Італійські дипломати про Голодомор

Валентина ДАВИДЕНКОПрезентація унікального видання “Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів, 1932—1933 рр.” стала ще одним зверненням до світової спільноти визнати правду про геноцид українського народу. “Голод далі чинить масове людовбивство серед населення у таких грандіозних масштабах, що геть незрозуміло, як світ може залишатися байдужим до подібної катастрофи…” — зазначав у своєму службовому донесенні від 31 травня 1933 року приголомшений італійський консул у Харкові Серджо Ґраденіґо. Минуло більш як півстоліття, коли ці свідчення оприлюднив італійський професор Андреа Ґраціозі і їх було надруковано в кількох європейських країнах. Книга українською мовою “Листи з Харкова” — найповніше зібрання документальних свідчень про голод у СРСР на початку 1930-х років. Її видання ініціював директор Італійського інституту культури в Україні, професор, академік Нікола Франко Баллоні. Презентація відбулася в університеті “Києво-Могилянська академія” за участю дипломатичного корпусу, народних депутатів, відомих громадських діячів і науковців. З доповідями виступили Надзвичайний і Повноважний Посол Італії в Україні П’єтро Джованні Доннічі та упорядник книги професор Андреа Ґраціозі. Віце-прем’єр-міністр України Іван Васюник назвав книгу “Листи з Харкова” надзвичайно потужним і об’єктивним каналом правди. Він переконаний, що потрібно дати правову оцінку організаторам цього злочину проти українського народу. Як зазначив Президент НаУКМА професор Сергій Квіт, “Голодомор — не лише національна трагедія українського народу, а одна з найбільших гуманітарних катастроф. Це надзвичайно тяжкий історичний досвід, який слід осягнути, щоб Україна змогла швидше вийти зі стану постімперського суспільства”. Міністр закордонних справ України Володимир Огризко розповів про дипломатичні кроки для поширення правди про геноцид в Україні. “Прийнято резолюцію Генеральної конференції ЮНЕСКО, 32 міністри ОБСЄ прийняли торік у грудні спеціальну заяву, в якій засудили Голодомор. 16 країн в особі парламентів засудили цей злочин, і більшість визнала, що це був акт геноциду. Мені особливо приємно згадати Рим, де міська рада визнала Голодомор геноцидом і звернулася до італійського парламенту підтримати її. На черзі Парламентська Асамблея Ради Європи. За кілька днів почне роботу Комітет з прав людини. Особливу увагу цього року приділимо міжнародній конференції, яка відбудеться в Києві. Символічною стане акція “Незгасима свічка”, яка обійде всіх українців у світі. Книга “Листи з Харкова” — це вияв підтримки наших італійських друзів. Схвилювала фраза, якою професор Андреа Ґраціозі завершує своє вступне слово. “Я також сподіваюся, що дедалі глибше усвідомлення того, що діялося у ХХ столітті у східній частині, допоможе всій Європі зважено віднайти спільне минуле, в якому, певен, велика трагедія, що про неї розповідають італійські консули, займе місце, на яке заслуговує. Коли це станеться, сучасні політичні розбіжності зникнуть, і Європейський Союз зможе назвати себе справді європейським”.Професор Юрій Шаповал вважає, що такі документи дають можливість викривати технологію злочину проти народу. “Окреслено й специфічні дії сталінського режиму, особливо це стосується найжорстокішої міграційної політики, заборони українським селянам виїжджати у промислові зони, цебто рятуватися від голодної смерті. Встановлено й те, що голод в Україні перетворився не лише на інструмент терору, а й на інструмент національної політики. І це радикально відрізняло ситуацію в Україні від того, що відбувалося, наприклад, у Росії або у Казахстані. У середині грудня 1932 року Сталін разом із Молотовим підписав директиву, яка вимагала “правильного” проведення українізації в Україні й за її межами, у реґіонах, де компактно проживали українці. Вимагалося боротися з петлюрівськими й іншими контрреволюційними елементами, яким приписали організацію голоду. Це означало не лише кінець політики українізації, це була вирішальна фаза того україноцентричного діалогу, який уже ніколи не повинен був відродитися. Знання про Голодомор розширюються. Поволі стають доступними документи, що відбивають діяльність найвищого керівництва в 1932—33 роках, поведінку реґіональних лідерів, зокрема партійно-державної номенклатури України. Нові знання дають змогу дезавуаювати твердження про відсутність специфіки й особливості у діях влади в тому чи іншому реґіоні колишнього СССР. Цьому ж сприяє і книга “Листи з Харкова”. Вона з’явилася завдяки зусиллям мого колеги і приятеля професора Андреа Ґраціозі, з яким ми знайомі багато років. Він розшукав надруковані в цій книзі документи італійських дипломатів. Їх ще раніше знайшли отці-василіани, через них вони дійшли до комісії, яка в середині 80-х вивчала голод за дорученням Конґресу США. Повідомлення італійських дипломатів були долучені як додаток звіту цієї комісії. Отже, йдеться про принципово важливі причини і наслідки Голодомору. Надруковані в Італії, Франції, США, тепер вони з’являються друком, сказати б, у місці дії — в Україні.Як точно підкреслив у передмові до книги професор Нікола Франко Баллоні, україномовне видання — найповніше зібрання документальних свідчень про голод. Італійські дипломати виявилися добрими істориками. Вони фіксували у службових документах ситуацію в селах, містах, аналізуючи декларації й реальні дії влади, настрої людей, репресивні заходи, яких вживали до них. Ці документи багато пояснюють. Але ще більше вони змушують думати, стимулюють подальшу дискусію. Для мене це найголовніше. Тому й погодився стати науковим редактором цього видання. Більшість західних інтелектуалів і вчених не приймають версії про те, що для України це був геноцид. Не сприймає її й професор Андреа Ґраціозі, про що пише в передмові до книги. На різноманітних наукових зібраннях в інших країнах чую твердження про те, що Сталін не етнізував жодну з груп населення СРСР, яку нищив, починаючи з колективізації. До того ж, компартія України виконувала директиви центру. Українці самі брали участь у каральних акціях. Це також, за твердженням наших західних колег, заважає сприйняттю версії про те, що був геноцид в Україні. Дуже часто на Заході підкреслюють, що єврейський Голокост опиняється в тіні Голодомору. У багатьох країнах Голокост — поняття аксіоматичне, він набув до певної міри сакрального характеру. Відтак виникає небажання поступатися цим поняттям, включаючи в світову історичну свідомість ще один факт, ніби зайвий. Зусилля Президента Віктора Ющенка внести проект закону, який би кваліфікував заперечення Голодомору (пізніше було запропоновано “Голодомору й Голокосту одночасно”) як злочин, західні дослідники розцінюють як спробу просто припинити дискусію про те, чим насправді був Голодомор. Зрозуміло, не варто влаштовувати змагання єврейських та українських жертв. На моє глибоке переконання, слід зважати на те, що правду про Голодомор майстерно поховали на тривалий час. А відтак і видобування її не буде однозначним і легким процесом. І ця книга — важливий крок на шляху до правди про Голодомор. І ще одна деталь. У написанні історії найважливішу роль відіграє час, в якому живуть історики. Та, здається, трагедія в Україні на початку 1930-х була такою подією, для якої навряд чи морально створювати будь-які етнічні противаги, тим більше пропонувати версії, що українці самі собі без сталінської допомоги створили голод і самі себе з’їдали на очах у доброзичливого і здивованого західного світу. Те, що це було не так, переконливо доводить книга “Листи з Харкова”. Вона може навчити деяких політиків, які галасують про перегляд історії України. Вона може навчити Захід, який де-факто у 1932—1933 роках сповідував політику подвійних, якщо не потрійних стандартів, зокрема, стосовно подій в Україні. Ця книга здатна навчити потреби осягнення нових моторошних фактів Голодомору в Україні і включення до світової культури пам’яті”.Голова Національної Ради з питань культури і духовності академік Микола Жулинський вважає, що Україна може з певністю презентувати видання світові, “бо не можна відривати цієї трагедії від європейського контексту. Прем’єр-міністр Франції подорожував тоді Україною і потім свідчив, що ніякого голоду немає. І це не поодиноке свідчення західноєвропейських інтелектуалів, які чомусь не хотіли визнавати, що в той час відбувалися і репресії, й переслідування. Це свідчить, що ми повинні почути голос відповідальності Європи за те, що не було свого часу належно визнано. Лише завдяки цим листам можемо сказати: так, були в Європі дипломати, інтелектуали, які про це говорили. Хочу процитувати з донесення консула 1933 року: “З цього я роблю висновок. Теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії”. Які ще можна навести слова, що підтверджували б те, що це була свідома гуманітарна катастрофа, затіяна комуністичним режимом стосовно України? Наслідки її ми пожинаємо сьогодні”.