«ЦІ ПЕРЕЛИВИ СВІТЛА Й ТІНІ…»

Ювілейна виставка Ореста Білоуса відбулася у Львові в Національному музеї імені митрополита Андрея Шептицького.

Художник Орест Теофілович Білоус народився 1943 року в селі Новий Витків Радехівського району Львівської області. Навчався у Львівській дитячій художній школі, у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва (вечірнє відділення). Серед його вчителів — Карл Звіринський, Ласло Пушкаш, Данило Довбушинський, Петро Кравченко…

“Оцінка манери живописця Ореста Білоуса вимагає специфічного підходу, оскільки він не вкладається ані в рамки винятково реалістичних течій, ані тим паче не схильний до формалістичних експериментів. Білоусів світ правдоподібний, але не документалістичний (виділення моє — Б. З.). Художник невтомно зводить будівлю власного погляду на світ. Найбільше уваги він приділяє пейзажному жанру. Від брюховицьких та рідних, нововитківських краєвидів, О. Білоус з бігом часу перейшов до планомірного створення пейзажних циклів — кримського, карпатського, гологірського… У душі О. Білоус — романтик, під його пензлем давно знані пам’ятки старовини набувають небувалої монументальності, краєвиди стають героїчним уособленням первозданних сил природи”. Це — фахова думка мистецтвознавця Андрія Дороша, висловлена 1999 року.— Оресте, як би Ви пояснили оте Дорошеве: світ “правдоподібний, але не документалістичний”?— Оце — фотографія річки Стрий, бачте — русло зігнуте? Я стиснув правий і лівий боки фотопейзажу, і з’явилося полотно, яке назвав “Лікоть річки Стрий”. Безпосереднє враження від натури, тобто реального краєвиду, настільки захопило мою творчу уяву, що створилася власна композиція твору. Коли є настрій малювати, беру етюдник і можу знайти такі куточки, повз які я, та й інші проходять і не бачать тієї неповторної краси. І тоді картина вдається. Людина повинна займатися тим, до чого має хист…— Як сказав Сковорода — “за сродностью”?— Так. Приносити найбільшу користь суспільству… Коли я, не маючи у Львові ні житла, ні роботи, вступив до дитячої художньої школи, та й згодом, як знайшов роботу, — мої майбутні творчі плани давали поштовх, аби не зупинявся на досягнутому: праця на пилорамі, інженером-механіком, інженером-архітектором, художником-оформлювачем — була для мене лише можливістю прожити. Бо творчістю мало хто може заробити на хліб насущний…Портрет художника, намальований його дружиною поетесою Марією Людкевич:“Він є таким, як є: не любить метушні; не женеться за своєю тінню; спостерігає круговерть, як дорослу іграшку, що ніколи не ламається; слухає своє серце, наче вселюдський годинник, що відміряє творчий час для втіхи і печалей; не визнає примусу, насильства і зради, тому часто входить у суперечність зі світом.— …Ще жила мама, я приїхав у село на Зелені свята. Мама купила церату на стіл, але вона була трохи завелика, тож шматок відрізала. Я його начепив на дикту, і пішов у неділю малювати пейзаж, який уже ходив за мною. Мені вдалось намалювати рідну оселю олійними фарбами. Ось, дивіться, це наша хата з похиленими тополями над водою, містком, старими хлівами, оборогом, криницею… Мама сказала: “У неділю гріх малювати. Ти з того нічого не матимеш”. І це підтверджується: я з творчості не живу, хіба маю насолоду. У відповідь мамі я міг лише сказати, що монахи навіть у недільні чи святкові дні могли вишивати, і це для них не було гріхом. Артисти, священики, письменники у неділю теж працюють і отримують за це хліб. І це не гріх. Гріх — у неділю чи в свята будувати, стукати — тобто робити таку роботу, яка дає прибуток.— Ви романтик?