У ТОМУ ПЕКЛІ ВЦІЛІЛА Я ОДНА

З 85-річною Ольгою Ільченко мене познайомила в Торонто її хрещениця Люба Магденко. Ми завітали в гості до пані Ольги, яка мешкає у будинку для українців похилого віку. З її вікна добре видно храм святого Димитрія, при якому й існує цей дім.В Ольги Ільченко ми хотіли розпитати про її кума, українського художника Петра Магденка (1923—2002), який до війни навчався в Дніпропетровському художньому училищі. Пані Ольга зберігає свій портрет роботи Петра Магденка. Та, як часто буває, розмова перекинулася на трагедію її родини під час Голодомору 1933 року.

— Я народилася 23 лютого 1923 року в селянській родині в Новосанжарському районі Полтавської області, дівоче прізвище Муха.

Наше село Мухи було над річечкою Кустолово. Мій дід Павло Муха мав господарство. Батька звали Маркіян Павлович Муха. У батька був брат, син Павла, але я забула ім’я, здається, Василь.Бабу не пам’ятаю — вона давно померла. Маму звали Оляною. Нас було п’ятеро дітей, з яких троє померло від дитячих хвороб. Дід поділив свою землю навпіл: половину віддав батькові, а на другій оселив дядька.Діда вважали заможним господарем. Як почалося розкуркулення, у нас забрали все: корову, коней, реманент. Дід перед тим помер. А мій батько не хотів віддавати майно, казав: “Мій батько заробив, і я не маю права віддавати”. Тоді нам сказали, що вивезуть. Була зима 33-го року. …Батька не було цілий день. Увечері прийшов додому, щось мамі прошепотів. А ми, малята, лежали і тряслися, боялися. Уночі хтось постукав у вікно. Батько схопився й пішов до дверей. Тоді сказав мамі: “Одягай дітей!”Мама плакала, нас замотувала і садовила коло дверей. А нас двоє було — сестра Надія, старша за мене на три роки, і я. Мама склала ковдри, зав’язала навхрест, виносила клунки. Надворі стояв якийсь віз, сидів чоловік, ми туди склали все і поїхали. Було холодно. Чоловік привіз нас до залізниці, не до станції, а висадив десь у полі. Але не від’їжджав, чекав. Почули свисток — потяг їхав. Ми почали махати. Потяг зупинився, чоловік допоміг повкидати нас у потяг, і ми знов поїхали.Приїхали на станцію. Перше, що я побачила, — великі купи, гори вугільної жужелиці. Ми приїхали на шахти — на Донбас. Отже, пішли шукати, де жити. Люди нас не пускали. Таких, як ми, було багато — всі тікали. Ми постукали до однієї хати, де світилося. Вийшла жінка, подивилася на нас і каже: “Люди добрі! Маю хвору доньку, яка кричить весь час. Ніхто тут не може жити. Але як ви не маєте де дітись, то йдіть — ось у цьому кутку лягайте та й спіть”.Донька господині була вже велика — може, 12—14 років. Вона весь час плакала й кричала. Але ми такі були втомлені, що одразу позасинали. Наступного дня батько пішов шукати роботу, але його ніде не брали. Ми ще мали на кілька днів їсти — те, що з собою привезли. Потім не мали вже за що купити. Неподалік була “столовка” для шахтарів, то ми йшли під двері, коло яких стояла купа дітей з простягнутими руками. Ми з сестрою ходили до “столовки”, нам шахтарі щось давали, ми приносили додому й ділилися.Там ми довго не жили, бо без роботи не можна було. Мій батько щодня ходив і в черзі стояв — як треба когось на роботу, то ставали в чергу. Одного дня йому дали якусь роботу. Батько біг додому з радості! Але не добіг до нашої хати, впав і помер — казали, від розриву серця. Це сталося, може, через місяць після того, як ми приїхали. Прибігла якась жінка до мами і каже: “Он ваш чоловік упав і помер! Тож біжіть швиденько”. Як його забрали, він був уже мертвий. Там його й поховали. Мама після цього також злягла. У неї був параліч. Нас — двоє дівчаток. Що маємо робити? Жінка, в якої ми жили, каже: “Дітки, їдьте назад, звідкіля приїхали, — вже вам нічого не буде. Бо ви ж тут пропадете”.Пішла вона на базар, попродавала все, що ми мали: ковдру, батькову одежу, — а на ті гроші купила нам квитки на потяг додому. Їдемо і веземо із собою паралізовану маму. А мама лежить, не говорить, тільки плаче.Приїхали на нашу станцію Нові Санжари. Винесли її люди, поклали на лавку. А до Мушиної Греблі треба було йти з десять кілометрів. Сестра залишилася з мамою, а я пішла в село, бо міцніша була. Прийшла пізно ввечері — всі хати темні й порожні. В одній лише хаті світилося. А там сидять три старі жінки — всі, хто залишився з села. “Ой, — вони до мене, — де ж ти взялася?” Я їм швидко розказала.Жінки знайшли чоловіка, що мав конячку. Він поїхав зі мною по маму на станцію. Привезли маму до тих жінок, поклали під стіною на матраці, де вона й лежала. Вже не їла, не пила. А за три дні померла.Ці жінки їжака піймали і зварили його та й нас нагодували. Що ж нам робити далі? У мами був брат Юхим у Кобеляках. То ми вирушили в Кобеляки шукати дядька. Наш дядько був колись багатий, добрий господар, мав млин. Його розкуркулили, млин забрали, але він якось зумів уникнути репресій. Мав п’ятеро дітей. Дядько як побачив нас, злякався: “Ви — куркульські діти, то мені тепер щось за вас буде”. І повів нас до маминої сестри, бідної вдови, що жила з донькою. І там нас залишив переночувати. Тітка хвора, її донька — вже дівка. Поговорили ми: що ж робити? Нема де нам подітися. Тітка сказала: “Не розраховуйте на дядька. Нам він трошки помагає, але боїться, що і його розтягнуть. Хоч він якось відкупився”.Дала тітка нам на дорогу хліба шматок. І ми наступного дня пішли у своє село. Дорогою трапилося нам зоране поле. Надійка побачила мерзлу картоплину. “Я хочу їсти, — каже, — так, що не можу!” — “Не їж, — кажу до неї, — бо воно гниле. Ти захворієш”. — “Ой, я не можу!”Вона ту картоплину з’їла, а я не стала їсти.Ми знов прийшли до тих жінок. Вони здивувалися, але кажуть: “Нічого, ми будемо щось робити, якось переб’ємося. Та й весна вже скоро”.Так ми залишилися в хаті у жінок. Але сестра захворіла від тієї картоплини. Ми пішли до лікаря Ткаченка — він працював у Солонцях сорок років, усіх людей кругом знав. А це сім кілометрів. Привела сестру, сіли в почекальні. Доктор побачив нас. “А ви ж відкіля тут? — питає. — Хто ви?” Я розказала. Виявилося, що він знав діда Павла Муху, батька. Я від нього більше про них довідалася, як пам’ятала сама. Дмитро Іванович казав, що мій дід був дуже добрий господар, чесний чоловік: “Шкода, що зникли нащадки такої доброї родини”. Доктор подивився Надю — погано їй було. “Ідіть до мене додому, — сказав, — скажете, що я прислав”.А то був колишній попівський дім, надвоє розділений. З вулиці містилася амбулаторія, а з двору жила родина лікаря.Ми з сестрою пішли у двір. Дружина Дмитра Івановича Олена Іванівна гостинно нас прийняла. Дала їсти, помила. Ми були у них не перші — багато дітей жило в лікаря. І нас Ткаченки узяли, спасибі їм.На столі стояло багато їжі. Я не могла очей відірвати. Але Олена Іванівна сказала: “Не можна, Олю, багато за раз. Ти мусиш потрошку їсти, бо захворієш також”. Потім нас поклали спати. Але Надя була дуже хвора. У неї був розлад, вона не могла контролювати себе і соромилася того. Вночі Надя встала і пішла назад у своє село до тих жінок. Я міцно спала і нічого не чула. А вранці побачила, що Наді немає, і дуже плакала, кричала. Доктор прийшов в обід і сказав: “Як я скінчу прийом в амбулаторії, поїдемо до неї”. Він мав коня і конюха, що возив його до хворих. І ми поїхали до Наді. Але сестра була така хвора, що її навіть везти до лікарні було неможливо. Дмитро Іванович мені й каже: “Олю, Надя помре за кілька годин. Ми її не можемо везти назад, бо вона вже не одужає. Залишимо її тут, а завтра приїдемо знову”.Ми поїхали назад. Я хотіла залишитися, але доктор не дозволив. Поговорив з жінками, залишив їм їжу.Наступного дня я поїхала в село з конюхом сама. Надя вже мертва була. Її десь у городі й поховали. Той чоловік, що одвозив нас із батьками на станцію, зробив це. Тож десь поряд виросли дві могили — мами і сестри.Я залишилася в родині доброго доктора Ткаченка. З п’яти дітей — одна. У шлюбі з Оленою Іванівною Дмитро Іванович мав доньку Ніну. Я була на три місяці молодша за неї і стала їй за сестру. Вона дуже добре до мене ставилася. Разом з Ніною вчилися в школі. А після закінчення сестра Ніна поїхала вчитися в Київ, а я в Харків до інституту іноземних мов. Війна перервала моє навчання. Я повернулася з Харкова, Ніна з Києва, і ми жили в німецькій окупації. З батьками й Ніною потрапили в еміграцію і через Німеччину вирушили до Канади.Я перевезла названих батьків до Торонто і там їх доглядала. Батько мене врятував. Тож вони зі мною були, поки батько помер 1963 року. Мама жила з Ніною. Я вийшла заміж, і ми з чоловіком переїхали до Оттави. Мама померла 93-річною. Вона доживала віку в сестри, але до мене приїжджала щороку. Часом жила цілу зиму до весни. Ми щасливо тут жили.…1933 року вимерло все наше село. Після розпаду Совєтського Союзу в Оттаві відкрилося Посольство України. Ми познайомилися з однією українською родиною. Жінка була також з-під Полтави, їздила на Батьківщину. Я дала їй адресу, і вона на моє прохання поїхала в наше село. Розшукала Великі Солонці — пішла у сільраду довідатися, що там сталося. Я думала: а що коли мій дядько повернувся? Ми не знали, що з ним, — він утік, коли ми ще жили в селі. Дружина українського дипломата дізналася, що, ймовірно, дядько втік. Одного разу в село приїжджала дядина з дочкою подивитися, чи там хто є. Вона нікому не сказала, де мешкають. Хотілося дізнатися, що там зареєстровано. Але виявилося, що всі документи спалено, і в архіві сільради про нас ніяких відомостей. А там, де було наше село, — засіяне поле… А я після того жодного разу в Україні так і не була…Записав Микола ЧАБАН,Торонто—Дніпропетровськ  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment