«З БОЖОГО САДУ»

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ

ГНІДІ, ВОРОНІ, БІЛІ

Продовження. Поч. у ч. 3, 5, 8, 10 за 2008 р.І дав їм Йосип хліба за коні і за отари…Буття, 47 : 17Якщо за часів господарювання Йосипа у Єгипті свійські коні були вже добре відомі як об’єкти торгівлі й обміну, то серед фараонових подарунків Авраамові вони ще не згадуються (Буття, 12 : 6). Вочевидь, патріарх тішився фараоновою ласкою ще до вторгнення до Єгипту войовничих Гіксосів (1700 рік до Різдва Христового). Від цих кочовиків єгиптяни запозичили не тільки коней, а й колісниці. Діяння Йосипа належать до періоду Нового царства, який почався у XVI сторіччі до Христа; лише слуги фараона могли дозволити собі користуватися кіньми. А наступна зустріч з ними на сторінках Святого Письма відбудеться вже у Книзі Суддів, де пророчиця Девора згадує про битву з царями Ханаанськими за участю ворожої кінноти: Тоді стукотіли копита коня від бігу швидкого (5 : 22).Коли постарів цар Давид, двоє його владолюбних синів зажадали царювати. Перший, а згодом і другий справили собі пишні повози у супроводі вершників і бігунів перед собою (I Книга Царів, 1 : 5). Біблія трактує це як звичайні амбіції, зраду давніх традицій. Покаравши честолюбців, заповів Давид свій престол третьому синові — Соломону. Ставши царем, Премудрий відкинув сумніви батька щодо коней. Мабуть, прагнення нового покоління не були чужими йому. Модернізуючи армію, не шкодував грошей: І виходила колісниця з Єгипту за шість сотен шеклів срібла, а кінь — за сто й п’ятдесят (10 : 29). Тож користування кіньми у тих краях було привілеєм вельможних. Самих коней вважали красивими, але водночас примхливими й норовистими створіннями. Мабуть, саме тому автор Пісні над піснями свою кохану прирівняв до лошиці у фараоновій колісниці (1 : 9). Автори пізніших книг Старого Завіту були вже добре знайомі з кіньми й визнавали їхні видатні якості. У своєму видінні пророк Захарія бачить запряжених у колісниці гнідих, вороних, білих та строкатих каштануватих коней. І чує, що їм призначено перебігти всю землю. Зрозуміло, 2500 років тому навіть пророк не міг уявити нікого прудкішого і витривалішого… За ранньої античності, яка не була для біблійних письменників глибокою давниною, робочою худобою лишалися переважно воли, а їздили на віслюках та верблюдах; коні ж вимагали особливого догляду. Ця традиція виявилася такою глибокою, що й у ХХ столітті заможний араб, єгиптянин чи єврей пересідав з віслюка одразу до лімузина. А славні арабські скакуни за всіх часів належали лише шейхам.Інша традиція склалася на батьківщині коня — у безмежних степах, що простяглися крізь Європу, Північний Кавказ і Середню Азію аж до Монголії й Китаю, де коня приручили у II або навіть III тисячолітті до Різдва Христового. Це підтверджують і археологічні дослідження Трипільської культури на землях України. Особливо глибоке коріння має конярство у Європі, бо саме тут виведено численні породи — від легконогих англійських рисаків і могутніх німецьких важковозів до низеньких, але витривалих гірських конячок. Приклад такої горянки — наша гуцульська порода. Не марно ж потужність машин тривалий час вимірювали кінськими силами! До 1930 років кінь лишався, нарівні з волом, головним помічником нашого селянина. Крім уже згаданих якостей, коні мають розвинені чуття: слух, зір і нюх, а до того ще й добру пам’ять. Якщо хлібороб цінував насамперед невибагливість і тяглову силу своєї конячини, то козацький коник мав бігати жвавим клусом, добре плавати, а коли треба — то й тихо стояти, не подаючи голосу. Отже, “кінь коневі не рівня”? Так, бо коли кмітливий, то він стає другом людини, яка не тільки покладається на його якості, а й догоджає і добре дбає. Інакше “коли коні січку їдять, то набік глядять”. Дружба вершника з конем оспівана у слов’янських піснях, лицарських легендах і баладах; вірний коник розуміє козака з півслова, пізнає дорогу, виносить з бою пораненого, тужить за господарем. З великої поваги йому надають людських рис: “Кінь плаче без голосу”, “Коня не бий, слуги не проклинай, жінку не дражни”. А головне — довіряють: “Як сів на коня, то й доля моя”, “Но! З долини в долину та й на Україну”. І, нарешті, коли справа рушить з місця, то кажуть: “Як на коня посадив”.…Тисячу років малюють святого Георгія Переможця (у нас — Юрія (Юра) Змієборця) на коні. Сучасник лютого переслідувача християн, римського імператора Діоклетіана (284—305 роки), Георгій народився на Святій Землі у сім’ї високого військового, центуріона (сотника). Відмовився зректися віри, за що його стратили язичники. Його життєпис вважали зразком військової честі аристократичної верстви візантійців, а згодом — слов’янських князів. Численні легенди з його житія оповідають про лицаря, який зупинився, щоб напоїти коня біля міста, де потвора пожирала дівчат. А саме тоді черга дійшла до княжої доньки. Вразивши змія списом і мечем, Юр-Георгій повернув доньку батькові. А ще звернувся до присутніх з пристрасним напутнім словом. Вислухавши проповідь лицаря, городяни і князь прийняли християнську віру. А хрестоносці розповідали, як 1099 року під час облоги Єрусалима він з’явився на білому коні; на плащі вершника був червоний хрест Святого Георгія. Від XIV сторіччя його хрест стає частиною герба Англії, а Георгій — святим заступником цієї країни.У нас йому присвячено львівський митрополичий собор Святого Юра, а сам кінний змієборець — символ і оборонець Львова. Порода, постава і масть коня у зображуваному двобої зі змієм повністю залежать від фантазії художника. Так само, до речі, як і в картинах особливого жанру українського народного живопису “Козак Мамай”, де з героєм завжди сусідує коник, який терпляче чекає на козака, поки той грає на кобзі або жваво дискутує за чарчиною з “хитрим ляхом”.Художники особливо його поважають: до появи автомобіля майже кожну видатну особу малювали верхи на коні. І пам’ятники споруджували. Збереглися навіть імена баских улюбленців. Так, вірний кінь Александра Македонського, якого великий завойовник особисто приборкав ще замолоду, звався Буцефал (Бичача голова), а ім’я улюбленого коня римського імператора Адріана було Борисфен. А це і давня назва Дніпра, з якого одвіку пили воду найкращі коні.У світі понад 300 кінських порід, серед них — верхові, рисисті, запряжні, ваговози. В Україні найбільш відомі породи: арабська, угорська, донська, гуцульська. Та ще — дикий монгольський кінь, якого відкрив 1879 року нащадок давнього козацького роду, мандрівник Микола Пржевальський. А вже  1899 року барон Федір Фальцфейн, власник величезного маєтку Асканія-Нова на Херсонщині, привіз кількох чи не останніх диких коней з Монголії. Відтоді наші степи стали другою батьківщиною врятованого коня Пржевальського. Може, колись він повернеться і до Монголії, де, як стверджує міжнародна “Червона книга фактів”, з 1973 року не бачили дикого огира.Тисячоліттями кінь віддано служив людині. Віддавав себе всього: власну енергію, м’ясо, шкіру і молоко. Навіть хвіст і гриву, бо з кінського волосу плели і військове знаряддя, і рибальські сіті, й вишукані дамські аксесуари. Та минають часи коня! Його сила і стрімкий біг виходять з моди. На селі рідко побачиш вершника, а в містах не покинули коней тільки їхні вірні друзі. Та повернути наш борг цим шляхетним тваринам ще не пізно, врятувавши їх спочатку від забуття і повного вимирання.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment