Ніна ГНАТЮК
У листі до редакції газети “Радянська освіта” Олекса Тихий писав: “У Донецькій області зовсім нема або майже нема українських шкіл або дошкільних закладів, не демонструються художні кінофільми українською мовою, в тім числі українських кіностудій. Бібліотекарі, працівники книгарень, музеїв, палаців культури не знають української мови або зневажають її. Отже, практично проводиться дискримінація українців Донеччини, і, звичайно ж, це веде до зниження рівня культури, моралі”.
Олекса Тихий вручив лист працівникам редакції газети 2 червня 1972. Зрозуміло, відповіді на нього не отримав.Коли читаєш цю статтю, здається, що написана вона сьогодні. Хоч минуло відтоді 36 років, хоч розвалилася імперія зла й Україна стала незалежною, мовна ситуація на Донеччині, як, зрештою, і в усій країні, майже не змінилася, хоч переважна частина населення цього промислового краю українського кореня, скрізь панує засилля російськомовного суржику, російськомовної преси, зверхньо-зневажливе ставлення до всього українського — історії, мови, традицій і звичаїв. Змінилося єдине: у сімдесяті роки минулого століття за подібні статті їхні автори потрапляли в тюрми і на заслання. Сьогодні за це не ув’язнюють, можна про це говорити, писати, вільно розмовляти рідною мовою. Але нікому до цього нема діла: Донецький реґіон досі залишається російськомовним, чиновники усіх рангів не поспішають дотримуватися конституційних норм, будувати українську Україну. Ім’я Василя Стуса сьогодні широковідоме, а ось про Олексу Тихого знають набагато менше. Одного із засновників Української Гельсінкської групи, його було засуджено 1977 року до десяти років таборів, і він помер у тюремній лікарні 6 травня 1984-го. 19 листопада 1989 року на Байковому цвинтарі перепоховали тлінні останки Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина, перевезені з пермської землі. У видавництві “Смолоскип” видрукувано книгу Олекси Тихого “Мова — народ”. До неї ввійшли документи та висловлювання про українську мову, які впродовж багатьох років збирав цей учитель і правозахисник. Роботу над збіркою він завершив 1976 року. Невдовзі його заарештували, але рукопис дивом зберігся і з ініціативи засновника видавництва “Смолоскип” Осипа Зінкевича побачив світ окремою книгою до 80-річчя від дня народження правозахисника.У статті “Мова як доля. Штрихи до портрета Олекси Тихого” його син Володимир зазначає: “Олексій Іванович ніколи не прагнув бути “на видноті”. Він завжди наполегливо робив те, що вважав за потрібне. Основні моменти пожовтневої історії відбилися в долі батька, в його прагненні зберегти людську гідність, національну самосвідомість, рідну українську мову — не лише для себе, а й для своїх земляків з Донеччини”.
