Продовження. Початок у ч. 50, 51 за 2007 р.
АНАРХІЧНЕ ВІДЧУТТЯ СВОБОДИЯ лише двічі у житті спускався в найглибшу в Донеччині шахту імені Засядька. Трагічну шахту, криваву: вона ковтнула найбільше людських життів за останні п’ятнадцять років. Тисячу двісті метрів завглибшки. Та ще кілометр ходи пішки і їзди лежачи на транспортері до забою. Можливо, гірники, які спускаються в це пекло щодня, мають притуплені відчуття кілометрової товщі породи над головою, небезпеки, що чатує в кожному метрі вугільного пласта. А ще холодна підступність тисячоліттями спресовуваного вугілля, його чорно-муаровий, як траурна стрічка, полиск. Ти, твоє життя, твоя особистість у таких глибинах — це лишень незахищена крихта матерії, яка забрела у товщу віків. Круті заверти вагонеткових рейок, протяги гарячого повітря, брудні калюжі, ковзання ліхтарів по вже вибраних штреках, тіні людей у темних нішах, гуркіт вагонеток і транспортерів. Треба напружувати уяву, щоб переконувати себе, що там, на поверхні, через майже півтора вертикальних кілометра — інше життя. Пригадуєте: “Шахтьор в шахту спускається, з білим світом прощається”. Тут, у вугільному пеклі, в земних глибинах, де щомиті за плечима стоїть смерть, шахтар заробляє на життя собі та родині, але ж скільки його залишається на поверхні, того справжнього життя? І чи є воно взагалі?Звідси, братове українці, й характер, і поведінка Донбасу. Звідси й дієвість того поклику-символу: “Свій!” А якщо свій, то хоч яким би він був — його треба підтримати! Звідси й відповідь на те, чому Донбас голосує за реґіоналів, знаючи, що вони, точніше, їхня політична верхівка давно приватизувала нажите ними добро і нахабно обкрадає їх. Знають. Але вони свої, донецькі, їм можна пробачити навіть злочини. Навіть злочини важкі, бо… з ким не буває…Та щось я заговорився. Он же чекає слова наш мудрий, високоосвічений японець Гіроакі Куромія, який подарував нам, українцям, нашою рідною мовою свою політичну та народознавчу історію Донбасу. Слухайте його, братове.“Директором копалень (в Еристовому) був чоловік на прізвище Коноплянников. Там працювало близько п’яти тисяч шахтарів. Це був революційний центр. Він зміг переконати шахтарів, що “він, Коноплянников, і тільки він є втіленням революції, правди і справедливості”. Він переконував шахтарів, що кожна партія, серед них і більшовики — “вороги народу і революції”. Коноплянников із вікна двоповерхового будинку виголошує промову перед шести- семитисячним натовпом шахтарів.“На коліна, цілуйте землю!” — крикнув владно гучним голосом бравого командира Коноплянников. Шеститисячна маса, як підкошена трава, стала навколішки. “Підніміть руки і присягайте, повторюючи мої слова”. — “Присягаємо!” — вилітає з шести тисяч шахтарських горлянок і гучною луною ще раз віддається в лісі. “Присягаємо! Всі помремо за Коноплянникова. Всі помремо! Нікому не викажемо. Не зрадимо. Помремо!”Виявилося, що це була репетиція: мітинг зазнав нападу “озброєного загону Тимчасового уряду”. Шахтарі вірно захищали свого отамана і відбили атаку. Після того, як у Петрограді сталася Жовтнева революція, Донбас потрапив під перехресний вогонь із Новочеркаська та Києва. Київ став центром pуху за незалежність України, який представляла Центральна Рада, а Новочеркаськ, столиця Дону, набув ролі столиці контрреволюції, чи російської Вандеї.Київський “націоналізм” спонукав Донбас відділитися від України. Щоб протистояти створеній у Києві Центральній Раді, яка в січні 1918 р. проголосила незалежність України, в лютому 1918 р. промислово найрозвиненіша східна частина України та промисловий район Дону утворили Донецько-Криворізьку Радянську Республіку зі столицею в Харкові. Ця республіка була бюрократичним витвором. Навіть В. Ленін виступав проти формування республіки, бо це розділило б український фронт. Республіка сподівалася, що, проголосивши незалежність від України, вона захистить себе від окупації німецької армії, яка, згідно з Брест-Литовським договором, підписаним з Україною, прийшла зайняти українську територію. (З таких причин була створена в ті часи і Донська Радянська Республіка). Такі сподівання не виправдалися: у квітні й на початку травня 1918 року більша частина Донбасу була окупована, і республіки не стало”.Карикатурність маріонеткової Донецько-Криворізької республіки очевидна й зрозуміла. Та, як виявилося, її нежиттєздатність, як у метелика-одноденки, нічого не навчила наших авантюрних сучасників, які спробували повторити цей фарс у XXI столітті у Сєверодонецьку. І завдяки безхребетності української влади вони не лише ходять на волі, а й “возсідають” у законодавчому органі суверенної України. Тож у кого ще не минув конфедеративний чи й “самостійницький” свербіж — хай читають Гіроакі Куромію. Слухайте й ті, хто і восени 2007-го віддав голоси за комуністів, точніше, за тих, хто вважає себе спадкоємцем авторів геноциду над українцями. Слухайте неупередженого японця:“Червоний терор був не менш диким, ніж білий. Особливо це виявлялося на козацьких землях на сході Донбасу. Червоні грабували козацькі станиці, хапали місцевиx жителів, відправляли їх до Луганська і там убивали. Їм відрізали вуха й носи, виколювали очі, розчленовували. В Луганську ЧК (радянська таємна поліція) розстріляла всіх колишніх офіцерів, знайдених у місті.У Каменську, що на схід від Луганська, багато тіл лежало на вулицях по кілька днів, аж поки їх прибирали. Свідок розповів таку жахливу історію:“Одного дня повсталі червоні козаки і шахтарі-червоногвардійці витягли місцевого губернатора — отамана — з домівки і порубали шаблями на вулиці разом із кількома схопленими білими офіцерами. Серед них був полковник “Кровопивця” [бив своїх денщиків]. Офіцерам випала страшна смерть. Один із них, вродливий, ставний, сильний, із чорним волоссям і гордовитим обличчям, намагався закрити голову руками, але його зап’ястки розрубали навпіл. Упавши обличчям на землю, офіцер кричав, розмахуючи обрубаними зап’ястками; він наче плив у власній крові, змішаній із дорожньою курявою. Отаман сидів, притулившись спиною до похиленого тину перед своєю хатою. Він притискав свої широкі долоні з розчепіреними товстими пальцями до розрізаних грудей, немов бажаючи втримати душу в понівеченому тілі. Очі на блідому обличчі з густими вусами були широко відкриті. Сльози рікою лилися з них і стікали по вусах. Обличчя полковника “Кровопивці” було кривавим місивом, рот, розсічений ударом навскіс, наче жахливо посміхався. Один козак вилаявся: “То ти смієшся, сучий сину”, і сильно вдарив його прикладом рушниці. Після цього удару полковник почав іржати, як кінь.— Добийте їх! — викрикнув хтось із натовпу.У відповідь почулося: “Замовкни, брудна псино! Хочеш, щоб і тебе так покарали?” Я знову нагадую: все, що говорить у своїй книзі “Свобода і терор у Донбасі” японський історик Гіроакі Куромія, — строго задокументовано, оперто на конкретний документ з архіву чи з праць вітчизняних, а особливо зарубіжних дослідників. Кожна сторінка його, Куромії, історії Донбасу всипана посиланнями на джерела, виносками. Отож той, хто спробує спростовувати Куромію, буде спростовувати історію, спростовувати правду. Звичайно, наступний факт зустрічали в архівах, читали радянські історики, але у працях своїх обминали, як мінне поле. Слухайте:“Спільну могилу вже викопали самі засуджені. Вона була довга, як траншея, але не дуже глибока й неширока. Під верхнім шаром ґрунту була яскраво-жовта глина. Після дощу глина ставала липка й важка, і в деяких місцях у могилу стікали струмки жовтої води.Панувала тиша, яку порушували лише постріли рушниць розстрільної команди. Здавалося, наче і виконавці вироку, і засуджені були приречені на якусь брудну й нудну роботу і поспішали якнайшвидше покінчити з нею. Коли надходила його черга, кожен засуджений швидко, по-солдатському роздягався і, поклавши складені речі на землю, йшов у заношеній, брудній білизні до свого останнього притулку, намагаючись не вступити босими ногами в холодні дощові калюжі. На краю могили дехто говорив щось пошепки, і ніхто не знав, чи то було останнє прокляття чи остання молитва. Дехто по-православному хрестився, а потім усі швидко падали в могилу”.Нас сімдесят років учили, що революційний пролетаріат Донбасу зустрів Велику Жовтневу Соціалістичну Революцію, як схід сонця після дуже довгої ночі. Ми сьогодні визнали Голодомор 1932—33 років геноцидом. Одначе, якщо дивитися правді у вічі, то весь період більшовицького режиму для українського народу й українців особливо був періодом геноциду. Куромія це досліджує безстрашно. “Із закінченням громадянської війни настав суворий голод, який виник внаслідок того, що економіка була зруйнована, радянська влада конфіскувала зерно… Найсильніше голод ударив по Волзькому басейні, проте тяжко постраждала і значна частина України, зокрема Донбас. За словами свідка Н. Бородіна, “люди мерли, як мухи восени”. Коти і собаки “зникли з вулиць: або їх з’їли, або їх тримали під замком ті з небагатьох, у кого була їжа. З річки Донець навіть зникла риба, казали, що вода отруєна трупами, які скидали в річку… За шматок хліба часто вбивали”. Скрізь ходили чутки про торгівлю людським м’ясом. Наприклад, у колишньому Олександрівську-Грушевському, перейменованому в лютому 1920 р. на Шахти, на ринку поблизу залізничної станції затримали стару жінку, підозрюючи в тому, що вона продавала людське м’ясо. За словами Н. Бородіна (який опух від голоду і купував у неї та їв приготоване м’ясо, про що він згодом дав свідчення), її хату обшукали і “знайшли дві діжки, в яких лежали посортовані й засолені частини дитячих тіл, а також оскальповані голови”. Бородін пише, люди розповідали, що “ці продавці людського м’яса заманювали безпритульних волоцюг із потягів, які проїздили повз станцію, вели до себе додому і вбивали; їх викрили тільки тоді, коли вони стали нахабно красти дітей у сусідів. Я втік звідти, коли натовп почав бити старого чоловіка і його жінку. Останнє, що я бачив, — це чоловік, який стояв навколішки на снігу, червоному від крові. “Вбийте їх! Вибийте їм мізки!” — кричав натовп, а жертви верещали, як свині”.У Каменську чинили суди над людоїдами.У Макіївці ситуація була така сама. Отець Неве, який пережив цей страшний період у Макіївці, писав у лютому 1922 року: “Ми бачимо сцени, які нагадують опис облоги Єрусалима у Йосифа Флавія. Матері вбивають своїх дітей, а потім накладають на себе руки, щоб більше не страждати. Скрізь бачимо людей зі змарнілими обличчями і розпухлими тілами, людей, які ледве волочать ноги, яким доводиться їсти здохлих котів, собак і коней. Ми мало не почуваємося винними, коли їмо шматок хліба, і бачили так багато жахливих речей і чули про них від інших, зокрема і про людоїдство, що наші почуття отупіли. А до жнив ще довгі два місяці…” У Донецькій губернії лише в першій половині квітня 1922 року зафіксовано, що 1075 дітей і 1038 дорослих померли голодною смертю. В Єнакієвому лікарняна підвода щовечора їздила вулицями, підбираючи трупи і напівмертвих людей, чиї вії ще тремтіли.Так само й політика корєнізації (або, у випадку України, українізації) задовольнила принаймні декого з українських націоналістів. Ця політика мала зберегти громадянський мир серед українців, чия національна ідеологія, за словами Троцького, була “вибуховою силою величезних розмірів”. На думку Френка Сисина, після 1917 р. в Україні відбулася “революція сприйняття”, тобто “була визнана ідея політичного утворення з чітко окресленими кордонами і назвою “Україна”, а маси, що проживають на цій території, усвідомили себе як “українці”. Завдяки новій політиці примирення ця революція змогла, принаймні почасти, стримати вибухонебезпечну природу національної ідеології. Українізацію офіційно схвалили і підтримали українські комуністи.Українізація запроваджувала українську культуру і мову в освіті, книговиданні й державних органах. Відтепер навіть дозволяли, щоб православна церква в Україні мала свого власного голову (утворилася Автокефальна церква). Українізація допомогла Москві зберегти громадянську злагоду в Україні. Як висловився один відомий українець, без українізації “ми мали б в Україні громадянську війну під націоналістичними гаслами”.У Донбасі було закрито вісім церков у Артемівську (Бахмуті) і в навколишніх селах, п’ять — у Петровському (Горлівці), вісім — у Рикові (Єнакієвому) і в його околицях — загалом принаймні сорок дві (всі церкви були православними). Крім того, перестали діяти шість синагог, тридцять п’ять молитовень (переважно баптистських), дві римо-католицькі церкви і три монастирі. Згадує отець Неве: “Все духовенство міста зібрали в місцевій раді, де нас повідомили, що влада конфіскує у церков, храмів і синагог увесь церковний посуд і цінні речі й заплатить ними за зерно, яке купить за кордоном. Єдиною цінною річчю, яку я мав, було розп’яття, але вони не взяли його, бо воно було виконане не в російському стилі: внизу, в ногах Спасителя, був лише один цвях замість двох”. Анархічне, безсистемне відчуття свободи Донбасу і його мешканців пішло в підпілля, лише вряди-годи, радше під чаркою, виявляючи себе. Як у цій частівці, яку наводить Гіроакі Куромія: Шахтьор ходіт по ночам,Не вважаєт богачам;Хоть какому богачуНазад рило сворочу.Дехто з колишніх козаків відкрито виявляв свою ворожість до більшовиків і дивився на Україну як на рай:Ми — герої-козаки,Комуністи — дураки.Ми комуну разобйом —На Вкраїну жить пойдьом.Доноси, як згадує Бородін, “стали вбивчою і дуже зручною зброєю для тих, хто був надто бридливим, щоб заляпувати власні руки кров’ю своїх особистих ворогів. Обидва табори заохочували доноси і дуже легко розстрілювали “ворогів” на яких вказували їм пальцем “вірнопіддані”.Наступний розділ книги Гіроакі Куромії про пік комуністичного геноциду над українцями — Голодомор 1932—33 років. У Донбасі. У тому Донбасі, який сьогодні має свою партію, котра вважає, що на Донеччині геноциду не було. Куромія ствердить однозначно: був! У Донбасі — просто-таки садистський. ІСТОРІЯ — НАУКА ПЕРСПЕКТИВНАЯ вірю, що ви мене зрозумієте, дорогі мої українці, які наприкінці 2007-го, на сімнадцятому році (нарешті!) уявної національної свободи спромоглися на патріотичну, державницьку й проукраїнську більшість у парламенті. Вперше за історію українського парламентаризму. Вірю, що зрозумієте мене, якщо перерву мову українського японця, чи то пак японського українця, а найточніше — японського українорозумаки Гіроакі Куромії і надам слово вам. Це мусить бути цікаво: підсвітити історію українського Донбасу, вже опанованого Дикого поля, в неупередженому трактуванні Куромії, вашими думками, думками сьогоднішнього українського люду. Спробуймо. Любов Хіміч, учитель-методист, спеціаліст вищої категорії, село Олександрівка Мар’їнського району Донецької області:“Доброго дня, вельмишановний Володимире Олександровичу! Я — вчителька української мови та літератури із сорокап’ятирічним педагогічним стажем. У січні 1994 року, перебуваючи в Києві на республіканських курсах підвищення кваліфікації вчителів, була на Софійському майдані у День соборності України. Уважно слухала Ваш виступ про самобутність нашої нації та українського народу, а також про шляхи розбудови Української держави. Основні положення Вашої промови добре запам’яталися. Слухаючи Вашу авторську радіопередачу, часто записую на касету, використовую на уроках у 8—11 класах. Така методика дає позитивні результати. Ваша радіопередача актуальна і, на мою думку, це логічне продовження Вашого виступу на Софійському майдані. Це високопатріотичні роздуми, тривога за сьогодення України.Творення України — це справа кожного з нас, кожного свідомого громадянина. Ваші ідеї, думки, прагнення цілком підтримую. Мене, філолога, глибоко непокоїть мовне питання. Надавати російській мові статусу реґіональної — це нова небезпека, нова імперія, зашморг на шиї українців — навіки! Чи до цього ми йшли, втрачаючи найкращих синів і дочок рідної України?! Тож вельмишановний Володимире Олександровичу, щиро вдячна Вам за гуманістичну передачу, в ній — перемога! Ніяка сила в нашого народу не викорчує правічне українське коріння, воно — багатовікове, міцне! Ми народ український, були ним і будемо! Бажаю Вам міцного здоров’я, творчого натхнення, горіння незгасного, мудрості невичерпної!”І Вам, пані Любо, крицевої ніжності в любові до України “на многі і благі літа”. Такий, як Ваш, голос із Донбасу відлунює в усій Україні, в кожному українському серці. Але є й інший голос із українського Донбасу. Молодий голос зневіреного сьогоднішнього підприємця. Хіба повірите, що поруч з ним, у цьому ж таки реґіоні, жирують на мільярдах чи мільйонах доларів Ринат Ахметов, Володимир Бойко, Олександр Тарута, Борис Колесников та десятки інших? Іван Чайка, учень 10 класу, місто Дрогобич Львівської області:“Здорові були, пане Яворівський! Пише Вам постійний слухач Іван Чайка із давнього і дуже красивого міста Дрогобича. Мені 16 років, з дитинства почав захоплюватися історією, брав участь у міській олімпіаді з історії, де виборов друге місце. Цього року сподіваюсь узяти перше, адже цілий рік ретельно готувався, прочитав багато історичних книжок. Особливо серед історичних періодів мені подобається ера козаків та розквіт Римської імперії. Слухаючи Вашу передачу, дуже зацікавився книжкою “Україна — земля козаків” Павла Халебського (і Миколи Рябого), але вона вийшла дуже малим накладом. Чи не допомогли б Ви придбати її, щоб я більше дізнався про своїх легендарних предків? Вступатиму на історичний факультет, але батьки не дозволяють мені, кажуть, що професія історика неперспективна. Та я вважаю, що це — моє покликання. Комусь треба нести правду в народ, як Ви, пане Яворівський, адже упродовж 350 років імперія знищувала нас мільйонами, користувалася нашими багатствами. Навіть сьогодні, коли Україна — незалежна держава, зайди зазіхають на наші права і вольності. Я читав “совєтські книги”, у них Росія писала українську історію для себе. Так не повинно бути. Ось тому я обов’язково буду істориком”.Я вірю, юний Іване, що нашу передачу слухають викладачі істфаку і Дрогобича, і Львова. Тож прошу їх запам’ятати це красиве ім’я абітурієнта — Іван Чайка. Я хочу, Іване, аби Ви стали таким українським істориком, щоб навіть Ваші батьки переконалися, що український історик — це суперпрестижно. А книга “Україна — земля козаків” незабаром вийде друком і буде в книгарнях. Катерина Марченко, м. Севастополь: “В одній із передач Ви порушили питання про базування російського флоту у Севастополі. Яким антиукраїнським духом пройнято багато статей про славу Севастополя деяких політиків та журналістів! Україною тут і не пахне, і не буде “пахнути”, доки тут базуватиметься російський флот. А російські шовіністи пропагуватимуть свою московську політику: мовляв, Крим подаровано Україні. Занадто слабка роз’яснювальна пропаганда з українського боку. Пояснюйте частіше, що Москва не дарувала Україні Крим! Пояснюйте частіше нашим громадянам, які найкращі чорноземи, найродючіші степи відійшли до Російської Федерації разом із трьома великими областями споконвічної України. А скільки земляків закатували енкаведисти?! Ось першопричина, що породила Українську Повстанську Армію, яка не хотіла ні фашизму, ні більшовизму! Пригадайте романи Михайла Шолохова “Тихий Дон”, “Поднятая целина”, де письменник-реаліст показав, як боровся південь проти більшовицького засилля. Проти такого ж більшовицького засилля боролася і Західна Україна, і УПА. А російських шовіністів, що пропагують міжнаціональну ворожнечу, надання російській мові статусу другої державної, і таки доконають остаточно українську мову, час притягти до відповідальності! Доки вони не перетворили Крим на гарячу точку!”Вірю, пані Катерино, що новий, справді український (а не малоросійський Януковича!) уряд Юлії Тимошенко працюватиме над цими питаннями, а ми в парламенті підтримаємо його проукраїнську політику.
Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ
Продовження. Початок у ч. 50, 51 за 2007 р., ч. 6 за 2008 р.
МОТОРОШНІ ТРИДЦЯТІ. ПРИВИД ГПУОтож, кінець двадцятих, початок моторошних тридцятих років. Українська Донеччина. Говорить Гіроакі Куромія:“Криза спричинила нестачу хліба у містах, де 1929 р. широко запровадили карткову систему. Коли, використовуючи силу, сяк-так вдалося побороти кризу, В. Куйбишев гордовито заявив: “Воля партії творить чудеса… і вже починає творити і творитиме чудеса…” Використання сили розкололо партійне керівництво. Для М. Бухаріна та інших “правих” це означало кінець громадянського миру з селянством… Вони запропонували свій розв’язок кризи, але не силовими методами, а імпортом зерна. Але, на думку Сталіна та його прихильників, такий розв’язок був лише паліативом: якщо розв’яжемо проблему нинішнього року, що діяти наступного? В одному селі неподалік Артемівська наступного дня після святкування річниці Жовтневої революції Я. Труфанов, український селянин, який працював у Червоноармійській копальні і мав з батьком 17 десятин землі (і тому його вважали куркулем), вийшов на майдан перед сільрадою разом з братами Перепечаєнками, щоб висловити протест проти колективізації. Труфанов накинувся на секретаря сільради Т. Терещенка і представника робітничої бригади Висоцького: “Гадів комуністів повішаю! Ви грабуєте селян, забираєте хліб і майно. Я вам покажу, як грабувати!” Труфанова заарештували. Молодший Перепечаєнко запротестував: “Навіщо знущатися над людиною, яка правду каже?” Перепечаєнків також заарештували. Труфанова засудили до восьми років позбавлення волі, а Перепечаєнків — на три роки кожного.Таємна поліція (ГПУ) брала безпосередню участь у цій кампанії розкуркулення й вирішувала долю кожного селянина та його сім’ї. Серед розкуркулених було чимало селян із бездоганним політичним минулим, колишніх червоних партизанів. Бозна-скільки селян було замордовано, багатьох із них на шляху до місця заслання забили до смерті конвоїри, багато селян просто не витримали жорстокої депортації, що тривала місяці.Жорстокість розкуркулення й колективізації спричинила “збройні бунти” селян. 1930 р. в селі Євгенівка на Донбасі численна група озброєних чоловіків (комуністів, комсомольців, міліціонерів) вночі арештувала тих, хто не хотів іти в колгоспи. Другого дня селяни зібралися біля сільради і стали вимагати звільнити заарештованих. Поліну, сімнадцятирічну доньку заарештованого І. Маковецького, яка, плачучи, благала звільнити батька, застрелили на місці. Озброєні активісти не дозволили родині Маковецьких навіть поховати Поліну. Натомість уночі її тіло було кудись вивезене. Тих, хто не хотів іти в колгосп, — байдуже, незаможників чи селян середнього достатку — називали куркулями і зганяли в яри, де вони, голі й голодні, видовбували собі землянки. Тим часом колгоспні зверхники грабували й пропивали (виділення моє — В. Я.) їхнє майно. Ночами повсюди стріляли, міліція весь час перебувала у стані бойової готовності. ГПУ з тривогою повідомляло, що деякі куркулі, заслані на північ, повертаються додому. 1931 р. підпали і збройні напади були звичайним явищем у донбаських селах”.Цитати, факти, висновки — це результат роботи японського розуму, абсолютно об’єктивного інтелекту, це погляд острівного японця, який з однаковою зосередженістю споглядає цвітіння сакури і події на нашій з вами стражденній українській землі. Гіроакі Куромія цілком відсторонений від наших сьогоднішніх та вчорашніх проблем, драм, трагедій, злетів нашого духу. Він — лаборант. Історія йому подає первинні матеріали, сировину, а він з холодним розумом рафінує, схрещує, уніфікує й фасує в пігулки пережите донецьким людом — для нащадків. І тому зроблене, досліджене і підсумоване Гіроакі — якщо не абсолютна істина, то, принаймні, максимальне наближення до неї. Ось почерк Ваших попередників, пане Петре Симоненко, від кривавих діянь яких Ви і сьогодні не здатні відмовитися і покаятися. Акцентую: те, що скаже про Голодомор японець Гіроакі Куромія, припре Вас до холодної стінки з Вашим нібито “неурожаєм” мільйонномогильного 33 року двадцятого століття від Різдва Христового. Ви, Мартинюк, Алєксандровская, Герасимов, Голуб, Ткаченко, Цибенко, Матвєєв, Мироненко, Соломатін, сьогодні ходите до церкви, переконуєте виборців, що має бути “свобода віросповідання”, що, можливо, навіть є Бог? Тоді слухайте і думайте, чи можна вам вірити:“Церкви закривали й руйнували, священиків заарештовували й засилали. Ще 1928 р. єпископ Неве повідомляв із Макіївки, що “арешти священиків і пастви набрали жахливого розмаху”. 1929 р. “навіть сім’ї, з якими я приятелював, перестали з’являтись у церкві, боячись утратити свій хліб щоденний”. “Хрести на кладовищі повалили, готуючись перетворити його на парк”. Від квітня 1929-го до квітня 1930 р. в Артемівському окрузі закрито тридцять шість церков і синагогу в Рикові. Комсомольські активісти зі “Спілки войовничих атеїстів” ходили по хатах, відбирали ікони й палили їх на вогнищах на базарах. У Донецьку американський інженер бачив, “як виснаженого, захарчованого священика, який хотів сісти у трамвай, обплювало п’ятеро комсомольців, а один з них копнув його ногою в груди, тож той упав непритомним…”Багато греків і німців (Донбасу) здебільшого марно намагалися втекти за кордон”. Гіроакі Куромія помічає цікаву, саме донецьку деталь того часу. Донбас стає прихистком і для антибільшовицького, переслідуваного комуністичною владою люду, і для кримінальних елементів:“Найбільшою проблемою для влади було виявлення цих людей, бо вони поводилися тихо і приховували свої справжні прізвища, часто ставали ударниками, а згодом — стахановцями. Багатьох робітників “брали” без жодної перевірки, інші мали фальшиві документи. Багато робітників жило і працювало на Донбасі, постійно боячись, що їх викриють”.Отож, японець Куромія, педантично й неупереджено зіставляючи факти, доходить висновку: колишнє Дике поле, козацький степ, що став прихистком для передусім українських одчайдухів, сміливців, гайдамаків, кармалюків, що вірували в єдиний культ — культ свободи, незалежності, непокори, — спершу російські монархи, а згодом безродні більшовики-комуністи перетворювали на штучний, спролетаризований конгломерат, приречений лише на стихійні, безсистемні, непередбачувані вчинки. Деякі з цих рис притаманні й нинішньому Донбасові. Він дуже часто і досі нагадує героя Довженкового фільму. Пригадайте: худющий ратай оре худющим конем. Від знемоги кінь падає в борозну. Чоловік від безсилля і злості починає шмагати батурою по виснажених ребрах коня-товариша. І тоді кінь повертає голову із засльозеними очима і каже людським голосом: “Не туди б’єш, Іване”.У мене часто виникає враження, що Донбас не там шукає винуватців своїх бід. Не туди “б’є”. Саме так він поводиться на виборах, голосуючи, ніби донбасяни й досі під компартійним, невільничим прицілом.Куромія наближається до нашого найстрашнішого українського горя — до Голодомору-геноциду 32—33 років двадцятого століття.“У лютому 1928 р. гниле м’ясо свідомо продавали в Артемівську. Робітники тяжко нарікали, що партійні обіцянки кращого життя виявилися лише казками комуністів-дармоїдів.Тупість деяких керівників-комуністів явно настроювала проти них багатьох людей. Після “Шахтинської справи” багато партійних функціонерів було направлено в Донбас на інспекцію. Один з них, Молотов, разом з місцевим начальством відвідав житла робітників. Там він зустрів дружину шахтаря й запитав, як їй живеться. Вона відповіла, що в її кімнаті цементна підлога і через це померла перша дитина, а тепер захворіла друга. Молотов сказав, що це дуже погано і вже збирався іти, як жінка закричала: “Товаришу Молотов, треба настелити підлогу!” Молотов згодився, що треба, й пішов геть. Зневагу до робітників ясно видно з оповідки про одну донбаську шахту, де керівник-комуніст часто плював на підлогу під час своєї доповіді. Один з прибиральників приніс плювальницю, але той уперто і далі запльовував підлогу, ігноруючи плювальницю. Він не розумів, що після зборів доведеться прибирати.Восени 1928 р. бухгалтер Щигліївського родовища біля Сталіно Мироненко, почувши, що високий партійний чиновник В. Чубар читатиме промову в Сталіно, не полінувався пройти вісім кілометрів болотом, з’явився на зустрічі й разом з іншими гостро звинувачував партію в “утисках робітничого класу і бракові демократії в країні”. Партія звернулася до ГПУ, щоб те вжило відповідних заходів. Згодом, коли на святі Першого травня 1929 р. Мироненко виголошував промову перед натовпом робітників, його заарештували. Що далі сталося з Мироненком, невідомо.Спекотним літом 1930 р. в жодній лазні на шахтах не було води. В деяких районах запасів харчів вистачало лише на півдня. Восени ГПУ видало наказ, що “всі мусять повернутись на шахти і працювати”.Щоб досягти цього, вони позвільняли всіх урядовців вугільного тресту і поставили головою М. Дейча (працівника ГПУ)… Дейч оточив себе агентами ГПУ, і вже з самого початку його перебування на посаді директора вугільного тресту відбулися сотні арештів шахтарів, і ці арешти змусили інших шахтарів, що боялися арешту, повернутися на шахти.Інший американський гірничий інженер згадував, як узимку 1930—1931 рр. “неможливо було отримати вугілля для звичайного домашнього господарства та опалювання, хоча прямо біля шахти лежали тисячі тонн готового на експорт вугілля”. 1930 р. на похороні шахтаря, що загинув під час аварії на шахті, чоловік з орденом Червоного Прапора звернувся до робітників шахти “Іван” поблизу Сталіно: “В СРСР… людей калічать у шахтах! Геть СРСР!” Як матроси броненосця “Потьомкін” 1905 р., робітники Донбасу обурювалися, знаходячи хробаків у страві, яку давали в їдальнях. На шахті “Марія” член партії Єгоров збирав підписи на проханні до ГПУ звільнити робітника, звинуваченого в тому, що він начебто був білогвардійським офіцером. На робітничих зборах він пристрасно сказав: “Вас усіх, гадів, треба за це перестріляти!” Голодні робітники навіть дійшли до того, що звинувачували Сталіна у своєму голоді: “Треба запитати Москву, можливо, є запаморочення в Сталіна”. 1930 р. Я. Голиченко, робітник Мілерово-Шахтинського району, писав М. Калініну: “Ніхто нічому не вірить”, і “народ озлобився, проклинає Сталіна”.1931 р. проблема постачання харчів і далі була гострою. М’ясо не продавали зовсім, а якщо й продавали, то з хробаками. Борошно було такої поганої якості, що від нього хворіли. У червні 1931 р. Сталін оголосив, що порівняно з голодом 1928—1929 рр. постачання продуктів споживання поліпшилось і влада змогла експортувати зерно, і то навіть у більшій кількості, ніж будь-коли після революції. 1932 р. 5,2 мільйона тонн зерна і борошна пущено на експорт. Настав голод”.
Далі буде.
