Олена ЛЕОНТОВИЧ
Відзначаючи 140-річчя від дня народження Володимира Леонтовича, уважніше придивляєшся до цієї постаті. Недавно дізналася ще одну характерну його рису, про яку не можу не розповісти. В. Леонтовичу була притаманна дивовижна зичливість до обдарованих людей, що тільки-но з’явилися на літературному небосхилі України. Як він радів їхній появі, як вітав тих, хто робив перші кроки, як заохочував трудитися на нелегкій ниві українського письменства! Варто прочитати його літературно-критичні статті, присвячені збіркам оповідань Л. Яновської, Грицька Григоренка (О. Судовщикової-Косач), щоб переконатися в цьому. Не знаючи, хто ховається під цим псевдонімом, Леонтович писав про неї як про чоловіка, розпитував друзів, хто це.
Критика його була така, що не відбивала охоти писати, допомагала початківцям повірити у свої сили, розкрилитися молодому натхненню. Підтримати молоді таланти завжди важливо і ґречно, а особливо слушно тоді, коли українських письменників було, за висловом Леонтовича, жменька.
Добираючи листи В. Леонтовича до ІV тому його “Зібрання творів”, упорядником яких поставила мене доля, ознайомилася з листами до Агатангела Кримського та Дмитра Яворницького. І була вражена турботливим ставленням до побратимів.
Лист від 2.12.1897 року просто вразив. У ньому йшлося про першу збірку А. Кримського, надіслану Леонтовичу. Прочитавши її, він заходився шукати у всіх знайомих адресу молодого вченого (Кримському виповнився 21 рік), який на той час перебував аж у Сирії, і не заспокоївся доти, доки не знайшов її у М. Грушевського. Дякуючи А. Кримському за “таку ласку” (надіслання книжки), “а ще більше за велике задоволення, яке зазнав” читаючи, Леонтович подає в листі детальний аналіз оповідань збірки і тут же висловлює гостре занепокоєння тим, що автор хоче покинути писати. “Не знаю, — звертається він до Кримського, — через віщо з’явилася у Вас думка, що Ви не маєте віри Вашому белетристичному таланту і через те зрікаєтеся працювати на цій ниві? Чи то склалася вона у Вас власне, чи хто інший зневірив Вас у Ваших силах? Але то хибна і шкодлива думка, — наполягає Леонтович, — бо як облишите писати белетристику, українська красна література втратить з Вами дуже велику, мені здається, першу силу”. Відчувши талант, турботлива душа В. Леонтовича не могла змиритися, щоб українська література втратила його, і він кинувся визволяти зі зневіри початківця. Іноді й ті, хто поруч, не поворухнуть пальцем, а Леонтович аж до Сирії дістався! “Запевне, і на ґрунті науки Ваша праця буде корисна, — продовжує він, — та все ж невимовно жаль Вашого белетристичного таланту, і в такім разі яко белетрист Ви мали б що більше численний гурт читачів і через те мали б більше впливу на громаду” (лист від 2.02.1897 р.).
Листи до Дмитра Яворницького розповіли про підтримку Леонтовича перших кроків у літературі славетного історика українського козацтва. Володимир Миколайович не лише отримав велике задоволення, прослухавши читання автора свого першого оповідання “Вітряк” (пізніша назва “Наша доля — Божа воля”), а й допоміг опублікувати, знайшовши видавця. Він же спонукав Яворницького до подальшої літературної праці: “Бувай же здоров, — писав він 7.12.1899 року, — та працюй далі. Від всього серця бажаю Тобі: скоріше викінчити монумент запорожцям (мав на увазі історичні дослідження Д. Яворницького — О. Л.), але не менше бажаю після “Вітряка” ще щось від Тебе по-нашому.
Маєш талан, маєш що сіяти, сипни ж зернячка і на нашу ниву!” Таким був Володимир Леонтович.