Педагог від Бога

Так вважають заслужені, народні артисти України, продюсери, директори театрів, начальники управлінь і навіть міністри культури — колишні студенти професора Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, народної артистки України Валентини Іванівни Зимньої, яка відзначила поважний ювілей —80-річчя.

Марія Вишневська, театрознавець Валентина Іванівна Зимня народилася в селі Вишневчик Смотрицького району Хмельницької області. 1946 року вступила до Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. Після закінчення інституту Зимня з 1950 до 1969 року — актриса Чернівецького музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської, а також депутат Чернівецької міської ради чотирьох скликань. 

За майже двадцять років праці в Чернівецькому театрі актриса зіграла понад 60 провідних ролей. Серед них Тетяна (“У неділю рано зілля копала” В. Василька за О. Кобилянською, реж. Б. Борін), Анна (“Земля” В. Василька за О. Кобилянською, реж. В. Василько), Санда (“Вовчиха” О. Ананьєва, реж. Є. Золотова), Катрін (“Матінка Кураж” Б. Брехта, реж. Є. Золотова), Нюра (“В день весілля” В. Розова), Нінучча (“Різдво в домі пана Куп’єло” Е. де Філіппо), Таня (“Юність моя” А. Школьніка, реж. Б. Борін).З 1969 року В. Зимня працює викладачем майстерності актора в Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого. З 1970 до 1973 рр. вона вже старший викладач, а 1973 року їй присвоєно звання народної артистки України. У професора Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого за плечима вісім самостійних випусків. “ЦЯ актриса маЄ школу!” Завдяки таланту та наполегливій праці випускниця Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого Валентина Іванівна Зимня відразу стала перлиною “театру цікавих акторських індивідуальностей”, яким, на думку московського критика А. Спиридонової, був на той час Чернівецький театр. Старше покоління буковинських театралів досі пам’ятає образи, які створила актриса на буковинській сцені, що отримали високу оцінку фахівців — театральних критиків в Україні й за її межами. 1960 року після участі в Декаді української літератури і мистецтва у Москві, де на сцені кремлівського Палацу з’їздів було показано виставу “Леся” М. Андрієвич, Валентині Зимній, виконавиці ролі Лесі, було присвоєно почесне звання заслуженої артистки УРСР.1965-го в газеті “Советская Белоруссия” про Зимню у виставі “Вовчиха” В. Няфьод писав: “Особливо запам’ятовується образ Санди. Актриса В. Зимня переконливо показала розвиток характеру від соромливої юної дівчини до людини, що пережила багато горя й помітно постаріла не від літ, а від виснажливої праці”. А фраза іншого білоруського критика Д. Манаєвої — “те, що не вдалось повною мірою розкрити актрисі Г. Янушевич, розповіла нам у виставі Санда”. Оцінка критики дуже важлива, бо засвідчує, що на тлі такої потужної ролі, як Зоя Жмут Г. Янушевич, Валентина Зимня у своїй епізодичній ролі аж ніяк не загубилася. Її героїня Санда стала переконливим запереченням жалюгідних мрій Вовчихи про багатство, мовчазним викривачем страшного безглуздя її існування. Можливо, за іншого розподілу ролей Санда, найімовірніше, була б звичайним другорядним персонажем, бо основні сцени з її участю — невеликі, розірвані у часі й подіями. Та Валентина Зимня в цих уривках зуміла розкрити логіку життєвого сюжету своєї героїні.Однією з найкращих робіт Зимньої була роль Катрін у виставі “Матінка Кураж та її діти” Б. Брехта. “Мабуть, у всій світовій драматургії нема такої ролі, як роль Катрін, дочки матінки Кураж. В. Зимня представляла органічно шлях від слабкої, скаліченої війною беззахисної дівчини до високого героїзму. Її героїня весь час у центрі вистави, і в той же час вона… німа! Актриса природно передає горе зневаженої дівчини, муки людини, яка все чує і розуміє, але нічого не може сказати. Не може пояснити скромні мрії про людське щастя, про крихітки ілюзорних дівочих радощів і про таємничо-хвилююче материнство. В очах Катрін-Зимньої ми бачимо не тільки зневіру в усьому святому й чистому, а й в муках народжену беззастережну рішучість, що від почуття відчаю підноситься до рівня неспинної відваги. Цю широку амплітуду психологічних переживань артистка подає талановито, без жодного слова, тільки мімікою, пластичними засобами, влучним поглядом, вивіреним жестом, тонко і точно”. Це дало підстави критикам відзначити, що матінка Кураж у виконанні Г. Янушевич — основний центр трагічного звучання п’єси, а Катрін-Зимня — її героїчний фокус. На республіканському огляді кращих вистав “Матінку Кураж та її дітей” відзначили Дипломом І ступеня і премією.У виставі “Людина з зірки” К. Вітлінгера вона віртуозно створила аж сім образів: молоденької медсестри Емми Фішер; передчасно постарілої Кетхен; старезної служниці пастора, мало не столітньої Гертруди; хижачки, однієї з представників “боннських ділових кіл” Клари Цист; танцівниці-повії Пауліни, жертви довколишнього гнилого світу з іскрою людяності в серці; страхітливої господині “атракціону смерті” Умберти та гонщиці Мод, юної фаталістки з нездійсненою мрією, подруги Ганса Кіфера з атракціону.І. Давидова у журналі “Мистецтво” 1967 року писала: “Виступаючи в ролях різного плану, актриса завжди лишається художником-реалістом, яскраво виявляє свою творчу індивідуальність. Перед нами митець, що досягає злиття з характером, і правда характеру стає правдою мистецтва. Звідси громадянськість і політична пристрасність героїнь В. Зимньої”.“МарІЯ Заньковецька — родиЧка моЄЇ бабусІ”Тим, кому пощастило бачити В. Зимню на сцені, не могли не помітити в ній як в актрисі однієї особливої риси — вміння бути актуальною, відчувати глибинні шари, конфлікти часу та його драматургії. А це вміння не тільки здобувається наполегливою працею, а й закладено генетично.— …Мій батько був поляком, народився в Польщі 1891 року. Закінчив Московський університет, потім Харківську промислову академію, працював усе життя як фахівець фарфоро-фаянсової та скляної промисловості. Мама була молодшою за батька аж на 16 років, але такої красивої сім’ї я більше не зустрічала. Від мами (вона була артистка-аматорка) у нашій родині схильність до мистецтва. Раніше я не наважувалася говорити, що далека родичка моєї бабусі — Марія Заньковецька. Можливо, акторство в нашій родині — спадкове, мамин брат Микола — професійний актор, його дочка Ірина закінчила ГІТІС, мій онук Іван — училище імені Щукіна в Москві.— У Ваших перших кроках на сцені критики розгледіли гарну школу акторської майстерності. Хто Ваші вчителі?— Моїми педагогами були й імениті майстри сцени, й мало відомі широкому загалу трудівники театру. 1946 року набір нашого акторського курсу здійснив народний артист України Дмитро Омелянович Мілютенко, популярний актор театру і кіно. З 1947-го творчу майстерню очолив народний артист України Володимир Бертольдович Вільнер — відомий режисер в Україні, Росії, один із перших режисерів Одеської кіностудії. Він мав юридичну освіту (Вільнюський університет), закінчив приватні петербурзькі акторські курси (клас Петровського), потім працював у Німеччині два роки у Макса Рейнгардта. Вперше ми почули про Рейнгардта саме від нього. Вільнер багато розповідав про видатні ролі українських акторів Бучми, Нятко, Осмяловської. Педагог у будь-якій галузі — професія від Бога. Не кожен визнаний майстер може навчити того, що сам уміє. Проте кожен викладач майстерності актора, маючи педагогічний талант, повинен бути обдарованим актором. Вільнер був яскравий, дуже емоційний, до нього не можна було прийти непідготовленим, ми лишались до ночі в інституті. Сценічну мову викладали П. Нятко та  В. Омельченко, техніку мови —      О. Фоміна, танець — Б. Таїров. — Уже майже 35 років Ви викладаєте…— З 1969-го я в інституті як педагог, однак, пропрацювавши 19 років в Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської, знову вчилася. І ніколи не соромлюся цього. Бо педагог — окрема професія, покликання, талант. Мої вчителі — Михайло Верхацький та завідувач кафедри майстерності актора Михайло Карасьов. М. Верхацький вів тоді перший курс — і це було моє щастя. Бо з роками забулося, як закладали перші цеглинки в моє становлення, а тут поруч — талановитий учитель. Такий непоказний, добрий, щирий, такий чутливий до природи учня, до перших спалахів його глибоких почуттів, до фальші. Маю на згадку про нього дві книжки з дарчими написами. Одну подарував на початку співпраці зі словами “Шановна Валентино Іванівно! Щасти Вам на новому шляху”, а на другій через рік написав: “Дорогій Валентині Іванівні на відзнаку мого високого поважання і незламної дружби”. Він зрозумів мою учнівську незрадливість, і з його легкої руки я почала самостійно викладати майстерність актора на курсі Володимира Неллі. Це був майстер енциклопедичних знань, великого режисерського та педагогічного досвіду, геніальний в оцінках і надзвичайно людяний.— Що, на Ваш погляд, головне у роботі педагога мистецького ВНЗ?— Найголовніше — відшукати в кожному студентові його природу (якщо вона ще не викривлена й остаточно не зіпсована). Таланту, звичайно, ніяка школа не дасть, та коли дитина не має здібностей, а навчиться ремісницьких прийомів — це велика біда. Тоді вийде фахівець, який говорить гарно, але нічого не здатен зробити, бо моральні й духовні якості покручені. Мені важливо, щоб студенти усвідомили, ЩО вони осягають. Вони осягають у собі особистість. Це потрібно для будь-якої ролі. Я зіграла багато ролей позитивних, дурних і легковажних жінок. Актор мусить уміти бачити, чути, не закриватися, як інші, від поганого (бо мені це не потрібно). Бути відкритим — це шлях у вигадку, крок до вищого. Важливий не сам факт бачення, а ставлення до того, що ви помітили. А ставлення буде, якщо є особистість. Глибина реакції в актора має бути від Бога. Коли актор, який грає дурня, осягає його спосіб мислення, те, ЯК дурень думає, йому вдається ця роль. — З огляду на зміни, що відбулися у нашому суспільстві, чи є різниця у викладанні акторської майстерності? Що виступає на передній план?— З 1973 року маю статус художнього керівника акторського курсу. За 35 років підготувала чимало випускників, а час ставить нові запитання. Ще недавно важко було зняти у студента м’язові та психологічні затиски, а сьогодні вже важко зібрати його розхристані почуття, відверто оголене тіло. Сьогодні інтимна і соціальна культура людини спрощена, а емоційні сприйняття сучасника — куці, лиш позначені, слідові реакції штучно перервані. Мусимо народжуватися наново, бо тільки тоді відкриваються зболені серця та громадянські пристрасті, болісна потреба у прекрасному, що прагне духовних одкровень.— Що для Вас як педагога сьогодні важливо?— Важливо зберегти у студентів це світосприйняття, не віддати на поталу моді, яку чомусь звуть європейською. Насправді ми знищуємо перспективу нашого драматичного мистецтва, яке розповідає про душу людини, про стосунки, про складність характерів, про зіткнення різних натур.І в моїй педагогічній практиці часом так буває, що один студент зробить маленький крок уперед, а я дуже хвалю його, а хлопця ледачого, який може вдесятеро більше, сварю. Щоб змусити актора працювати, треба одразу ввести його у вимисел. Якщо він скуштує маленьку побутову правдочку, то буде впиратися, задовольняючись малим. Станіславський зроду-віку не закликав до побутової правди. Люди малообдаровані вигадали: роби, як у житті. “Як у житті” може робити будь-хто. Ми всі в житті граємо, дуріємо, мавпуємо, але ж це не майстерність актора. Якщо актор підлаштовується під життя — це домовина для нього. Актор має бути достовірним, але у вимислі, він повинен мати яскраву уяву та природну здатність зробити уявне реальністю. І вільна акторська імпровізаційна поведінка відрізняється від побутової певною роздвоєністю. Виконавець контролює інструмент, який працює. В цьому і складність, і в цьому радість творчого процесу.— Але щоб цього досягти…— Треба навчитися забувати про себе і бачити тільки студента, особистість. Театральний педагог — професія жертовна. Я щаслива, що в цьому себе знайшла. Колись мені снилися мої ролі (адже роль оселяється в тобі й живе сама собою), а тепер сняться студенти — приходять зі своїм болем, відчаєм, радощами. Приходять не лише уві сні, не лише у свята, приходять, коли мені важко. Отже, є учні, є послідовники — і які! Сьогодні, в ювілений рік, достатньо назвати лише кілька відомих імен з восьми випусків народної артистки України, професора Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого Валентини Іванівни Зимньої: заслужені артисти України Тамара Артеменко, Анна-Дарія Андрусяк, Петро Мага, Інна Капінос, Анатолій Гнатюк, Тарас Жирко, Іван Бринецький; народні артисти України Володимир Петрів, Сергій Озиряний, народний артист України, міністр культури і туризму України Василь Вовкун.P. S. Колектив редакції щиро вітає Валентину Іванівну Зимню з ювілеєм! З роси Вам і води! Здоров’я, щастя, наснаги і талановитих учнів! 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment