ТАРАС ШЕВЧЕНКО В МОСКВІ

Березень 1858 року

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,генеральний директор Культурного центру України в Москві, доктор історичних наукПродовження. Початок у ч. 6, 7 за 2008 р.ТАРАС ШЕВЧЕНКО:“НИШКОМ ПРОВІДАВ РЄПНІНУ”17 березня Тарас Григорович записав у щоденнику: “Сегодня опять посетили меня оба медика и, слава Богу, кроме диеты и сидения в комнате, ничего не прописали”. Та Шевченко цього разу порушив заборону виходити з дому й увечері нищечком відвідав давнього друга княжну Варвару Рєпніну, яка жила в районі Козихи на Спиридоновській вулиці (тепер — вулиця Спиридоновка, між Малою Нікітською і Садово-Кудрінською; будинок не зберігся). Назву отримала від церкви Спиридона, єпископа Тримифунтського, на Козиному болоті, відомої з 1627 року (розібрана 1930 р.). Спиридоновська вулиця була “панською” й входила до Арбатської дільниці міста. Від помешкання Щепкіна треба було пройти Старопименовським провулком, перетнути Тверську, далі Єрмолаєвським провулком, або вийти на Садову-Тріумфальну й Садовим кільцем потрапити на Спиридоновську.

Можливо, що й під час приїздів до Москви в 1844 і 1845 роках Шевченко бував тут. Адже напевно не відомо, де він жив тоді. Імовірно, його забрав до себе Бодянський чи Щепкін, але існує версія, за якою поет міг зупинитися в особняку Рєпніних (сім’я жила в Яготині, а там залишалася прислуга).Чи ж могли Рєпніни зробити такий жест? Як відомо, в Яготині, де 1843 року Шевченко познайомився з ними, поета оточили щирою і дружньою увагою. Варвара Рєпніна писала тоді своєму духовникові Шарлю Ейнару, що в сім’ї всі його любили. Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1778—1845) був сином князя Григорія Волконського, його мати — донька фельдмаршала князя Миколи Васильовича Рєпніна. Пік його блискучої військової кар’єри припав на час війн з Наполеоном; він став Льву Толстому прототипом образу Андрія Болконського. У 1813—1814 роках управляв Саксонією з титулом віце-короля, з 1816 до 1834 року був військовим генерал-губернатором Малоросії. Відомий як людина ліберальних поглядів і покровитель театру. Йому сподобалися Шевченкові копії з його портрета роботи швейцарського художника Й. Горнунга і він запросив Тараса Григоровича погостювати.Перебуваючи в Яготині, Шевченко написав поему “Тризна”, присвятивши її дочці Рєпніна. Варвара Миколаївна писала: “…Я прочитала; чиста і солодка радість сповнила моє серце. І якби мені спало на думку виявити свої почуття, я кинулась би йому на шию. Та я сказала собі: треба подумати, щоб виграти час, я вдруге перечитала вірші, потім підхопилась з місця; він (Шевченко — В. М.) в цей час ходив по кімнаті, — я сказала йому: “Дайте мені свій лоб”, — і поцілувала його чистим поцілунком… Наступного дня я розповіла мамі все, крім поцілунка”. До речі, мати Рєпніної допомагала доньці в клопотах про призначення Шевченка вчителем малювання в Київському університеті. На клопотання Рєпніних міністр народної освіти Сергій Уваров 21 лютого 1847 року призначив Шевченка вчителем малювання. Цей документ одержано в Києві 2 березня, але оскільки поета тоді в місті не було, він довідався про нову посаду тільки в день свого арешту — 5 квітня 1847 року. В листі до Варвари Рєпніної з Орської фортеці 24 жовтня 1847 року Шевченко писав: “По ходатайству вашему, добрая моя Варвара Николаевна, я был определен в Киевский университет, и в тот самый день, когда пришло определение, меня арестовали и отвезли в Петербург… и я был уже не учитель Киевского университета, а рядовой солдат Оренбургского линейного гарнизона!” Так і повернулася круто й невідворотно доля поета…Варвара Рєпніна щиро захоплювалася поетом, у розмові з матір’ю заявила, “що Шевченко для мене не чужий, що я люблю його і цілком вірю йому”. Вона писала Ейнару, що ім’я Шевченка “належить до мого зоряного неба”, називала його “геніальним поетом” і в листі зробила першу спробу коротко намалювати його біографію. Всі ці одкровення зроблено наприкінці січня 1844 року, тобто невдовзі після від’їзду Шевченка з Яготина 10 січня і незадовго до його прибуття в Москву. 2 лютого 1844 року Рєпніна захоплено й патетично зверталася в листі до Шевченка: “Сестра моя, умирая, произнесла трижды слова: “Выше, выше, выше!” О, возьмите себе девизом эти таинственные слова; я вам их приношу в дар как избранному брату души моей. Выше душою, выше гением, выше сердцем. Вот цели, которые вы должны достичь… Пойте, пойте, выше, выше, выше!” Майже водночас з приїздом Шевченка в Москву в лютому 1844 року Варвара Рєпніна почала писати роман про нього. У цьому творі є характеристика поета, виведеного під іменем Березовського: “Он был из малого числа избранных, которые, будучи богато одарены провидением, не имеют нужды принадлежать ни к какому сословию общества и бывают приняты всеми с особенным вниманием… Он стихами своими побеждал всех… Он одарен был больше чем талантом, ему дан был гений”.Закохана в поета і його вірші, Варвара Рєпніна могла спонукати батьків, щоб вони запропонували Шевченкові зупинитися в особняку Рєпніних, але стверджувати це напевне не станемо.…З Рєпніною Шевченко не бачився дуже давно. Вона писала йому десять років тому, 19 березня 1848 року напередодні Пасхи, з Яготина в Орську фортецю: “Да воскреснет Христос в душе Вашей, мой добрый Тарас Григорьевич, да освятит Он душу Вашу, да просияет в Вас благодать святая… Я Вам желаю так много хорошего, лучшего. — Прошу Бога, чтобы он привел меня увидеть Вас еще в сей жизни…”Бог дав їм можливість зустрітися. Та зустріч вийшла холодною.Минули літа молодії,Холодним вітром од надіїУже повіяло.Зникла колишня щирість і безпосередність, відчувалася взаємна відчуженість. На це звернув увагу ще Олександр Кониський: “Десятилітнє заслання лежало між ними непереходимою розпругою!” Богдан Лепкий свого часу потрактував цю зустріч як “сумовиту”. Він писав, що княжна не сподівалася побачити такого знедоленого Шевченка. Правда, з неволі посилав поет їй свій словесний портрет, як солдата лисого й опущеного, але Варвара Рєпніна, судячи з усього, в душі зберегла Шевченка таким, яким востаннє бачила, — молодим, повним енергії, темпераменту, з палкими очима, з чолом високим, круглим, красивим. “Тепер явився їй передчасний старець, з довгими, сідими вусами, з лисою головою, з морщинами під утомленими очима. Душею остався поет таким, як був і перше, вічно молодим, скорим до ласки й гніву, чутливим на добро й красу, на горе й кривду, але його тілесний образ перемінився до непізнання”.У другій половині 20-х років минулого століття Сергій Єфремов, який готував до видання повне зібрання творів Шевченка, написав: “Перший візит у Москві був — їй, може з хвилюванням, згадками про минуле незабутнє. Але час і ріжні інтереси вже простяглися між ними минулим і цією давно сподіваною хвилиною й одбилися — розчаруванням”. Ще один лапідарний коментар до цієї зустрічі з академічних “Примечаний” до видання “Дневника” Шевченка 1931 року: “Встреча Шевченка с Репниной во время его проезда через Москву в 1858 году не оживила их отношений, загубленных длинным рядом лет каторжной жизни Шевченка”. За словами Павла Зайцева, “зустріч старих друзів відбулася не в тій атмосфері, яку кожний із них, мабуть, уявляв собі на думку про таку можливість: вони не зуміли знайти ні відповідного тону, ні відповідних слів”. Якби зострілися ми знову,Чи ти злякалася б, чи ні?Якеє тихеє ти словоТойді б промовила мені?Ніякого. І не пізнала б.А може б, потім нагадала,Сказавши: снилося дурній.Маємо також можливість прочитати художнє трактування зустрічі поета з Рєпніною в романі про Шевченка відомого польського перекладача і літературознавця Єжи Єнджеєвича “Українські ночі, або Родовід генія”: “Привітавшись і придивившись одне до одного, обоє відчули дивне розчарування. Чоловік, який стояв перед княжною в шанобливій позі, дуже мало мав спільного з тим поетом, чий образ вона берегла в пам’яті. Це був старий чоловік з великою посивілою бородою, з чорною пов’язкою на лобі, з прищами на лиці, з глибоко запалими очима, виснажений, блідий і несло від нього якимось поганим тютюном.Княжна розгубилася. Відчула себе так, ніби хтось заподіяв кривду або невдало пожартував. Вона забула, що Шевченко повертається з довгої страшної неволі. Почала йому читати мораль і повчати, як остання ханжа.Шевченко дивився на неї з болем і здивуванням. Розмова тривала недовго. Прозвучала як фальшивий акорд. Аж коли Шевченко вийшов, княжна опам’яталась і кинулась до дверей. Хотіла наздогнати його, перепросити, цілувати йому руки…”Навряд чи в Рєпніної з’явилося таке бажання. Хіба що на мить. Бо ж у неї був ще цілий тиждень, щоб огорнути теплом поета, проте вона не зробила цього й під час другої зустрічі 24 березня, коли добрий і мудрий Михайло Щепкін ще раз привіз Шевченка в її дім відразу після Пасхи. Більш того, вже ніколи їхні стосунки й листування не поновилися. Це свідчить про ту прірву, що розверзлася між колишніми друзями в Москві. Хоч Шевченко не хотів цього, просив Щепкіна у листі від 13 листопада 1858 року: “Поклонись В. Н. Р[епни]ной…” Лише через чверть століття Рєпніна, яка пережила поета на 30 літ, в листі до Федора Лазаревського зізналася: “По возвращении из ссылки я его (Шевченко) видела два раза, и он на меня сделал грустное впечатление; я виню себя, что не переписывалась с ним, когда он был в Петербурге”. Напевне, змучений засланням і хворобою, бородатий поет здався їй тільки “совершенной изнанкой бывшего Шевченка”, як сам він висловився 1849 року в листі до княжни…Але ж справді глибокі, душевні, співчутливі стосунки не залежать від зовнішнього вигляду та стану здоров’я приятеля чи друга. Та ще нагадаю, що лише через місяць після зустрічі з Рєпніною, в квітні 1858 року, поетом щиро захоплювалася донька віце-президента Академії мистецтв Федора Толстого, юна Катерина Юнге: “Кроме симпатии, которую возбуждали его горькая доля, его поэтическая натура, нельзя было не полюбить этого человека за незлобивое сердце, за почти беспомощную доверчивость… Какой Шевченко милый, как я люблю его!.. Я Шевченку с каждым днем больше люблю…” Таки було за що любити беззахисного українського генія.Після зустрічі з Рєпніною в щоденнику Шевченка з’явився іронічно-гіркий запис: “Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела. И вдарилася в ханжество, чего я прежде не замечал. Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?”1. …Сном лукавим розійшлось,Слізьми-водою розлилосьКолишнєє святеє диво!Утім, арбатка Маріетта Шагінян у книзі про Тараса Шевченка давно показала, що ще в Яготині Варвара Рєпніна читала Шевченкові моральні приписи, а Іван Дзюба в недавно виданій книзі “Тарас Шевченко” влучно написав, що почуття княжни “в щоденних стосунках набирало характеру ригористичного морального опікунства”. Сама Рєпніна зізнавалася: “Побачивши його одного разу великим, я хотіла завжди бачити його таким; я хотіла, щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незрівнянного таланту, і хотіла, щоб це сталося завдяки мені”. Вона ще 1844 року казала Шевченкові, що тоді відчувала: “…Я Вам надоела, как горькая редька, и что роль совести Вашей, которую я себе присвоила, Вам казалась непозволенным завоеванием или просто присваиванием”. У цьому вся драма їхніх стосунків. Навіть після того, як Шевченко 1844-го від’їхав у Петербург, Рєпніна намагалася в листах направити його на праведний шлях: “Вы бы с молитвою в сердце и с сильною волею принялись за перевоспитание свое…”; “слишком часто я вас видела таким, каким не желала бы видеть никогда”; “ваше несчастье, что вы связались с этими пустыми людьми”; “не увлекайтесь дурными Вашими знакомыми”; “оставьте злых, глупых, гадких”…Починаючи з Михайла Чалого, довго вважали, що Рєпніна “своїми високоморальними і глибоко релігійними посланнями намагалася спрямувати його на істинну путь, з якої його часто зводили полтавські та чернігівські гульвіси”. Насправді подібні напучування викликали у Шевченка внутрішній протест, тим більше після тяжких років заслання.…У щоденнику Шевченка за 18 березня читаємо, як він зустрів цей день:“Кончил переписывание или процеживание своей поэзии за 1847 год. Жаль, не с кем толково прочитать. Михайло Семенович в этом деле мне не судья. Он слишком увлекается. Максимович — тот просто благоговеет перед моим стихом, Бодянський тоже. Нужно будет подождать  Кулиша. Он хотя и жестко, но иногда скажет правду; зато ему не говори правды, если хочешь сохранить с ним добрые отношения”.Редагування й переробку  віршів, написаних у роки заслання і зібраних у “Малій книжці”, Шевченко почав ще в лютому в Нижньому Новгороді. 18 березня в Москві він переписав із виправленням вірш “Чи ми зійдемося знову?..” до “Більшої книжки”, помінявши його місцем у циклі “В казематі” з поезією “Понад полем іде…” (“Косар”): передостаннім Шевченко записав вірш “Понад полем іде…” (“Косар”), останнім — “Чи ми ще зійдемося знову?..” Під текстом твору поет поставив дату занесення всього циклу “В казематі” до “Більшої книжки”: “Москва. 1858. Марта 18”.Тепер цикл “В казематі” закінчувався рядками:Свою Україну любіть,Любіть її… Во время люте,В остатню тяжкую минутуЗа неї Господа моліть.Такий порядок розміщення віршів Шевченко визначив, перебуваючи у помешканні Щепкіна в Москві.Далі буде.1Шевченко був недалекий від істини. Родич Рєпніної граф С. Шереметьєв писав стосовно тих років: “…Сошлась она с приходским священником отцом Николаем… Он был ее духовником и оказывал ей нравственную поддержку среди забот и житейских треволнений”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment