ЇЇ ЗОРЯНІ ОРБІТИ

Анатолій ГоровийУ безкінечності Космосу Любові Міненко вдалося знайти свою власну орбіту. Поміж майстрів стала планетою, на якій діють лише їй притаманні закони, а отже, як митець вона ствердилася, що вже не так і мало.Любов Міненко не просто митець з великої літери, а творець, який формує національну культуру. Коли автор вживає термін “національний”, то пильнує насамперед не українську тематику, якою наповнена творчість художниці, і не головні формальні прийоми бойчукістів, якими вона вдало користується, а ту внутрішню енергетику, яка вихлюпується на полотна з шаленою потужністю.У Любові Міненко є те, чого так бракує бундючним мешканцям олімпу національного простору: неймовірна потенціальність духу і здатність будь-якої миті вибухнути і рознести на друзки офіціоз фальшивого патріотизму.Осмислити сутність твору, яка причаїлася в тих формах, виявити, що є незримим поза розумінням тексту чи є можливим, якщо не спробувати зрозуміти те довкілля, в якому митець почувається природно, яке надихає його творчість, а за тим стає об’єктом для суб’єктивних візій. Довкілля, без якого навряд чи можлива унікальна фактура полотен, що стає візитівкою митця як особистості.Чи можливий Поль Гоген без Полінезії, а Ван Гог без Арля? Так само неможлива Любов Міненко без Канева. Проте Канів для неї став більш ціннісним, позаяк художниця пов’язана з цим містом невідтятою пуповиною генетичної пам’яті.Канів — джерело генетичної потужності мисткині, національної суті її творчості. Сказати, що Любов Міненко залюблена у своє місто, — надто мало. Канів для мисткині — щось незбагненно містичне.Похід до Королівської криниці стає містерією, можливістю заглянути за межу реальності й пізнати те, чого не втиснеш у жодні реально словесні форми. І те відчуття вихлюпнулось у серію загадкових емоційно тривожних візій.Королівська криниця для Любові Міненко — це та кришталева призма, через яку реальність Канева можна розгледіти як несподіване химерне розмаїття в цій природній цілісності.Любові Міненко притаманна здатність осягнути зором простір та час у неподільній єдності. Можливо, тому і на величних полотнах, і на акварельних аркушах окремі деталі так органічно вживаються в єдиний рух, звучать злагодженим акордом.А що ми знаємо про Канів окрім хрестоматійного, що на Чернечій горі поховано Тараса Шевченка?Дехто доповнить: тут ще поховано дитячого письменника Аркадія Гайдара. А ще батько художниці Павло Шульженко з граніту гори Божниця стелив дорогу, якою задерикувате дівчисько бігало до школи.Без Канева важко зрозуміти суть химерних пейзажів. Бо насправді це реальність Канівської топографії, щоправда, художниця пише силові енергетичні вихори пагорбів, доріг: “Та неначе вихор закрутило” назве своє полотно Любов Міненко, на якому не візуально, а на рівні підсвідомості зможемо осягнути взаємодію простору з навіженим рухом часу. На полотні “Гори мої високії” час уже не летить вихором, а плине задумливою течією; на полотні “Джерело” — струмує, мов по судинах, омиваючи людську сутність.Та це все портрети Канева, віддзеркалення його внутрішньої міці. Від батьківського козацького роду, від Канева й той незламний характер, та впертість відстоювати свою особистість і як митця, і як людини.Про себе Любов Міненко може сказати словами Т. Г. Шевченка: “Караюсь, мучусь, але не каюсь”. Бачити серцем Любов Міненко теж навчив Канів. Її олійні полотна, акварелі, а також аплікації — музика барв за допомогою фарб чи кольорових шматочків тканини.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment