НАРОДЖУВАВСЯ СМІЛИВИЙ ДЕНЬ

Уляна ГЛІБЧУКХтось вірить, а хтось іронізує з того, що доля нам дарує силу-силенну   знаків. Залежно від випадку ми їх зчитуєм або ігноруємо. Буває й таке, що з’являється параноїдальна схильність до зчитування знаків. Можна розгубитися. І слово ж яке цікаве: роз-гу-би-ти-ся. Образ такого розгубленого, як на картині кубістів. Воля творця членує тіло на свавільні геометричні фраґменти…Підозрюю, що саме такої “розгубленої” форми може бути випадковий пасажир дивного плацкартного вагона, який мандрує від Карпат до серця нашої Батьківщини — Києва. Будь-хто міг бути на місці такого “розгубленого”… Але нехай  буду я. Та, що толерує комфорт, але не змогла придбати купейного квитка. Коли зауважила, що моє місце № 13, було уже пізно. Поїзд їде… То був дивний і сильний вагон. Бо тільки сильний може скористатися з усіх шести органів твого чуття. Та ще й тримати їх у постійній напівголодній напрузі. З напівтемрявою я одразу змирилася, відкинувши намір зморити себе читанням. Тхнуло злежаною, давно не торканою пилюкою. Я також намагалась її не торкатися. Обережно розгорнула темного кольору матрац і подушку, обережно постелила білизну. Мигцем поспівчувала сусідові на верхній боковій полиці. Його довгі ноги ніяк не могли віднайти зручної позиції у тім прокрустовім ложі. Я знала, що не варто було подразнювати жодне зі своїх чуттів, надто вже бідні подразники: сірі й невиразні. Найкраще було б упасти у транс, але, повторю, то був сильний вагон. Він нав’язував свою сірість й убогість, а я була надто слабка… Навіть не злостилася, коли провідник приніс мені чай із розбовтаним цукром. У такім дивнім вагоні зайве робити зауваження про те, що чай і цукор можуть “жити” окремо. Ввічливо подякувала…             О нещасна, я і не підозрювала, яка ніч надходить… Шум поволі гуснув і запікався до цинамонового відтінку. Він насувався водночас справа і зліва. Той, що ліворуч, був сильніший. Його наповнювало з десяток горлянок заробітчан. Окремі слова, які проривалися крізь шумову завісу, свідчили, що хлопці мають справу з будівництвом. Дослухатися було марно. Особливо коли їхній запас оковитої добіг кінця і шумова завіса дивного вагона фактично вже вібрувала з розквашених матюків. Ця мова душі, яку вважаємо традиційною для північного сусіди, у нас прижилася незле. Можемо тішитися хіба тільки тим, що “народні” матюки у нас звучать невиразно. Якось по-дитячому. Так, наче мої супутники всотали колись цю мову з молоком улюбленої корови Лиски, яку  гуртом пасли на долині та так і завмерли на лепетальному рівні. Невинні, яко діти?З правого боку насувалась одухотворена розмова. Її високий камертон я могла оцінити, коли заробітчани один за одним, такими собі маятничками з червоними очима, виходили в тамбур курити. “Дзигари маєш? Йо”. У той час правий бік вагона розв’язував проблему добра і зла. “Наша біда в тому, що ми прийняли християнство. Це зло, яке поруйнувало наші душі”, — розпинався рунвірівець-геолог. “А де ваш інститут?” — допитувався його візаві. “У мене нема інституту, я геолог. І знаєте, яка наша найбільша біда? Те, що ми все довкіль розорали. Ми скривдили нашу українську землю, і вона цього не прощає. Правічна українська віра спонукала жити в злагоді з лісом й рікою. Не сумнівайтесь, ця віра ще живе в народі…” На жаль, далі не розчула: з тамбура саме повертався народ. Той, з уст якого вільно злітав традиційний і вже український мат.        І навіть між “пі-пі-пі” жодне слово його не засвідчило бодай якусь релігійність.   У Львові підсіла юна парочка, додавши свіжий нюанс у цей театр абсурду. Ніжні закохані й не помітили, як ми обмінялись ролями. Із жертви обставин я піднялась до рівня глядача, а закохані змирилися з образом романтичних страждальців. Усе справедливо. Закохані надто егоцентричні й перейняті одне одним, щоб навмисне розсіювати увагу. Спочатку вони торували мою стезю: “фукали” і “бєкали”, розстеляючи постіль. “Оце так потяг, оце так вагон…” Згодом уже мирно вовтузилися на одній поличці. Поміститися вдвох, де й одному місця замало. Це вже, знаєте, метафізика… Уночі, коли я впадала у дрімоту, снилося, що лечу на чорному матраці… Ранок у дивному плацкартному вагоні — не найкращий ранок. Запітнілі вікна, густе повітря, головний біль. Рунвірист мовчав, заробітчани стривожено ґелґотіли, а закохані снували майбутнє. — Давай відтепер будемо тільки літати і ніколи не їздити потягом.— А ще краще, якби я знайшов роботу в Мадриді, а ти вийшла за мене заміж.— Добре.   Наразі — все, кінець пригоді. Якби я була герцогинею з казки “Аліса в країні чудес”, мабуть, у всьому шукала б мораль. Приблизно таку: ах, і з чим ми залишаємося? З песимістичною інтелігенцією, здитинілим народом і демографічною катастрофою… Але герцогиня була жовта стара нудота, тому  і шукала мораль. А я зійшла з дивного потяга першого дня весни. Пахло еросом і народжувався сміливий день. День Віри, Надії й Любові.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment