МОЛИТВА ЗА ЖІНКУ

Наталка ПОКЛАДЄ на цій землі люди, яким наречено нести у собі світло: тихе сяяння доброти-честі чи безкомпромісний вогонь харизми. На це світло темінь накидається з особливою злобою, але вона безсила проти нього, бо світло в людині є Божим даром і Божим знаком. Чи легко цим людям на їхніх дорогах? Здебільшого ні. Проте без них світ давно звироднів би.Про Василя Березового сказано ще, на жаль, не так і багато: не вистачало нам часу серед політичних навкулачок оглянути це хазяйство. Але треба встигнути. Як зазначив у своєму інтерв’ю з митцем Віктор Баранов ще в кінці 90-х, Василь “любить і вміє працювати. І фізично, й інтелектуально, й духовно. Він трудиться увесь і повсякчас, йому болить кожна пучка і кожен нерв. Робота — постійний стан його душі, ума й тіла. А все поза нею — суєта суєт… А ще Березовий — геть ненормальний чоловік у сенсі ставлення до власної слави, громадського розголосу про свої творчі здобутки…”

На противагу модним сьогодні віртуальним конструкціям мистецтва, переповненим зашифрованими пластичними символами, Василь твердо тримається свого — віддає перевагу реальності життя. Він знов і знов розкриває нам світ українського села, яке спрадавна слухає голос неба, вирощує хліб і до хліба та береже глибинно-віщі традиції роду, нашу мову й пісню. Проте, всупереч недавнім офіціозам (і як лише посмів?), ракурс зображення — не з парадного, офіційно-плакатного фасаду, де все показушно о’кей, а швидше із приховуваних задвірків, які вражають трагізмом оголеної правди. Та Василева правда б’є по серцю навідмаш. Бо він пише українську жінку, яку час і суспільство поставили в такі умови, коли вона не відчувала себе жінкою. Обдурена куцим трудоднем, окрадена численними податками (згадаймо: їх стягували навіть за фруктові дерева!), процентною та безпроцентною позикою, мусила, задля блага держави-імперії, нести на своїх виснажених плечах тягар воєнного лихоліття та горезвісних відбудовчих п’ятирічок і — принижена, не пошанована, — потім німо канути у всесвітнє забуття!.. Василь на своїх полотнах закарбовує той Час і ту Жінку, причому з такою силою співчуття і любові, що мимоволі думаєш: він — знає, він сам багато пережив, страждав, і тому біль митця такий пронизливо-нефальшивий. Василевому поколінню випало пройти гіркоти й страхи Другої світової війни, голод 1947 року, а потім ставати на ноги і, в задусі партійного однодумання, шукати собі дорогу в світ, невтомно плекаючи душу та боронячи її від усяких зазіхань. Тож полотно “Микола — селянський син” (2000), на якому зображено хлопця у вишиванці на тлі тісного натовпу жінок-удів, — це майже автопортрет митця.Плуг пам’яті важкий… Так, у картинах Березового більше гіркої правди, аніж, здається, передбачає сучасне поняття мистецтва. “Я навіть припускаю, що, може, завдання мистецтва і не в цьому, — каже сам Василь. — Але от пригадую все бачене на віку і відчуваю великий моральний обов’язок перед нашою жінкою. Часом боюся, що може забракнути сили та часу, і не встигну вимолитися від імені цілого суспільства за непрощенний гріх перед нашою Берегинею…”Вдивляюсь у Василів “Трудодень” (1991), і пригадуються гіркі розповіді мами про післявоєнні роки, коли жінки разом із коровами-годувальницями впрягалися в плуг, бо було шкода худоби і треба було їй хоч трохи підсобити. І так чинили тоді тисячі вдів та самотніх жінок, що зосталися без чоловіків, без опори, з малими дітьми. Хто воздав їм належне за ту каторжну нелюдську працю?А ось ці жінки у куфайках, із втомленими, змученими обличчями й напруженими від важезних буряків постатями (картина “Вдови”, 1990), — це вже наше дитинство. У мами восени від холоду й мокрих буряків репали, аж до м’яса, пучки. І на ті рани страшно було дивитись, не те що торкатись їх. Але колесо щоденних обов’язків, яких, як приреченість, ні обійти, ні об’їхати, не зважало на подібні “химери”. Із пекельною мукою та зі сльозами на очах терпляча мама над силу відбувала ті свої осені і ту колгоспну норму. Лікарняні їй не передбачались… Золоті німби навколо трьох жіночих голів, запнутих грубими хустками, — як українська паралель до ікони “Віра, Надія, Любов”. “А терновий вінець німбом став золотим…”У цьому ж ряду — теж публіцистично загострені Василеві полотна: “Невтомність” (1994), “Чекання” (1996), “Поминки” (1995) та інші. Це — пекучі реквієми по втраченій жіночій молодості й занедбаному здоров’ю, це — натхненні каяття-молитви за святі страстотерпні жіночі долі. Зовні не екстравагантні за сюжетом і композицією, роботи митця дуже глибокі за сприйняттям життя і монументальні за образним вирішенням. У них потужно пульсує дух нашої землі, її несмертний голос. Експресія, драматизм — характерні особливості Василевого письма.Мистецькі пошуки художника, осмислення ним українського характеру й ментальності, української історії (донедавна ця тема була абсолютно заблокована) увінчуються цілою низкою цікавих знахідок. На противагу терплячим покірним трударям з’являється образ Нестора Махна на коні — невтримно-шаленого, безжального, проте дуже шанованого в народі: саме за ним, “батьком”-захисником, свого часу пішло українське село, сподіваючись на свою непропащу зірку (“Вітер з Гуляй-Поля” (1997)). Звертається Василь і до жанру історичного портрета. Його чудові полотна “Все минає” (Портрет Тараса Шевченка), “Чураївна” (1999), “Сивий гетьман” (2000) та “Іван Богун” прикрашали не одну художню виставку, зокрема й недавню сенсаційну ”Україна від Трипілля до сьогодення”, що зворухнула наше суспільство і засвідчила потужні процеси в мистецькому світі.Березовий, безпереч, має великий пієтет до колиски української нації — села, бо саме воно, село, зродило найбільших світочів нашої культури — Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника, Григора Тютюнника… Саме село, таке сьогодні понищене й занедбане, пронесло крізь віки і понині ще несе в собі генетичну пам’ять нашого народу — а також несмерклу надію на його справжнє воскресіння. В його живлющих чорноземах дрімає вічне зерно духу — і чекає свого повстання… Одному з українських самородків із трагічною долею присвятив художник твір “Перервана мелодія: Максим Березовський” (1991). Робота вражає емоційною напругою (акцент на руці зі смичком, що злетіла в шаленому пориві — й зів’яла), чорним тлом безвиході (скрипка тане-розсипається, мов лід на сонці), і лише тонка смужечка світла крізь невидиме вікно каже, що життя не спинилося, звучить…Велике місце у доробку митця займає пейзаж — тут Василь виступає пристрасним, глибоким ліриком, закоханим у рідну природу, він відчуває і вміє передати найтонші порухи її втаємниченого життя. Краєвиди Березового дуже багаті за настроєм, амплітуда почуттів у них — від притишено-містичної ніжності (“Місячне сяйво”, 1996) до пророчо-апокаліптичного торжества (“Під тучами літучими”, 1994; “Мить і вічність”, 1996). А ще — яскраві суголосся з історією (“Рось-Русь”, 1997). Рідна природа в художника — це велика сила, вона не тільки допомагає людині перейти біди історичні й соціальні, а й дає натхнення, лік, пораду. І, здається, саме через пейзажі, зокрема такі дивовижні за чистотою та сонячною святковістю, як “Пісня” (1994) та “Літо” (1998), найлегше розшифровувати багату і вразливу душу майстра. Він любить первозданну природу, зокрема Рось, і зробив там багато етюдів, любить український спів і сам чудово співає, любить людей і сам надзвичайно затишний. Доля подарувала Василеві Березовому багатолітню дружбу з незабутнім Григором Тютюнником, який своїм талановитим і пекучим словом вкарбував українське село у вічність. У двох митців була спільна любов до рідної землі і спільний біль. “Мало — бачити. Мало — розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові”, — це Григорове. “Все у світі тримається на любові” — це Василеве життєве кредо.На прохання Григора мати “невеличкий хатній портрет Шевченка” Василь, взявши за основу літографію Ф. Красицького, написав Кобзаря олійними фарбами на картоні, аби поет щиро дивився в очі письменника і запитував, стверджував чи радив йому… Вручив Григорові загорнутий подарунок, на звороті якого був напис: “Ратаєві вічної цілини — душі людської — Григору Михайловичу Тютюннику для творчості і натхнення”, а також дружній шарж із фотовідбитком та негативом. “Ха-а-арашо!” — засміявся на шарж Григір. Портрет Шевченка, обрамивши українським рушником, він прилаштував над своїм столом (друзі передавали: “У Григора твій Шевченко, як ікона, висить”). Тютюнник при нагоді підкреслював: “Цей чоловік зробив мені Шевченка… Я ще, Василечку, не придумав, як за це тобі дякувати”. — “Та про що ти? Спасибі, що він припав до душі”. До 70-ліття від дня народження видатного письменника (2002) Березовий написав його надзвичайно глибокий за психологічним настроєм портрет, а також опублікував (ж. “Київ”, 1997, № 5—6) дуже цікаві й цінні спогади про побратима. Вже не секрет, що Василь не тільки прекрасний майстер книжкової ілюстрації, а й слова, автор багатьох новел, есе та віршів, які з’являються на сторінках різних часописів та газет. А ще Василь Березовий талановитий не лише як митець, а й як педагог, як людина. І це відчувають насамперед діти: з 1989 року він викладає рисунок, живопис та композицію в Дитячій художній школі № 6 (із 1998 р. — школа мистецтв ім. Германа Жуковського) Дніпровського району Києва. Там він гріє душу і пізнає сьогоднішнє покоління. “У нашій школі багато обдарованих дітей, — каже. — Горять оченята. Проблеми в них різні, теми невичерпні. Вони усвідомлюють лихо Чорнобиля, живуть в дещо іншому вимірі. Тільки б не дати їхнім серденятам захолонути, зачерствіти передчасно. Хіба заради цього не варто жити?” Його учні розлітаються по всіх куточках світу. А йому звідти — листи: “…Я часто про Вас думаю і при згадці усміхаюсь — обличчям та душею! Як добре, що Ви — є!..”Родом із Кагарлицького району, що на Київщині, Василь закінчив Львівський поліграфічний інститут імені І. Федорова і в 60-ті почав свою дорогу як художник по видавництвах. Постійно брав участь у виставках, які організовували Спілка художників та Спілка журналістів (є її членом із 1968 року). Попри всі перипетії наших днів, Березовий залишається художником, талановитим і чесним. Він весь час у пошуках, плуг пам’яті оре дедалі глибше, доробок майстра стає все вагомішим. Одні заслужені нагороди вже отримано, інші — ще чекають свого часу. Муза не цурається його серця, бо він її ніколи не гнівив, не вимагав од неї чогось надзвичайного, але й не ставився до неї поблажливо чи легковажно. Він працює, творить, бачить у цьому сенс існування і дякує Богові за іскру таланту, яким його наділив…А ми зичимо Василеві довгих літ і щедрих ужинків. З роси й води Вам, друже! 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment