ДЕРЕВО ЖИТТЯ НА БІЛОМУ ТЛІ

В Українському домі експонується виставка художника з Вінниці Олександра КОВАЛЬЧУКА. У мистецькому світі він відомий як талановитий продовжувач традицій малярства на склі та техніки гобелену. На відкритті виставки високу оцінку роботам майстра дали міністр культури і туризму Василь Вовкун, народний депутат України Анатолій Матвієнко, мистецтвознавці, художники, письменники. Усі вони відзначали, що Олександр Ковальчук знайшов власну мову в традиційному мистецтві.

— Я читала назви Ваших робіт, як казки: “Чудо про змія”, “Троянда моєї Ярці”, “Дівчатко на курочці”. Їхні мотиви — це й справді маленьке диво, яке тут, на асфальті, дає тобі снагу жити.

— Моя творчість почалася з навчанням у Львівському інституті декоративного та прикладного мистецтва на відділені художнього текстилю. Там з перших кроків нас знайомили з народним мистецтвом (доти я знав небагато про народну творчість). В інституті ми відкрили для себе народні витоки і в ткацтві, і в писанкарстві. У радянські часи про це мало знали. Викладач повіз нас у село Вешенка, де жив колекціонер Іван Харчук. У нього була дуже велика колекція писанок — близько семи тисяч. Коли він їх показав, у нас очі розбіглися, такі вони гарні. Щедрий був чоловік: дозволив сфотографувати свою колекцію, тож протягом другого курсу я жив цією орнаментикою. У житті трапляється, що Господь дає раптом щось осягнути. Так і мені відкрилося, що писанка настільки гарна! Зробив багато ескізів, але відчув, що першоджерело набагато краще, ніж те, що роблю я. Уже на п’ятому курсі виникла ідея створити батик, назвав його “Писанкове життя”, де втілив усі набуті про писанку знання.З кожною роботою проживаю певний проміжок часу. Ідея народжується з енергії, з почуття, з вражень, але до готової роботи потрібний довгий життєвий шлях. У мене є кілька тем, які можна повторювати, інтерпретувати, і чим довше живу, відчуваю їх дедалі глибше. Коли вчився в інституті, побував у Музеї народного мистецтва. Там висіла ікона Юрія-Змієборця з Тернопільської області. Вона мене так вразила, що я цілий рік робив копію. А через три роки втілив цей задум у ткацтві.Ткацтво — копітка праця. Роботу не створиш, як у живописі, за день чи тиждень. Іноді працюю протягом року.В інституті ознайомився з технікою іконопису на склі. Тоді тему забороняли, адже панував атеїзм, тому це називалося “живопис на склі”, а насправді це була ікона. Народний образ на склі пережив великі утиски не лише від влади. Його називали хатньою іконою, вона була неканонічною, а художники вважали аматорською. У музеях скло швидко руйнується і його викидають. Я, як допитливий студент, звертався до різних музеїв, їздив у Коломию, Івано-Франківськ. Директор Коломийського музею 1984 року всі твори на склі, які були у фондах, звелів побити й викинути. Тож я бачив поодинокі зразки тих першоджерел. Вони були дуже гарні, і я сумував за тим, що зникає цей вид мистецтва. Та парадокс життя в тому, що мистецтво все одно не гине, знаходяться ті, хто відтворює його з першоджерел. Не всім професіоналам це подобається. Але йому притаманний образний підбір, який може здійснити не кожен професійний художник. На виставці представлено близько 120 ікон на склі й 15 гобеленів. Уперше в житті я зробив серію про троянди. Назви всіх робіт, як характеристики троянд: “Троянда моєї Ярці”, “Спокій”, “Руда”. Образ живої троянди зберігаю в гобелені, а настрій вписується в роботу. Коли виношуєш, вимріюєш образ — це феєрія твого почуття, яке хотів би відтворити. Та коли вже робиш гобелен, завжди внутрішньо невдоволений якимись деталями. Якщо тема близька, хочеться зробити наступний крок ще краще. Тобто, як по сходинках, сам від себе роблю наступний крок.Дотик до нитки — надзвичайно солодке відчуття. Проживаю всі проміжки нашого буття, але коли приходжу до майстерні, запускаю руки в основу, починаю переплітати нитки — все залишається позаду. Дуже приємно торкатися руками ниток, бо момент творчості не завершується виготовленням ескізу. Він триває весь час, доки не завершу гобелена. А колір, напрямок, рух, поєднання ниток між собою — завжди творчі процеси; цього не можна віддати виконавцеві, все має робити сам автор. Гобелен — велика насолода і блаженство. — А чому в це мистецтво йдуть чоловіки?— Першими займалися ткацтвом чоловіки, бо це важка фізична праця. Хоч сиджу за ткацькою рамою і тримаю в руці шматочок нитки, фізично важко висидіти з ранку до вечора — потрібне велике терпіння. Але французькі ткачі ткали завжди удвох. Один ткач, другий смикальник. Верстат не був таким досконалим, як тепер, а напівручної роботи. За ним стояв смикальник, який відтягував жмут ниток, куди ткач закидав човник і прибивав поточну нитку до тканини. З часом Жак де Вокансон удосконалив верстат настільки, що професія смикальника зникла. За це Вокансона закидали камінням, але потім Жозеф Марі Жаккар винайшов прототип жакардового верстата, яким ми й досі користуємося.Мій перший гобелен “Подих Землі” був дуже великий — три метри на метр вісімдесят п’ять. Я його зробив за другий курс свого навчання. Ескіз був слабенький, недосконалий, але я був упертий і впевнений у собі. Всю роботу відчував зсередини. Я володів ситуацією, володів рисунком. А зараз трапляється, що роблю ескізи і не кожен виконую. Тому не знаю, що краще: чи коли невивершений ескіз, але створено гобелен, чи коли ескізів багато, а виконую не всі.У мене було багато персональних виставок, і щоразу намагаюся представити на розсуд глядача якусь свіжу роботу. Зараз це близько 40 ікон і “Дерево життя” на білому тлі. Дерево життя — ортодоксальний вид українського килима; цей рисунок дійшов до нас із дохристиянських часів. Це образ життя, як, до речі, й називається моя виставка. Знизу зображено горщик як алегорію Землі. З неї починається життя, йде до зросту, цвітіння, потім воно в’яне, і тому зображено голівки квітів, які опустилися нижче землі, в потойбіччя. На жаль, назви квітів не збереглися. У цьому рисунку відбито циклічність буття. Існує багато різновидів Дерева життя. На народному килимі зазвичай є зображення дівчинки й хлопчика — це символ продовження життя. СпілкуваласяВалентина ДАВИДЕНКО

Поділись і насолодись: