Микола ЖУЛИНСЬКИЙСлово в благоговійному величанні та спраглому осягненні його духовної сили — особлива любов і особлива турбота Шевченка-поета. На Слово він покладає великі надії, пориваючись уберегти українську душу від мутації, яка невблаганно наближає націю до прірви знеособлення і розчинення в іншому слові, в іншому етнічному просторі.Шевченко вірить, що його слово спроможне уберегти націю від моральної деградації, яка неминуче розвивається в умовах національного поневолення. Але слово повинно дійти до народу, бо воно прагнуло волі, рвало поетове серце, сміялося і плакало — “виливало мову”. І ту мову, ті думи свої, “квіти мої, діти”, які поет і “виростав, і доглядав”, посилає в Україну, в нашу Україну.Там найдете щире серцеІ слово ласкаве,Там найдете щиру правду,А ще, може, й славу…Шевченко воліє і мріє, щоб його слово прийняв у своє серце не лише впокорений великодержавним шовіністом кріпак, а й “потомок гетьмана дурного” “презавзятий патріот”, який У свиті ходить меж панами,І п’є горілку з мужиками,І вольнодумствує в шинку.Ці нащадки давніх українських родин козацько-старшинського походження, які втратили почуття національної гідності та моральної відповідальності перед своїм народом, заражені задавненою історичною хворобою — малоросійством, своїм зрадництвом, своїм запроданством присипляють національну свідомість народу, знесилюють його дух та волю до боротьби і цим віддаляють вистраждану поетом щасливу мить звільнення України.Чи не їх, оцих “дядьків отечества чужого”, мав на увазі Шевченко, коли застерігав, перебуваючи в казематі Петропавловської фортеці, від лукавства злих людей, здатних приспати Україну і потім її, окраденую, в огні збудити?Та не однаково мені,Як Україну злії людеПрисплять, лукаві, і в огніЇї, окраденую, збудять…Ох, не однаково мені.Тарас Шевченко заради майбутнього України, заради звільнення свого народу від колоніального уярмлення готовий простягнути руку й тим “народолюбцям” і “патріотам”, які хизувалися ліберальними поглядами і лише обережним словом і пафосним жестом тулилися до свого краю, його історії і культури. Він закликає їх до національної єдності, прагне консолідації всіх патріотичних сил України, бо чудово усвідомлює, до яких національних катастроф призводили внутрішній розбрат, чвари, непомірні амбіції і чванство національної еліти.Тому Шевченко благає і національно свідоме панство, тогочасну панівну верхівку уярмленої України прихилитися серцем до свого “найменшого брата” заради України-матері.Обніміте ж, брати мої,Найменшого брата…Обніміться ж, брати мої.Молю вас, благаю!Це ж своє “дружнєє посланіє” Тарас Шевченко надсилав нам, землякам своїм “в Украйні і не в Украйні”, мабуть, сподіваючись, що в наші часи вже минулася “срамотня давня година” і розкувалися “заковані люде”, братаються між собою і не шукають в чужому краю “того, що немає і на небі…”
