У середині вісімдесятих поетеса Антонія Цвіт започаткувала в українській поезії новий напрям — філософсько-еротичну лірику. Своєю незвичною за формою і змістом, сповненою шалу пристрастей та глибокого філософського осмислення поезією вона подивувала не лише вітчизняного, а й європейського читача. Нещодавно Антонія Цвіт стала лауреатом престижної Всеукраїнської літературної премії імені Олександра Олеся за ліричну збірку “Містер-і-я”, у якій виходить на нові обшири формотворення, поєднуючи зорову поезію з верлібристикою, утверджується як поет-філософ і сповнений надзвичайної експресії лірик. Ще одна сторінка її творчості — це епічний жанр, і найбільше вражає тут рок-феєрія “Корона Євпраксії”, де Антонія Цвіт — ще й дослідник історичних джерел, а її поетичні образи наповнюються глибоко символічним сенсом. На наше прохання поетеса ділиться своїми міркуваннями про збереження високих моральних критеріїв, оцінюючи найсвятіше з почуттів — кохання.
— Пані Антоніє, Вас можна привітати з присудженням премії імені Олександра Олеся. Що для Вас вона означає?— Поезія О. Олеся мене захопила ще в студентські роки. Незабутні лекції нашого професора Анатолія Погрібного, який, на превеликий жаль, пішов від нас. Він “запоями” читав нам О. Олеся напам’ять. Гадаю, що у моїй поезії ця особлива експресивність — саме під впливом О. Олеся. Напевно, наша земля заряджає такою енергетикою, адже ми з ним із Сумщини. Премію заснувало Сумське земляцтво в м. Києві ще п’ять років тому. Це конкурс всеукраїнський, у ньому беруть участь лірики з усієї країни, до журі входять визнані письменники. — Ваша лірична героїня — жінка внутрішньо розкута, емоційна, проте й глибоко мисляча. Яке, на Ваш погляд, призначення жінки?— Бог сотворив жінку, аби вона народжувала дітей. Напевне, у цьому найбільше її призначення. Однак кожна людина незалежно від статі має кармічне завдання, яке мусить виконати за життя. Мене завжди непокоїло: для чого ми прийшли у цей світ? Тому з юності цікавилася філософією, пізніше — езотеричними науками, навіть трохи астрологією. Вивела для себе тезу, що людина — це енергетичний згусток матерії, який живить Всесвіт, як і будь-яка істота. Що це за енергетичний згусток — Душа Всесвіту? Якби нічого живого не існувало, світ був би камінний? Певно, що не я одна над цим замислювалася… Поетів і мислителів усіх часів хвилювало питання призначення людини. Епікурейці, наприклад, вважали, що людина приходить у цей світ для щастя, гедоністи — для насолоди, екзистенціалісти — для вираження власної індивідуальності. Я вивела для себе формулу, яка стала лейтмотивом моєї творчості: людина народжена для щастя, для насолоди і для самовираження. Звідси і моя філософсько-еротична поезія.На цьому я наголошувала і в поемі “Обертальний хрест, або Філософія двох”, і в рок-феєрії “Корона Євпраксії”, і в інших творах. Жінка, як і чоловік, має головне призначення на цій землі — виразити свою індивідуальність. Навіть якщо вона лише виховує дітей, має пам’ятати, що прийшла на цей світ з власним кармічним завданням, яке повинна виконати. Інакше — деградація і ходіння по колу, неможливість виходу на вищі щаблі вселенського існування. Скільки кожна людина залишить після себе світлої та темної енергії — все це залишається в космосі, воно не зникає. Тому слід робити більше добра. — Я чула, що карма — це здобутки минулого людини, а доля — це її майбутнє.— Карма, за астрологією, вказує на призначення людини на землі. Існує два кармічні вузли. Південний вузол — це досвід минулого втілення, спираючись на який треба виконувати завдання майбутнього, на що вказує північний вузол. Якщо ти виконав своє кармічне завдання, то підіймаєшся на вищий щабель, а якщо ні — в наступному житті ходитимеш по тому ж колу, а то й опустишся ще нижче. Вірю в безкінечність людського існування, бо переконана, що дух чи душа людини — це і є мікроскопічна як для Всесвіту частинка Божественної сутності, злитися з якою людина може, пройшовши всі кола очищення. А це шлях до вселенської Любові. Звісно, Бог — це Любов. — Хто Вам подобається із сучасних письменників?— Я у захваті від роману “Ключ” Василя Шкляра. Високо оцінюю прозові твори Віктора Баранова, пишаюся, що саме мені випало їх читати як редактору, а також Галини Тарасюк, Любові Голоти, Марії Матіос, поезію багатьох колег по цеху — Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка, Валерія Герасимчука. В літературу прийшов справді цікавий поет— Ігор Павлюк. З’явилася молодь — Анна Багряна, Анна Малігон, до речі, конотопчанка. Багато цікавих літераторів сьогодні в Україні — молодих і досвідчених — усіх не згадати. Добре, що існує конкурс “Коронація слова”, у якому беруть участь прозаїки. Непогано було б започаткувати щось подібне і для поетів. Це врятувало б поезію від забуття і разом з тим — читача від невігластва. Тим паче, що до сучасної української літератури в Європі неабиякий інтерес — це бачила на власні очі, коли презентувала свої книжки у Польщі та Німеччині. — Що уособлює для Вас творчість?— Творчість — це моє життя. Моїми дітьми стали мої твори. Не можу жити без спілкування зі своїми шанувальниками. Мені поталанило побувати в багатьох містах і селах — від Рейну на Заході до Амуру на Сході. І я переконалася, що поезія не може жити у вакуумі. Енергія живого поетичного слова, як і пристрасне кохання, живить космос.— Розкажіть, будь ласка, про Вашу роботу над “Короною Євпраксії”. Як здійснювали її театральну постановку?— Свого часу я задумала створити триптих “Анна — королева Франції”, “Євпраксія” і “Роксолана”. І коли писала “Корону Євпраксії”, то багато працювала в архівах, де віднайшла дуже цікаві паралелі, яких, до речі, немає в однойменному романі П. Загребельного, сюжет якого я взяла за основу.Мене вразила постать княжни, онуки Ярослава Мудрого Євпраксії. Сестра Володимира Мономаха, племінниця Анни, королеви Франції, Євпраксія — жінка трагічної долі, розумна і сильна духом. Вона була імператрицею Священної Римської імперії. Її ім’я довго замовчували, бо вона на Священному синоді перед Папою Римським розповіла про те, що насправді відбувалося при дворі імперії — акти сатанізму, коли знущалися над людською гідністю, і домоглася розлучення з імператором Генріхом ІV. Євпраксію переслідували. Вона повернулася до Києва, але й рідня її не підтримала (такі були часи, такі закони суспільної моралі), і княжна подалася до монастиря, де, на жаль, і померла молодою. Я мріяла про виставу в театрі імені І. Франка. Разова постановка відбулася в Українському домі з ініціативи і за фінансування Міністерства культури. Одну з головних ролей — Конрада, сина Генріха ІV, грав актор театру ім. І. Франка, народний артист України Олексій Богданович, роль Євпраксії довірили мені. Не задля власного визнання, а заради реабілітації чесного імені Євпраксії хотілося б, щоб ця рок-феєрія була поставлена на сцені театру, як “Біла ворона” — у нас є свої героїні.— Яка історія створення Вашого відомого портрета?— Коли я видавала свою першу книжку, побачила у видавництві портрет Світлани Йовенко пензля Рафаеля Багаутдінова. Він мені так сподобався, що я подумала: “О, коли б мій портрет написав такий майстер!” Відтоді знаю — мрії здійснюються! Якось через багато років, коли на телебаченні показали фільм “Антонія Цвіт в “Обертальному хресті”, зателефонував цей унікальний художник і запропонував намалювати мій портрет. А після презентації на виставці подарував його мені, оскільки отримав після цього багато замовлень.— Над чим зараз працюєте?— Мрію завершити поетичний триптих, до якого входить “Корона Євпраксії”. До речі, після роботи з архівами в мене було таке натхнення, що я створила свою рок-феєрію за 24 дні, як кажуть, на одному подиху. Дуже цікавить постать Анни — королеви Франції. Мрію закінчити розпочатий давно роман, подумую про мемуари і багато чого. На жаль, часу обмаль… СпілкуваласяАнна ЛОБАНОВСЬКА