— Так. Люблю бувати у тих місцях, де ще не був, і побачити в них щось корисне для створення пейзажів. Моя заповітна мрія — побачити Лувр, єгипетські піраміди, побувати біля Гробу Господнього. А ще — оглянути Кам’яну Могилу під Мелітополем… Одесу, Крим, Кавказ вже бачив… Колись мріяв побувати в Сибіру, де поховано мою бабцю, — біля Байкалу на річці Вітім. Хотів побачити Уральські гори. Мій дядько живе у Свердловську. Обіцяв мене спонсорувати, якби я приїхав у ті краї подивитись і, можливо, помалювати. І все питав: коли ти виберешся? Я мав навіть знайомого льотчика, який обіцяв мене безкоштовно завезти чи в Алма-Ату, чи в Свердловськ, чи в Новосибірськ.“Пейзаж Ореста Білоуса — особливий. Художник любить воду і небо, незайману красу природи. Його ваблять озера Волині, морські пейзажі, коктебельські ландшафти. Загадковість і космічність відчувається в цих роботах, настроєвих і колоритних. Уміння узагальнити побачене, виділити головне і передати через своє сприйняття — саме в цьому суть пейзажів художника.Портрети близьких людей Орест Білоус пише реалістично, проте це не фотографування натури. За портретною схожістю бачимо людину з її пережитими роками, складною долею. Зокрема, це можна сказати про портрети батька і діда. В іншому ключі написано портрети дочок Христини й Олесі. Вони дихають легкістю кольорів, наповнені тією щирістю й безпосередністю сприйняття світу, як це буває в ранній юності” (З каталогу виставки Ореста Білоуса, присвяченої п’ятдесятиріччю художника (1993 рік). — Микола Бідняк намалював полотно — “Ангел над Львовом”, прототипом якого стала його дружина Марія. Чи у Вас є такий ангел на полотні?— Він мене супроводжував з Коломиї. 1963 року я невдало вступав до інституту, був у депресії. Тітка моя це побачила і вирішила привезти мене в Коломию, щоб я трохи розвіявся. Я там мав “побачитися” з історією життя моїх предків — дідових двоюрідних братів, які жили і працювали в Коломиї. Їхня історія — це окрема тема… Описана, до речі, в Енциклопедії Коломийщини і в книзі про Витків…“Родовід Білоусів я розпочну з Опанаса, який жив у селі Виткові XVIII — на початку XIX століття. На той час Опанас був освіченою людиною, бував у Варшаві, в Парижі… Одного разу, коли повертався додому після сплаву лісу, вербувальники насильно втягнули його до уланського війська. Побував тоді разом з уланами у Варшаві. А коли серед солдатів почалися розмови про війну, вирішив утекти. Військова частина стояла поблизу Бугу, і він, викинувши військовий одяг, утік додому. Та недовго був на волі. Як тільки Наполеон почав війну з Росією, до хати Опанаса прийшли жандарми і забрали його спочатку до Золочева, де постригли у гренадери, а потім до Львова. У складі австрійських військ він знову побував у Польщі, з наполеонівськими військами опинився на просторах Росії. А потім — втеча зі Смоленська, повернення додому. Трохи згодом — знову війна, але вже разом з росіянами і німцями — проти Наполеона. Ось так і побував Опанас Білоус у Парижі”. На цьому перервемо цитату з книги Олександра Дзьобана “Історія Нового Виткова” (Львів, 2006), в якій кілька сторінок присвячено й Оресту Білоусу. Мабуть, мало хто знає, що художник, працюючи в Українському реґіональному спеціалізованому національно-реставраційному інституті “Укрзахідпроектреставрація”, “врятував від знищення Старовитківську церкву, яку комуністична влада планувала ліквідувати. О. Білоус запросив комісію фахівців-мистецтвознавців і архітекторів, які на місці оглянули храм Старого Виткова під новою назвою Преображення Господнього, збудованого 1738 р. Комісія встановила, що ця дерев’яна церква — визначна пам’ятка, належить до витворів народного мистецтва”.— …З горя я малював архітектурні пейзажі, пов’язані з родом Білоусів, представники якого внесли свою частку в спорудження Народного Дому… Виходив на балкон і звідти малював. Згодом перейшов до парку, тоді він носив ім’я Кірова, і почав малювати пам’ятник Міцкевичу на тлі паркових дерев. До мене (в процесі тої роботи) підійшли дівчата, які щойно вступили до Коломийського педучилища, і почали сипати компліментами, як я гарно малюю, як у мене добре виходить. Питали, чи я вчуся, чи тільки аматор, які дівчата мені подобаються. Я сказав: чорняві. І всі порозбігалися, а Марія лишилася.— Отак і познайомилися зі своїм “ангелом”?— Чотири роки листувалися. До Марії писав ще один художник, тож я не мав права ловити ґав. Я ще в школі малював. Портрети Шевченка і Франка мого виконання мали майже всі мої однокласники. Залишав для себе найкраще, решту роздавав, а мені ставили “добре”. Питаю: чому? Ти можеш краще, — відповідав учитель. Мене це, звичайно, ображало.— Що найкраще вдається?— Пейзажі, портрети, але тільки з натури, бо малювати з фотографії — не в моєму стилі. Я люблю живе спілкування. — Письменників малювали?— Так. Але дуже шкодую, що не зробив портрет Романа Федоріва, не встиг… Письменників малював у Дубултах (Латвія), в Будинку творчості. Там намалював Петра Федотюка. В Одесі — Валентина Лагоду, Андрія М’ястківського. Останнього зобразив на великому акварельному портреті на тлі моря. Портрет вдався, і я назвав його “Старий і море”. Андрій дуже любив смажитися на сонці. А я малював пейзажі одеського пляжу. Дмитра Герасимчука — в Коктебелі; в Одесі — Тамару Севернюк. Вона щохвилини прибігала, коли малював. Буквально за кожною рисочкою на обличчі стежила. Є портрети Григорія Лютого, його дружини та дітей. Усіх і не згадаю. Якби малював портрети частіше, вони б ще кращі виходили. Найшвидше малюю пастеллю на тонованому папері (мушу заради справедливості підтвердити слова Ореста, він і мене малював на тонованому папері. Цікавою була наша співпраця. Орест мене малював, але оскільки паралельно давав мені інтерв’ю, яке я мусив не рухаючись записувати, — виходило так: я більше писав, він більше говорив, але менше малював — Б. З.). Прискорюється темп, бо працюєш на емоціях. У портреті досить зримо виявляється духовна сутність людини.— Як Ваші доньки почали малювати?— Мали хист ще в школі, як і я. І старша, і молодша визначили свій шлях, бачачи, як батько малює.— А не хотіли йти шляхом мами?— Христина ще в дитинстві, коли возив її на село, сідала мені на коліна і щось собі бурмотіла і розповідала. І так, мимоволі, народився вірш: “В небі сонце золоте, а травичка молода, мов зеленая вода, а по ній пливуть кульбаби, і весну везуть до баби”.— Як Вам вдалося це запам’ятати?— Не знаю. Може, тому, що це перший вірш моєї доньки… Потім ми у моєї мами гасили вапно. Христя питала мене, як це робиться. Продекламувала:Тато мій гасив вапно,Скип’ятилося воно…І так далі.Доня ходила у гурток витинанки. Пізніше зробила власні композиції. Оформлювала своїми витинанками мамині книжки. А потім почала їх розмальовувати. Серед Христининих витинанок — “Крила білої хати” (2006), “Кольорові парасольки” (2004), “Домовик без черевик” (1999), “Квіткова пані” (2000). Оформила свою книжечку — збірочку віршів “Вертепна зірка”. — Оресте, скільки не дивлюсь на Ваші “Соняхи”, все не можу надивитись. Як Ви їх малювали?— У мене на городі, тобто на дачі, ростуть і соняхи, і мальви. Досліджую їх і витворюю натюрморти. Так вийшло і з соняхами, які тягнуться до сонця, як я до етюдника, як мої доньки — до творчості. ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУЗ приводу “Соняхів” Орест Білоус сказав Тетяні Вергелес (Львівська реклама, 1999): “Соняхи” повертають голови за сонцем, від якого заряджаються енергетикою, а відтак відтворюють свій плід. І плід цей ділиться силою цілющої природи з людиною. І я вважатиму свою творчість немарною, якщо мої роботи зцілюватимуть змучені душі, бодай трохи робитимуть людей щасливішими”.

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment