Майже півтора десятка співробітників одного зі столичних банків працюють у бетонному мішку без жодної шибки. Хто його знає, для чого спроектував архітектор у тому будинку помешкання без вікон. Можливо, як складське. Але керівники фінансової установи розташували в ньому людей. З-поміж них і доньку моєї сусідки по купе, яка на роботу й додому ходить пішки — щоб оговтатись від ефекту психологічної пастки. Вона не знала навіть, яка надворі погода, коли їй зателефонувала з потяга мати.
Людмила ЯНОВСЬКА
А ми стояли у коридорі вагона й спостерігали за краєвидами у дощовому полоні, що пробігали у протилежному напрямку, перегукуючись назвами і людьми. Ті кудись поспішали, не зважаючи на поїзди, що час від часу гуркотіли повз них. Я вже знала, що літня жінка з нижньої полиці купе їде на два тижні до Трускавця. І їй байдуже, чим там годуватимуть у санаторії, — головне, готуватиме їсти не вона.Аж під кінець розмови обмінялись іменами. Її звати Олімпіадою, а все життя відгукувалася на Аїду: неписьменній матері дуже закарбувалося ім’я героїні вистави в оперному театрі. Зараз, щоправда, просить рідних і знайомих, щоб зверталися до неї на ім’я, записане в метриці й паспорті. Бо, кажуть, ангел людини плаче, коли її називають інакше, а Олімпіаді Михайлівні вже сімдесят три роки, Аїдою набулася достатньо.Уже не пам’ятаю, з якого приводу вона згадала про онуків-двійнят, синових дітей. Микита й Сергійко ще в утробі зіткнулися з дилемою: народжуватися їм чи ні. Бо лікарі стверджували протилежне: один — що в жодному випадку, а другий — нічого страшного. Хлопчики з’явилися на світ із діагнозом дитячий церебральний параліч. Їхня мама довго перебувала у депресивному стані. Можна уявити ті дві жирні лінії, які перекреслили, на її думку, майбутнє родини. Адже навіть з однією дитиною-інвалідом дружина нерідко зостається сама — чоловік не витримує труднощів і шукає іншу половину, з якою проблем значно менше. А тут в обох другий шлюб і двоє синів із тяжкою недугою, один з яких прикутий до ліжка… Але цій жінці пощастило: на справжніх людей і в своїй родині, і в чоловіковій. П’ять років дітей возили по лікарнях. Коли вичерпали всі можливості на поліпшення здоров’я Микити і Сергія, почали просто жити у згоді й протиріччі з долею. Хоч слово “просто” за цих обставин — особливе. З професією, звісно, матері довелося розпрощатися. Та з дітьми ніколи не залишається вдома наодинці ще від їхнього народження: завжди хтось допомагає. Вона ходить до магазину по продукти, готує їжу, пере, прибирає. Синами в цей час займається свекруха, Олімпіада Михайлівна, — з 11-ої до 17-ої. Потім її змінює мати, яка прибігає сюди просто з роботи: вона ще не на пенсії. Згодом повертається зі служби чоловік.Хлопцям уже по 12 років. Микита — у нього нога в ортезі, із зором не все гаразд — до обіду у звичайній школі. Сергійко — зовсім безпомічний, лежить у ліжку або сидить у кріслі. Його треба годувати перетертими стравами, міняти памперси й обмивати, перевертати, щоб не було пролежнів, гойдати вночі й полудень ліжко-колиску, бо інакше хлопчик не засне. З ним треба вміти спілкуватися й розуміти, що він намагається сказати уривчастими звуками своєї індивідуальної мови. Себе, приміром, Сергійко називає “Не”. Маленьким він плакав, коли бабуся Олімпіада заколихувала його тужливими колисковими, і заспокоювався, почувши веселіші мелодії. Спочатку думали, що він нічого не бачить, та згодом переконалися: це не так. Олімпіада Михайлівна показувала йому різні предмети і питала, наприклад, чи це телефон. Онук хитав головою, а ствердно кивав, коли нарешті бачив у її руці мобілку. Він дивиться телевізор, слухає бабусині пісні, розповіді й книжки, які вона йому читає. Усміхається, коли з ним жартує. Найбільше любить бувати на дачі, серед природи. Там Олімпіада Михайлівна не чекає сутінків, щоб посадити Сергійка у візок і вирушити з ним із двору до річки чи на луки. Це невістка й син остерігаються надмірної уваги до Сергія незнайомих людей. Вона ж ні на кого не зважає: хай дивляться! Головне, щоб якнайбільше побачив навкруг себе онук. Він радіє, коли зустрічає на вулиці людей чи розглядає корову, пса, коня, милується квітами, деревами, вслухаючись у пташиний щебет…Прогулянка серед сільських краєвидів для нього все одно що навколосвітня подорож. У його брата Микити можливостей пізнавати світ значно більше. Він навіть ганяв на велосипеді. Але більше не буде. Олімпіада Михайлівна одразу висловилася проти того, щоб довіряти онукові цей транспорт. Адже бачить хлопець тільки перед собою, та й очі косують. Нога в нього в ортезі. Сільські вулиці — не асфальт, на них скрізь вибоїни. Там хоч і не так часто, як у Києві, але їздять машини. Та друга бабуся онукові все дозволяє. Ось і привезли його нещодавно зі зламаною рукою і заюшеним обличчям — таки впав із велосипеда… Олімпіада Михайлівна з обома хлопцями дотримується дисципліни.Із татком і мамою Микита й Сергій бувають лише в суботу й неділю. Але бабусі й дідусі запровадили їхнім батькам вихідні: у п’ятницю обоє йдуть у кіно чи кав’ярню. А щомісяця Олімпіада Михайлівна відпускає невістку на два дні до матері: вона відпочиває, зустрічається з подругами. Сваха ж забезпечує два дні дозвілля зятеві. Усі гуртом звикли до напружених щоденних турбот. Олімпіада Михайлівна вважає, що діти з фізичними вадами (один хлопчик — із надтяжкими) сина й невістку ще більше зблизили. Вони, крім почуттів одне до одного, об’єднані й зорганізовані особливою відповідальністю за синів. Микита й Сергійко не тільки нагодовані, вдягнуті й доглянуті. Їх усі рідні по-справжньому люблять. Олімпіада Михайлівна не може збагнути логіку чи душу своєї родички, яка віддала до спецзакладу свою доньку-дауна, яка й особливого догляду не потребувала. І ніколи її не провідує. А ще й радить їм так само вчинити із “безперспективним”, на її переконання, Сергійком… “Та він же без нас в інтернаті через тиждень помре з туги, — обурюється Олімпіада Михайлівна. — І як це можна — позбутися своєї кровиночки…”…На київських вулицях ми їх майже не зустрічаємо — це за кордоном усміхнені й розкуті хворі діти у візках — серед відвідувачів музеїв, у “Діснейлендах”, в зоопарках, на природі. У нас батьки не завжди зможуть вивезти їх із квартири, бо або мешкають на останньому поверсі хрущовки, або ліфт у будинку працює не щодня, не кажучи вже про відсутність пандусів у під’їзді. Якщо ж і зважуються на прогулянки зі своїми несхожими на інших дітей доньками й синами у візках, то, справді, лише вночі, коли менше на вулицях перехожих, які можуть необережним, а то й зумисно жорстоким словом ранити, і пальцем вказувати та нахабно роздивлятися, мов інопланетних істот. Нам ще далеко до Заходу: делікатність у ставленні до людей із фізичними вадами — все ще дефіцит. Жаліємо когось чи тавруємо “безперспективністю”, вважаємо неповноцінним, забуваючи, що кожного з нас навіщось послав на Землю з якоюсь місією Всевишній… І за ті вади, невидимі зовні, але приховані в душі, відповідатимемо колись перед Ним.Можна зробити кімнату без вікон для працівників банку. А можна й у глухих стінах безвиході прорубати комусь вікно у світ і навіть за найважчих обставин сповнити долю оптимізмом, якщо долати біду гуртом, як колись українці будувалися толокою.
