УКРАЇНСЬКА НОВІТНЯ СОВІСТЬ

Анатолій МОКРЕНКО 

Відхід у вічність Анатолія Погрібного уявляється мені таким самоспаленням, як протест в ім’я святої мови цілого великого його народу, подібно  до самоспалення Олекси  Гірника на могилі Шевченка — так безприкладно бурхало полум’я протесту їхніх сердець проти власного знищення разом з народом. Ось такий парадокс: самоспалення в ім’я виживання. Немає ще одного тривалого подразника для запеклого українофобства та відступництва від самих себе. Ні, історія українського духу його не забуде, як не забуде і Гірника. Бо це — справжні герої-подвижники, що взяли на свої плечі віковічні болі народу, нікого не питаючи, окрім власного сумління.  Вони йшли проти бурі, не знаючи, коли вона вщухне, несучи отой Прометеїв вогонь людям, щоб плекати далі боротьбу за одвічні народні святині. 

Один воїн УПА розказував, як поневірявся він та його товариші в сибірських таборах, як ішли вони колись у бій, знаючи, що і цього разу не здобудуть незалежності своїй Україні, але не могли не боротися, не передавши ту боротьбу далі. Це — місія патріотів. “Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою” (Т. Шевченко).Анатолія Погрібного знаю давно, ще з молодих літ ми приятелювали, часто спілкувалися, і підписував він мені останні свої книжки  “з побажанням безумовної і повної перемоги українства”. Милий і незламний Анатолій… Мабуть, не всі розуміють цю справді велику для українства втрату. Це один з тих небагатьох, на жаль, про кого писав І. Франко:Ти, брате, любиш Русь,Як хліб і кусень сала.Я ж гавкаю раз в раз,Щоби вона не спала…Це — один з тієї нечисленної нашої істинної еліти, один з провідників нашого духу, хто не катався  в дорогих лімузинах серед людей, а ходив між ними пішки.Часто дивлюся на оце фото вже далеких днів. Це серпень 1990 року в Нікополі, на місці колишніх Чортомлицької та Микитинської Січей, коли було зініційоване тодішнім Товариством української мови ім. Т. Шевченка велике рушення з нагоди 500-ліття українського козацтва. Півмільйона українського люду заполонило тоді оті наші святі степові місця біля могили Івана Сірка. То був грандіозний вибух народного духу впродовж п’яти діб, незабутнє зрушення душ у єдності представників з усіх усюд України.Я й Анатолій були членами Ради Товариства, і збуджені, як усі. Багато мітингів, і пісень, і грандіозна заключна ватра та присяга молодих козаків. Але особливо зворушив тоді нас — а ще була сильна протидія партійних органів! — один епізод. Коли біля Кургану слави козацької, що спалахнув тисячами свічок, ми великим гуртом почали співати, до нас несміло підійшла стара жінка, ніби з вічності, і тихо-тихо мовила: “Заспівайте, будь ласка, “Ще не вмерла Україна”… Зараз це, мабуть, нікого не здивувало б і не зворушило, а тоді, ще до незалежності, незвично стрепенуло наші серця, і ми заспівали з особливим піднесенням навіть на тлі того великого і незабутнього рушення.Україна стала незалежною, але все ж залежною від нас самих. Чи зберемося духом та силою і відстоїмо Україну в Україні, чи знову українці будуть “на нашій — не своїй землі”? Чи заговорить вона своєю природною і прекрасною, чи буде потоптана чужою?Ні, то не нав’язлива ідея Анатолія Погрібного — його кликала до очищення здорова природа його народної душі, в якій відгукувалася тисячолітня історія, в якій  шуміло на космічних вітрах бите і шарпане дерево його роду-народу. Комусь, генетично модифікованому, це невтямки, а хтось відчуває для себе велику небезпеку. Хтось назве це хуторянством чи шароварщиною — те на його совісті, бо то сучасний цинізм у короткому вислові людської байдужості — “какая разница”. На цю хворобу нездужає багато українців, душа яких уже не відчуває більш тонких та більш високих тонів національної природи, і які готові відмовити насильно в тому  й іншим.Оцього насильства над українською природою-мовою надто багато, і з цим подвижницьки боровся Анатолій Погрібний. Його турбувала екологія душі українця, як турбує нас усіх екологія природи загалом. Він не хотів, щоб нація вмирала, як умирають забруднені річки, отруєна земля, отруєне повітря…Все неприродне — отрута для природного, хоч його часто називають красивим словом “цивілізація”. Цивілізація завжди щось полегшує, але обов’язково щось убиває — тривало й непомітно, і часто людина кидається рятуватися, коли вже пізно…Анатолій старався недарма. Комусь він відкрив очі. Комусь не встиг. Він просто захищався так, як і незабутній Олесь Терентійович Гончар — наша українська новітня совість: “Всі роки, скільки пам’ятаю, я провів у найтяжчій боротьбі, як казковий титан, з нелюдською силою захищаючи фортецю, ім’я якої — я, чистота моєї душі” (“Щоденник”).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment