Валентина ДАВИДЕНКОМистецтво у своїй завершеності даровано людині мов ясминова квітка, красу якої формулами не вивіриш і ними ж не вдосконалиш. Два з половиною століття тому майстер Пінзель різьбив геніальну скульптуру, модернову експресію форм якої прийняли сучасники і втримали вівтарі храмів, та нам це видається дивом Небесним. Нам уявляється, що так мислити можна лише на початку третього тисячоліття — творити духовні образи не за каноном чи благоподібністю, а за їхньою чистою енергетикою. Дерев’яні скульптури “Марія”, “Жертвоприношення Авраама”, “Самсон, що роздирає пащу лева”, “Іоан” — мов центрифуга енергій, які й самі летять, мріють у повітрі, незважаючи на земне тяжіння. Наприкінці зими бачили під Києвом райдугу. Скульптура загадкового майстра Пінзеля, шістнадцять творів Олександра Архипенка і двадцять один Огюста Родена — теж несподівана весна у столиці. Уже тільки ця експозиція могла стати мистецькою подією першої ваги (понад заспиртовані голови худоби у Галереї сучасного мистецтва). Та з геніями минулих століть і весь хор наших митців — учасників Великого Скульптурного Салону 2008 прозвучав у Храмі свого жанру чисто і майже без тієї фальші, яка б виказувала догідливість запитам недоосвіченого споживача, обтяженого лише вагою золота в гаманці. Золотий еквівалент — скульптури Пінзеля — все одно переважать навіть фізичним об’ємом. Директор Львівської галереї мистецтв Герой України Борис Возницький, який десятки літ збирав безцінні експонати і рятував їх від знищення, розповів на прес-конференції, що один фургон вмістив лише 21 скульптуру, а на всю колекцію треба було б сто двадцять таких машин. Є поміж творів такі, які сягають трьох метрів. Сорок вісім років тому Борис Возницький почав збирати скульптуру цього майстра, ім’я якого відкрилося завдяки формальній розписці, знайденій в архівах одного з львівських храмів, про те, що “майстрові Пінзелю заплатили 340 тисяч злотих за фігури, створені для храму”. Нині в колекції — дві з половиною тисячі творів. Вони дивом врятувалися від вогню, бо п’ятдесят років радянської влади на теренах Західної України призвели до знищення храмової культури. Було закрито 1800 храмів, їх перетворили на склади збіжжя, а то й на стайні. А безцінну дерев’яну скульптуру велено було спалити. Церковні вівтарі, які створив Пінзель, варварськи руйнували. Тепер можемо захоплюватися незвичайними образами великого художника, як Пієта його “Марії” чи “Ангел-охоронець” з іконостасу церкви Св. Покрови в Бучачі Тернопільської області лише завдяки Борисові Возницькому. Він по кілька разів на тиждень виїжджав тоді у Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську області й добився дозволу зберігати зібрані шедеври в одному із закритих храмів. Мистецтвознавець вважає Пінзеля найвидатнішим скульптором XVIII століття: “Пінзель був вочевидь чудово обізнаний з найкращими досягненнями світової пластики; він знав твори Мікеланджело Буонаротті та Лоренцо Берніні, баварських та празьких майстрів, однак у сучасній йому європейській скульптурі важко знайти аналогії його новаторським пошукам пластичних форм, спрямованим на глибинний пафос Святого Письма. До наших днів дійшла лише частина його багатої творчої спадщини. Однак ті твори Пінзеля, які вдалося врятувати, будуть ще довго вражати світ драматизмом та глибокою психологічністю образів, експресивністю форм та віртуозною обробкою матеріалу, котрі притаманні руці геніального майстра”.Феномен цієї постаті — і в загадковій з’яві такого неймовірного таланту на європейських теренах, і в тому, що не збереглося жодних документальних свідчень його біографії. І це у XVIII столітті, коли життєві віхи визначних митців фіксували в пресі, відгуках сучасників, документальній і художній літературі. Достеменно відома лише одна зі сторінок його біографії, пов’язана з одруженням. Саме вона знайшла несподіване продовження в наш час. Як відомо, Пінзель одружився на вдові, мав двох дітей, а через десять років вона знову вийшла заміж за чоловіка з німецьким прізвищем і виїхала з рідного міста. Допитливий Борис Возницький, який розшукує будь-які відомості про скульптора по всьому світу, недавно одержав повідомлення від німецьких друзів, що знайдено десятисантиметрові моделі великих скульптур Пінзеля. Ніяким іншим чином вони не могли потрапити в ті землі, хіба що лише через колишню дружину майстра, яка, очевидно, знала їм ціну і забрала, виїжджаючи з чоловіком. І все ж чому, вочевидь, знаменитий і багатий художник, який знав твори Мікеланджело, бував у багатьох країнах Європи, обрав для творчого життя західний край України і так само раптово зник, полишивши величезний творчий спадок і абсолютну невідомість про власну постать? Посланець з Космосу чи подорожній з іншого, Золотого часу людства? Якщо пристати на таку версію, тоді вони разом замовляють каву в тамтешній кав’ярні разом з Олександром Архипенком, а то й із Роденом, бо звикли ходити поміж століттями і дивувати людство. Тож цьогорічний Великий Скульптурний Салон ще полярніше означив уявлення про мистецтво в сьогочасній нашій державі: від застереження тележурналістці “не ставте таких запитань, бо не покажемо більше скульптуру Родена” (її запитання було у контексті з ім’ям найбагатшого в Європі колекціонера скульптури Ігоря Воронова, власника збірки творів Родена й Архипенка) і до феноменальної експозиції Михайла Горлового, яку можна було б теж наректи “Вціліле від вандалізму”. Адже сьогоднішні варвари спалили майстерню талановитого майстра в Обухівському районі. Знищено не тільки майже піввіковий творчий спадок, а й колекцію живопису, бібліотеку унікальних книг, збірку етнографічних раритетів. Михайло показав у своїй експозиції на Великому Скульптурному Салоні те, що збереглося у друзів, колекціонерів, у музеях. Тож такі величні імпрези, яку продемонстрував Український дім, слід розглядати лише в контексті середовища. Адже увага багатої еліти до шедеврів українського мистецтва могла б тішити (навіть якщо це лише заради вкладення капіталу), якби потенційний культурний рівень суспільства не знижувався так катастрофічно через занепад освіти в провінції, знищення культурних осередків, бібліотек, культивування інших пріоритетів для молоді, несумісних із поняттям моралі. Тому замість прісномовних “фізиків і ліриків” та багатогодинних черг студентів на художні виставки в радянські часи тепер маємо молодих вандалів, які палять скульптурні майстерні. І все ж щось повстає в мені проти апокаліптичного настрою. Навіть усупереч другові-композитору, який переконував мене, що сильніше прозвучить у його пісні мій вірш не повністю, а без строфи, яка починається словами “Де той обрій століть…” Я ж наводжу текст цілком.Он злітає наш дах до пташиної висі і вище,залишаючи Дім, як одчахнуте кореневище.Перед самим Кінцем,наче Ангел, засмучений нами,з потемнілим лицемвід прощання з домами й димами.А внизу, серед стін,що відкриті Очам Понадхмарним,наші вбогі скарби, наші мислі і душі бездарні.Не біжу до дверей,вже не маю ні часу, ні духу.Помолюсь за дітей:”Матір Божа, дослухай, дослухай…”Де той обрій століть, звідки видимі сни передвісні?В срібних маках стоїтьтихий Дім, наче кінь на узліссі.Там наш лепет і лет, наші лиця просвітлені й гожі.Стебла рук і лілейтріпотять незаплакано схожі.Ожилий мармур під різцем талановитого майстра: “Дана” Василя Корчового, “Жінка, що розчісує волосся” Олександра Архипенка. Де той обрій століть, де перетинаються стежки великих Майстрів? Мандруючи в бідність і тривогу кожної епохи, вони нам допомагають…
