ДО ПРОБЛЕМИ «ШЕВЧЕНКО І НАРОД»

Борис ОЛІЙНИКТяжко ішов, як жнивар, по нужденному полю.Люди йому відвалили на всі терези:Брили кутасті свого невмолимого болю,Солі в саквах, що опала з гіркої сльози.Шлях починався по вольній чубато і русо!А довершав після хижих пустелей та бурЛисий, як місяць, з тужбою обвислого вуса.Жовто згасав, одинокий на весь Петербург.…Як переймали його у сап’янцях ґаздині,Як навертали за стіл на меди та куліш!Все приміряли чумарку з дідівської скрині,У вишиванку вдягали нехрещений вірш.“Господи праведний, що йому, зрештою, треба?Рідний кожух, та і ми ж не чужі — земляки!Хатку збудуєм, уділимо отчого неба,Тихо поплачем об тім, як були козаки”.Гостро позиркував з-під єретичного лоба.Церкву минувши, ішов у сіряцький загал.Вслід йому сито плювався добродій: “Худоба!”Скрушно хитав головою старий ліберал.Жовчно цідили, дізнавшись про смерть: “Доходився!Маєш тепер, демократе, по всьому і — все.Надто вже з бидлом, чи то пак з народом, носився.Глянем тепер: чи на цвинтар хоч хтось понесе”.…Люди несли його, збившись у горі докупи.Душі боліли. Пекла порожнеча рукам.Мовчки знімали солом’яні стріхи халупи.Шпиг нюшкував, заглядаючи в очі дядькам.Раптом осікся, немов приторкнувся до сталі:Вивідав з поглядів, повних жури і скорбот,Що з р о з у м і л и уперше, кого їм не стало, — А зрозумівши, юрба виростає в н а р о д !