Чим актуальні сьогодні для нас, українців, ідеї Тараса Шевченка? Чи втілює їх наша влада в державну політику України? Чи осягаємо ми сповна велич і дух Тараса, а чи обмежуємося формальними, ритуальними акціями? Над цими та іншими питаннями розмірковує в інтерв’ю нашій газеті голова ВУТ “Просвіта”, народний депутат України Павло МОВЧАН.— Тарас Шевченко і “Просвіта”, Всеукраїнське товариство, що носить його ім’я. Шевченко і просвітництво. Які асоціації викликає у Вас це поєднання? — Є дві асоціації, пов’язані з такими категоріями, як Шевченко і “Просвіта”. Перша. На підставі ідеології, сформованої словом Тараса Григоровича, почався рух, який започаткував організацію, що зазнала нищівного удару, — Кирило-Мефодіївське братство. Це був своєрідний прообраз “Просвіти”, та сила, яка за інших обставин могла б прискорити націєтворчі процеси. Це була спроба сформувати на нових засадах не лише українську еліту, а й українську силу. Не так, як це бачив Квітка-Основ’яненко, не так, як Гоголь, який шукав кар’єру, “отєчество духа” в Петербурзі. Тарас Шевченко, приїхавши зі своїм паном до Петербурга, почав будувати Україну в собі. І не випадково це було пов’язано з епіцентром того, що гнітило, руйнувало Україну. Петербург був російським мілітарним, церковним, духовним, культурним, мовним центром. З нього викристалізувався Шевченко зі своїм словом, своїми потаємними думками, які пізніше привіз в Україну. Власне, тоді почалася і перекинулася на всю Україну справа, підхоплена “Просвітою”. Друга. Будь-яке просвітництво негативно сприймали і трактували опоненти Шевченка, починаючи від європоцентричного Панька Куліша. Це вже потім він під впливом Шевченка сформується як неймовірно загострена національна постать. Адже й Панько їхав у Росію, як і більшість, по кар’єру. Він звинувачував Шевченка у надмірному народництві, захопленні народною справою, бо народництво асоціюється у нас із українством. Пізніше з’являються цілі школи, які й досі опонують Тарасові Григоровичу, фактично опонуючи українській нації. “Вальдшнепи” Хвильового — це полеміка з Шевченком. Він називає Шевченка просвітянином, каже: “І взагалі ці дурні просвітяни”. Революційна хвиля, яка виносила на нові обрії, на інтернаціоналізм, нові принципи світобачення, світобудови, світоладу, заперечувала: “Яка там українізація?” Шаную Миколу Хвильового як людину, що чинила опір тій системі, але ж він її обслуговував. Шевченко був справжнім просвітянином, організатором. Не зрозуміло навіть, звідки могла взятися така людина тоді, коли не було до цього жодних підстав, коли ще до появи Поета заявляли, що українська мова вмерла. І для мене це свідчення того, що є період, який академік Гумільов назвав періодом фаз занепаду, спустошення, а потім з’являється постать, заряджена пасіонарно, заряджена великим духом і великою програмою. Звідки це все? Для мене відповідь однозначна: від Бога. Це програма, яку пишуть на небесах.— Чи не занадто було спрощено образ Шевченка? — Ідучи в маси, треба було спростити Шевченка. З великого провіденційного, метафізичного митця треба було зробити такого, який би улягав у свідомість кожного, як кажуть, пересічного українця. Йому одягли шапку, його омужичили, привели до такого стандарту, який легко сприймати. Вдивляємося у перші фотографії Шевченка, коли він повернувся із заслання і замовив собі кожух. З-під цього кожуха видно штиблети й костюм, і бачимо справді аристократичну постать, яка має козацьку кров, викристалізувану протягом віків. Те саме — в його погляді з портретів. Шевченко — це величина, яку треба щоденно тримати в полі зору. Тоді не будемо ритуалістами.— Що вкладаєте в це поняття? — Радянська влада привчила нас до ритуалістики. Двічі-тричі на рік пошануймо Шевченка. 9 березня потішмося в день народження, 10 — посумуймо. 22 травня приїдемо в Канів. Але Шевченко тим актуальний, що він відчував, передбачав, окреслював навіть сьогоднішні справи. Не лише тому, що ми не на своїй землі, що вона вкрадена; є багато речей, якими він нам дає програму. Чому, власне, у нього українська героїка домінує? Ми ж не вчитуємося в його епічні полотна, коли біблійні сюжети виповнюються глибоким змістом. Уманська трагедія в “Гайдамаках” — найбільша трагедія в нашій літературі. Це щось подібне до грецьких трагедій. Для мене Гонта — постать непрочитана. Він чинить так, бо як же може бути інакше, коли Україна не стала рідною для його дітей, не стала найважливішим. Україна для нього — не просто місце географічне поняття, це великий смисловий і часовий простір. — Повертаючись до теми Шевченко і “Просвіта”, українство…— Організація ця виникає як потреба самозахисту, самоствердження, донесення слова Шевченка, формування національних орієнтирів. Вона дала імпульси для національної боротьби на початку ХХ століття й у визвольних змаганнях. Шевченко був у кожній оселі. Але кожен по-своєму трактував його. Махно трактував як вольницю, Юрко Тютюнник — зовсім по-іншому: протестно, соціально. Або роман “Чотири шаблі” Яновського: усе це різні варіанти прочитання Шевченка. Адже він такий багатоаспектний і багатовекторний, як і сам український характер. Щойно героїка, а через день — неймовірне самоприниження, душевний розпач. Треба дослухатися до Шевченка, вчитися, вдивлятися в його роботи, бачення світу, прочитання національної космологіки. За такий маленький проміжок часу всю Україну окреслити! Скрізь присутність Шевченка: в Галичині, в Почаєві. Він так багато встиг, незважаючи на те, що колесо рухалося дуже повільно. Можливо, в цьому й були переваги — побачити, зафіксувати, освоїти. У “Щоденнику”, поезіях, замальовках. І який відгук на все! Ось він шкодує, що немає українського “Букваря”: сідає й мережить “Букварик”. Розуміє, що треба, аби церковне слово звучало рідною мовою, щоб не “паки паки”, а “все ще”, і береться до перекладу псалмів, перетрактовує їх. Він, зрештою, сформував нам історію. Без Шевченка немислимий Грушевський. Хтось зауважить, що він тяжів тільки до одного історичного періоду — козацтва. Неправда. Він сягає дуже глибоко.— Які завдання просвітян, виходячи з духовної спадщини Шевченка? — Вони зрозумілі. Але можливості наші не такі, які хотілося б мати громадській організації, що народилася 140 років тому. Оцій політизовано-партійній домінантності у жертву принесено весь громадський рух. Ми ще існуємо, але якщо подібні тенденції триватимуть, нас весь час випихатимуть з поля, де ми перебуваємо. Виштовхують громадський рух, Шевченка, все українське або звужують його. У Шевченка громада — категорія надзвичайно вагома і вирішальна. Ми повинні домагатися того, щоб усе, що ми започатковували на початку 90-х, розвивалося. Дуже шкода, що вже відійшов в інший світ видатний режисер Олександр Клименко, який устиг зробити 11 серій “Заповіту”. Автори сценарію — Іван Дзюба, Борис Олійник і Павло Мовчан. Це ми робили ще в радянські часи. Але не можемо багато чого реалізувати вже в незалежній Україні. — Чому так відбувається? Чому, Ви сказали, виштовхують дух Тараса? — Якщо ми так байдуже спостерігатимемо за тим, що формує свідомість (маю на увазі електронні мас-медіа, радіо, телебачення), так і триватиме. Якщо вони будуть від нас дистанційовані, не національні, не насичені словом Шевченка, а будуть словом Гордона, баєчками про красиве життя Катерини Осадчої… Немає національного каналу, є лише комерційні проекти. Це національна справа — виховання нації. І “Просвіта” змушена відстоювати програми, які сформував Шевченко. Хотілося б, аби представники нашої влади, насамперед у культурній, освітній сфері у Шевченківські дні відволіклися від “новин”. Бо чим прикре сьогодення? Тим, що ми живемо новинами. Споживання скороминущого — все це марнота. А є те, що викристалізуване і називається вічністю. Шевченко — це категорія вічна.— І ще про одну ініціативу Всеукраїнського товариства “Просвіта” — Тарасову церкву в Каневі, біля могили нашого генія.— Тільки великих воїнів і полководців, імператорів із таким загальносуспільним осмисленням перепоховували, як Шевченка. Ми над цим чомусь не замислюємося. Він обрав місце. Міг би й досі лежати там, у Санкт-Петербурзі, бо коли виникла ініціатива перепоховання, вона була фантастичною, нереальною. Але ж її було зреалізовано. На тій Чернечій горі. Тобто вона схимницька, та гора, Богом позначена. Перебуваючи в Каневі, я не раз запитував себе: чому могилу увінчано цим партикулярним бетоном? Мармуром, хоч це не має значення — для мене все радянське було бетоном. Це все стоїть на грудях людини — живої. Де хрест? Знищений колись хрест відновили, але посунули до музею. Тому цілком логічно нам, які ставлять Україну одразу після Бога (Бог і Україна!) приходити до Шевченка через церкву. Запалити свічку, послухати передзвін у глибині простору й історичного часу, бо Шевченко — це не лише ХІХ століття чи наш час, це і біблійні, й добіблійні часи. Тому, порадившись із членами правління “Просвіти” й Патріархом Всієї Руси-України Філаретом, ми й вирішили ініціювати будівництво Тарасової церкви. Але нам заборонили ставити хрест біля Чернечої гори, а виштовхали до ярка. Ми поставили там хрест, розуміючи, що влада змінюється, політики не вічні. А в перший рік президентства В. Ющенка, 22 травня 2005 року, коли він здійснив ходу від Успенського собору до могили Шевченка, ми освятили камінь там, де має бути надбрамна церква. Та досі влада, нібито вже українська, не дала дозволу на будівництво. А отримати його можна лише тоді, коли відведено землю. І ось я починаю другий тур боротьби за Тарасову церкву. Сподіваюся, цього разу вдасться подолати інерцію, байдужість чиновників. Хтось зауважить, що церква повинна бути позаконфесійною, нібито Тарас Григорович усе життя мріяв, щоб над ним відспівували московські священики, московською мовою служили молебні, панахиди. Це ж абсурд! І тому на питання, чия це церква, відповідь — Тарасова. Її можна дуже швидко збудувати. Як сказав Патріарх Філарет, можемо зробити недорогу церкву.— Важлива ж не помпезність? — Не обов’язково, щоб усе було в золоті й сріблі. Важлива сама присутність цієї сакральної споруди. І ми інакше сприйматимемо і похід на гору. Це своєрідна дорога до сповіді. Маємо достатньо коштів для початку будівництва. Але самі просвітяни цього не зроблять. Лише спільно з владою, зокрема, з Мінкультури. Уже готовий вівтар, вирізьблений у Львові. Більш того: хочу, аби церква була складовою всього комплексу національного заповідника. Починаємо сходження на Чернечу гору, пройшли надбрамну церкву, помолилися Богу. — Отже, вівтар є, церкви нема, нема навіть дозволу на її спорудження. А просвітяни ж організували збір коштів на церкву. — Так, уже є майже мільйон, який ми зібрали. Прізвища офірувачів, що внесли пожертви, будуть на стінах храму. Звертаюся до всіх, хто читає “Слово Просвіти”, хто чує наші програми на радіо: Тарасова церква буде, кошти акумульовані на рахунку, він відомий, друкується в газеті. Долучайтеся до нашого проекту.Розмову вівПетро АНТОНЕНКО
