиста випромінює вистраждану мудрість, і можна лише дивуватися й захоплюватися психологічно тонкою, виразною й точною характеристикою портретиста Шевченка.Далі буде.1Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 15.2Історик і архівіст Олексій Малиновський у книзі “Историческое обозрение Москвы”, завершеній у пушкінські часи, писав, що в Москві було 40 готелів. Але сюди він включав і постоялі двори, подвір’я. Скажімо, в Китай-городі, де не було готелів, він прирівняв до них 15 подвір’їв. Усього в середині 50-х років у Москві нараховувалося понад півсотні подвір’їв, які мали 1300 номерів і близько 500 постоялих дворів.3За 5 рублів сріблом можна було зробити річну підписку на редаговані Осипом Бодянським “Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете”, а це складало чотири часописи загальним обсягом понад 100 друкованих аркушів. 4 рублі 50 копійок коштувала річна підписка на дуже цікаву “Московскую медицинскую газету”.4Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк.11.5Книга адресов жителей Москвы составлена по официальным сведениям и документам К. Нистремом. 1858. Книга чиновников служащих. — Москва. В типографии т.т. Волкова и комп. 1858. — С. 184.6Конверт з цією адресою зберігається в архіві Державного центрального музею ім. О. О. Бахрушина (ф. 312, од. зб. 74361).7Згадані автори називали трьох Щепотьєвих, а ще кілька потрапили на очі мені в історичних документах; в некрополі Донського монастиря я навіть знайшов могилу титулярного радника і кавалера Михайла Щепотьєва (1790—1848). Проте в контексті сказаного до чоловіків Щепотьєвих інтерес зникає.8Воротниковський провулок був у північній частині центру Москви. Назва виникла в ХVІІ столітті, з ХV століття тут розташовувалася Воротниковська слобода, в якій мешкали воротники — вартові при воротах Кремля, Китай-города і Білого города. Звідси і назва провулка.

1 У “Словнику мови Шевченка” це слово зареєстровано в даному контексті. Там сказано, що поет вживав його один раз. Насправді в щоденнику Шевченко пише про призначення йому лікарями дієти ще тричі — 14, 16 і 17 березня.2 Це прислів’я Шевченко застосував якось і до самого себе. 14 липня 1857 року записав у щоденнику з приводу того, що, здається, невчасно зайшов у гості: “Я вспомнил пословицу: “Не вовремя гость — хуже татарина” и взялся за фуражку”.3 15 червня 1857 року Шевченко занотував у щоденнику, що почав малювати портрет підпоручика Миколи Бажанова в киргизькій кибитці: “Прекрасное освещение. И я с охотой принялся за работу. Черт принес приятельницу (особа не встановлена — В. М.). Я закрыл портфель и вышел из кибитки”.

Поділись і насолодись: