Новела
Броніслав ГРИЩУК1.Баба Маланка прокинулась від того, що хтось її настирливо штовхав у плече, і вона, ще не розплющуючи очей, вже добре знала, хто се її так ото безцеремонно штурхає. “Що, Дурнику рогатий, — доброзичливо мовила Маланка хрипким зі сну голосом, — пора вже вставати? Інакше чого б ти мене тручав?” І крізь пелену ледь розклеплених повік уздріла просто перед власними очима розмиту в світанкових сутінках мордяку старого бородатого й рогатого цапа. Він ствердно, мовби погоджуючись із її словами, похитував довгим клинцем бороди й загнутими назад і трохи врізнобіч рогами, й щоб господиня не сумнівалась, ще й засміявсі, озвавшись високим та хвилястим голосом: “Ме-е-е,”— являючи світові жовті, ніби клавіші Стефанового кардіона, зуби, заходився реготом “Бе-е-е!” І з тими вигуками відступив до порога, легенько буцнув двері. “Шось ти, Дурнику, рано нині зірвавсі, — вела своєї Маланка, потягуючись усім тілом, крекчучи та позіхаючи, сіла в ліжку. — Шо, не видиш? Твоя жона Маруся, діточки твої ще сплят, а тобі вже, бач, на воздух захтілосі.
Такий же самошечий, як і сусіда наш Стефан, він таже ночами в лісі блукає, балакає сам до себе. Про якийсь вічний двигун, же нібито має усіх нас ощасливити”. Маланка опустила на долівку синюшні й сухі, як торішні кукурудзяні бадиляки, ноги, звично просунула їх у глибокі галоші-чуні й, накинувши на ветху нічну сорочку засмальцьованого халата, почовгала услід за цапом, білоголовим, із рудими підпалинами на сірих боках, у темряву сіней, відкинула дротяну защіпку на дверях, зрушила убік засув із штабового заліза й потягнула на себе рипучі двері. Лице її одразу ж огорнув сивий світанковий туман. Він був такий густий, аж скрапував росою з яблуневих гілок та з бляхи покрівлі, й біло-сіро-рудий козел одразу ж розчинивсі, щез у тому серпневому тумані. “Йди, йди собі в посадку, — благословила його Маланка. — Ми скоро таже прилучимосі до тебе”. І цап зараз же погодивсь із бабиною обіцянкою: “Бе-е-е”, — озвавсь невидимий вже з дороги. А за дорогою — приколійна посадка, за насипом, унизу, вряди-годи посвистують тепловози, щойно у вигинці прогриміли вагони московського, Маланка впізнала їго з тепловозового гудка, а’се означало п’яту з гаком годину ранку, і Маланка навскоси перебрела зарошений спориш подвір’я, оминула руїну хлівчика, де ще торік жили кози з бородатим Дурником. Жили, аж доки не провалиласі стеля і не впала донизу половина солом’яної покрівлі, разом із гнилими сніпками, трухлявими кроквами й латами. Отож мусила Маланка забрати усе козине сімейство до хати, в порожню комнату, сама ж баба ночувала в куфні, де зимою було тепліше, як у тій необжитій комнаті. Тута, в куфні, довгими зимовими вечорами потріскував жар у п’єцу та безконечними ночами гріло боки тепле просо, накрите веретою та старою куфайкою. Маланка, отже, причовгала до нужника за руїною хлівця і, справивши малу нужду, думала вертатися до хати, але сеї миті слуху її торкнулосі легеньке зумріння та ледь чутне дзеленчання: гу-у-у… дзі-і-інь… Що за хороба? Стефанова хата біліла облупленою стіною одразу за Маланчиним хлівцем, не відгороджена ніяким плотом (він давно вже впав і гет перегнив), і баба підступила до темного вікна Жбуркової оселі, приклала долоню до шкла. Шибка під її долоньою мовби двигтіла, дрібнесенько дрижала. І стіна коло вікна таже як будьто ледь-ледь трусиласі. “То, певне, і є звук того вічного двигуна”, — подумала Маланка. Серце в неї лякливо тьохнуло, зайшлосі, наче аж зупинилосі ненадовго. І тут же почулось їй жалібне псяче скавчання. Вона поглянула через плече позад себе. Ага. Жовтий, ніби лисиця, миршавий, якийсь аж наче безмордий собачка зоддалік співчутливо стежив за нею банькатими своїми гочима, перехиливши набік руду крихітну голівку. “А-а, то ти, Найдо, скавулиш? Зном лишиласі голодна? Ніц не дав тобі господар? Та він і сам голодний, як пес… А де ж твої цуценята? Ну чо скімлиш — роздав їх Стефан? Чи до лісу виніс? Прийдеш потім до мене, на козяче молоко. А Стефан… Ніц не зробиш, такий вже він є, доцю”. І нараз подумала: “Та дідько з ним, дурноватим Стефаном та його ще дурнішим двигуном, плювала я на ту техніку й на него заразом”. Та й відступила од Стефанового вікна, оминула руїну хліва й почовгала росяним споришем до власної хати, відчуваючи, як зимна роса охолоджує ґуму озутих на босу ногу галошів. За сінешніми дверима вже мекали дві кози та троє біло-сіро-рудих веселих козенят, і щойно Маланка відхилила двері, як вони вибриком висипали на тік, понеслисі до воріт, а вслід за ними випливли дві білих кози й таже повагом рушили до відхиленої фіртки при воротях. А з-за дороги, з окутаної туманом посадки донісся хвилястий цапиний клич: бе-е-е-е! “Зараз і я до вас долучусі, — пообіцяла баба Маланка, — лиш зогрію на керогазі чаю та посьорбаю трохи з розмоченими сухариками. А ви тим часом скубайте травичку та листя на кущах…”2. Коли Маланка з веретою на рімнєні й серпом у руці придибала у посадку, то застала все козине сімейство при купці, воно паслося між тінистими грабами, лише цап стояв особне, захланно жвакав якогось целофанового мішечка, роздратовано мотаючи туди й сюди рогатою головою. “Зном, Дурнику невмиваний, найшов собі роботу? Зном підбираєш викинуте з вагона? Зараз же й лиґнеш, я тебе знаю. Ну от, я ж казала. А може, в тій торбині отрава якась була, же ти її спер і тепер киваєш рогатою макітрою та облизуїсі, ніби ото конфекту скуштував. Ну, чого лупаєш рабими своїми гочиськами? Лупай, лупай, а я тим часом трохи травички вжну на зиму тобі, Дурнику, та всій родині твоїй”. І з тими словами Маланка почеберяла на галявину за густі кущі свербивусу та бузини, де ще розкошувала незаймана козами трава, де тяглась до сонця глуха кропива, лобода й давно відцвілий ряст. Скинувши верету на бузиновий кущ, заходиласі жати. І за якихось півгодини вжала зо дві верети зела. Підтяте серпом, воно пахло для Маланки зеленими сьватами, пахло давно відшумілою порою, ще як живі були мама з татом, а сусіда її, Стефан Жбурко, ще й на світ не вродивсі. Гм. Грамотій, гучитель. Та хоть би там шо подейкували сільчаки, хоть би якими небилицями забивали людям баки (яку, моляв, мудру голову має Стефан Жбурко), а баба Маланка знай своє товкмачить: той Жбурко, прости Господи, самошечий, дурний, як чобіт, присябо. Ну й шо з того, же в інституті вчивсі, же гучителював стілько літ у Пахомівцях? Шо з того, же пенсіонер Стефан Жбурко оставсі сам-їден на старість, як і вона, Маланка? Шо з того, же Жбурко — її, Маланки Безкоровайної, сусіда? Так собі, сама лиш назва. Бо який з него сусіда? Та зіправджений сусіда, коби хтіли знати, скрутної години все на підмогу сусідові поквапитьсі — ну от хоть би патиків нарубати чи слупика машиною поваленого звести та назад у землю вкопати, чи барабольку в огороді помогти визбирати й до льоху позносити… Так то ж зіправджений сусіда всьо те зробит, а не Стефан Жбурко, той гній невивезяний, той ледацюга несосвітенний! Коли Маланка бараболі копала, збирала у відра, таскала й висипала на зачовгану дошку юхта — жолобка в боковій мурованій стіні льоху (бараболі тогди глухо перекочувалисі старим дубовим жолобком, десь там нечутно зривались у темінь погреба, невидимо падали на прохолоду землі), або коли Маланка волочила з лісу до обійстя всохлі гилляки, жеби взимі мати чим грубку палити, чи коли цюкала іржавою сокирою ті гилляки на сторчака зведеній добні, чи коли вкопувала поваленого сліпою п’яною машиною слупця огорожі — ось тоді Стефан вилежувавсі собі в брезентовому гамаку, прив’язаному з їдного боку до грубої яблуневої гилляки, а з другого — до сливової розсохи, лежав у холодку та, либонь, марив отим своїм вічним двигуном, який не нині, то взавтра чи позавтра мав уже запустити сам себе на всю котушку (воно й зіправді: Стефан вилежувавсі в гамаку, а хата його тим часом легенько трусиласі від притлумленого гулу, ніби від страху якогось, і вікна тихо подзенькували — хтось сказав би, що Стефан просто самогон жене. Але ж хіба від самогонного агрегата так би гуділо, аж би хата дрижала і шибки подзенькували? Та й не п’є Жбурко, вона достеменно знала, же не п’є сусіда ні вина, ні горівки, ані навіть пива!). І зовсім инше діло, коли Стефанові обридне вилежуватисі в саду між сливкою і яблунькою, і він піде до хати, винесе надвір свого пиламутрового, ніби мушля всередині, німецкого кардіона, сяде на табуреті коло призьби, та гукне “Долой хімію і фізику, хай живе музика!”, та розтягне в боки чорні міхи з білою бубною, та як утне щось веселе або ж затягне протяжної, сумної! Тоді й Найда всідається коло нього на задні лапки, задирає догори куцу мордочку, зажмурює свої банькаті гочинята й ну ж співати, ну ж плакати-ридати. Кумедія!..Та гонде-о, той мій превелебний сусіда чимчикує посадкою — жовта Найда спереді (бач, як хвостика свого закрутила кобаскою!), а Стефан ззаді за нею чвалає — і якої холєри несе їго сюди, мало їму лісу, жеби вибалакатисі, ше я мушу вислуховувати теревені того вилупка цибатого, який вже доживає віку і ніяк не годен второпати, же нема в світі нічого вічного — ні чоловіка, ні звіра, ні якогось там двигуна… “Здорові були, газдинько, — ласкаво промовляє Жбурко, миттю розстібаючи стару й благеньку лавсанову сорочку на кнопках (для цього йому достатньо було розвести в боки поли отої одяганки — трісь-трісь-трісь-трісь — і ось уже Стефан світить ребрами і запалим животом), всідаєтьсі на розстеленій по траві вереті, обхоплюючи гострі коліна довгими пальцями худющих рук. — Ну й спека, ну й жарота”, — каже Стефан.А Маланка й не думає озиватисі, постановила собі мовчати, бо тілько подай голос, зараз же зачне розпатякувати про свою машинерію, над якою той пришелепуватий Стефан гибіє вже не їден рік, від того дня, властиво, як на пенсію вийшов, — перетаскав з опустілої школи якісь бутлі з усякими кислотами, якісь колби та пробірки, кумулятори, різне залізяччя, дроти і дротики — зелені, оранжові, червоні. А шо він ше ночами з тої безхозної школи волочив, Маланка не знала та не хтіла того знати: як мовитьсі, чим би дитя не тішилосі…І чого б то, скажіть, мала вона їму відповідати на несподіване привітання? Таж коли Маланка коло хати пораєтьсі й Жбурко таже на своєму обійстю щось робе (або посеред зарослого хоптою садка в гамакові вилежуєтьсі), то тогди він мовби не завважує сусідки, от нема її на світі, нема — та й всьо! Чого ж ти так, це ж я, та сама Маланка, а не инша якась бабця! Та ше ось зараз на верету всівсі якось збоку від Маланки і трохи ніби спереду, так, жеби в гочі дивитисі не бабі, а собачці, що вмостиласі напроти, Маланка виділа тілько їдне Стефанове вухо та сиві патли на зморшкуватому карку.Колись, у молодості, після інституту, Стефан об’явивсі в Пахомівцях за государственною рознарадкою, прибув десь із западної, чи то з Ужгорода, чи із Станіславова, тому, видать, і казав до Маланки “газдинько”, він, либонь, і не помнив, як зіправді її звати. Та й нащо йому, тогди ще зовсім молоденькому, було помнити ім’я якоїсь Маланки, старої дівки? Трохи перегодя, коли виділив йому колгосп хатину, Жбурко і маму свою забрав сюди з якогось карпатського хутора. Добра була жінка, нічого не скажеш, така добра, хоть до рани її клади, все помагала Маланці і в обійстю, і в огороді, тілько балакала якось не по-нашому, казала не “ніж”, а “нуж”, не “ніс”, а “нус”, не “ходімо додому”, а “пойме домів”. Ви чулисьте? Пойме домів, нуж, нус. А шо вже до роботи… Тяжко працьовита була, не те що синочок її, отой-го причмелений Стефанко, сивоокий та цибатий гуцул, шо так і не вженивсі за все своє проминуле життє, на пенсію старим парібком вийшов. А стілько ж дівчат було в селі, стілько удовиць молодих! То за останніх десіть літ ніби моровиця перекотиласі Пахомівцями з кінця в кінец. Чи орда татарска пронесласі. Вимерло село. Кого й зіправді на цвинтар повезли, а більша половина народу покинула Пахомівці доброхіть — той за границю на зарібки вибравсі, той у райцентрові хату поставив, той ше кудись подавсі в світи за довгим рубльом. От і вийшло так, же на їхній гулиці осталисі тілько дві хаті, в яких ще жили люди — Маланчина та Стефанова. Вона то хоч кози тримає, а в Жбурка таки ніц нема в обійстю. Лиш старий кардіон в хаті. І шо ж той Стефан їсть? А шо гризе його шолудива руда сучка? Часом перепаде їй те, що кози не вспіли з’їсти — якоїсь барабольки грисом присмаченої глямне, чи хліба засохлого кромку злупить, чи молочка в чавунному банячкові похлепче, чи й навіть яблучко хробашливе схрумає… “Я, газдинько, вже довершую вічного двигуна, — правив своєї Жбурко, задерши догори голову, ніби грабове шатро над собою роздивлявсі, аж йому сиві патли на плечі опустилисі. — Ще одну деталь залишилося намертво під’єднати, ви ж бачили, газдинько, що в мене в хаті вже й лампочка горить? Електрику ж нам відрізали, а в моїй хаті ввечері — світло. Як за дня. А чому? Бо ж стоватка сяє. Без державного підключення, сама собою. Якщо купите собі лампочку, то я й у вас безплатне світло поставлю”. “Ага, — озиваєтьсі нарешті Маланка, — і поставиш. Якщо не гахне, так, як торік чи позаторік гахнуло”. “Нє-е, — заперечує ображено Стефан на бабине застереження. — Все, пора спроб і помилок зосталася в минулому. Будемо віднині зі світлом”. “Не тра мені твеї лєтрики, — відказувала Маланка. — Я собі карасіни куплю, шкелко від лямпи протру веретеном та зіжмаканою ґазетою, сажу з ґнота ножицями обітну, та й… Зара літо, лягаю завидка, встаю таже з сонейком. В керогазі, в бутлі відровому є ще трохи карасіни, жеби чаю скип’ятити. Так шо не тра мені лєтрики…” — “Ну й даремно ви так, газдинько. Сьогодні, наприклад, лампочка горіла цілих сім хвилин. Тільки уявіть собі: жодної розетки, жодного штепселя, жодного стороннього джерела струму — а лампочка горить! Ото і є перпетуум-мобіле, революція в техніці, в житті людському взагалі. Тепер не треба буде ні дров, ні вугілля на зиму. Чи, приміром, бензину для їзди на машині. Чи будувати атомні електростанції чи гідростанції. Поставив мною придуманого штуцера в мотор — і вже тобі бігає машина. Без нафти бігає. Тільки встигай скорість перемикати, кермо крутити та на гальма за потреби натискувати. А ще як запустять мій перпетуум у серійне виробництво — все, вважай, людство врятоване! Ви тільки уявіть, газдинько: палити в хаті не треба ні взимі ні літом — мій штуцер буде гріти всіх і вся. Не треба нам буде ні нафти, ні газу. Не треба нам з поклоном квапитися ні до Росії, ні до Казахстану чи Туркменії, ані до Єгипту — так що абсолютно даремно Янукович зараз мотається по світу, придивляється, куди б мільярди викинути. Фактично на вітер викинути, тепер, коли майже є мій штуцер. То я лише транспорт згадав, житла людські та інші дрібниці, а тим часом революція відбудеться в усіх сферах людського життя, в усіх без винятку. Не треба нам, газдинько, брати вила в руки та рушати до сільської ради, коліївщини відтепер ніколи вже не буде. Тільки б запустили мене в серійне виробництво, а там… А доки не запустять, мусимо ми, газдинько, про мій винахід ані мур-мур, мовчати мусимо. А то, не приведи доле, нафтова чи газова мафія про нього дізнається, пришле сюди, в Пахомівці, своїх кілерів… Самі знаєте, чим той візит може скінчитися. А я, вибачайте, ще жити хочу, над іншими винаходами трудитися… Що не кажіть, фізика і хімія — а я саме ці предмети в школі викладав — це таки велика штука! Не поезії, не музиці, не мистецтву, не релігії, а саме фізиці та хімії належить спасіння душі людської. Це я, сьогоднішній Базаров, кажу вам, газдинько…” — “Ох Стефане, Стефане, йшов би ти собі, куди наміривсі! Хіба не видиш, як сучка твоя знудиласі, як її остогидли теревені твої!”Стефан, мовби прочитавши Маланчині думки, звівся на свої цибаті ноги, аж-но їму в колінах рематизм хрусьнув, застібнув сорочку — трісь… трісь… трісь… — та й подибуляв услід за звеселілим собачкою, на лисичку схожим: На Маланку навіть не поглянув, бурмотів щось там про нафтову мафію, про хімію та фізику, розмахував руками, сміявсі до своїх невидимих співбесідників — чортів, перелесників та ще цілої гирилиці недремних лісових духів, які тілько й чекали на Стефана. Маланка дивиласі сусідові услід своїми далекозорими гочима й відчувала, як незбагненна хвиля жалощів накриває її звідусюд. Вона подумала, що нігди не виділа Жбурка в церкві. Як буде здоровля і я піду на сусіднє село в неділю до храму, то поставлю свічечку за упокій душеньки матері його Дарини, бо ж за три роки, відколи Дарцуня покинула сей світ, Стефан, певно, жодного разу не помоливсі за маму. То я за ню помолюсі, хоть вона і в раю зараз…А оте кнопкове трісь-трісь-трісь щось мені нагадало — давно пережите і вже трохи забуте. Ну певне ж, воно нагадало Маланці давню дитячу пору її. Ще ту пору воєнно-повоєнну. Як піськала доця маму, себто чавила нігтями великих пальців незліченну вошву в маминих косах. Тогди все село було завошивлейе, від старого до малого, навіть у тих німців, же в Маланчиній хаті на постої перебували, аж кишіло в голові од тої плодючої як холєра вошви. 4.Мама сідали на табурет і просили: “А тепер піськай мене, Маланцю” І малолітня Маланка слухняно порпаласі в розпущених маминих косах. Отако: злапає ту ненаситну кругленьку стоногу та й розчавить нігтями, злапає — розчавить: трісь, трісь, трісь. Тихенько так, тихіше навіть од Стефанових розстібуваних-застібуваних кнопок на сорочці… А вже тогди, як та марудна робота кінчаласі, мама брали в руки кістяного гребінця з густими зубчиками та ще й вичісували сірі пурплі і жовті гниди з кіс… А я й забула: перед тим мама мачали коси в карасін та олій, жеби невилапаним ще вошам лапки злиплисі. І, здаєтьсі, вичісували мама те все на газету чи на папір, застелений посеред подвір’я, а старанно вичесавши, легенько згортали газетку чи папір і тут же спалювали її, і хмаринки вичесаного сивого волосся таже тихенько потріскували…Колись, ще як був у хаті телевізор, але вже не було мами, Маланка, бувало, дивиласі передачу “В міре животних”. Якийсь Дроздов, добрий такий чолов’яга, вів ту передачу. Маланка ще й досі помнит одну з них. Як обіззяни одна другу піськали, як та, в якої друге пелехате створіннячко вилапувало воші, то перша обіззяна слухала всю ту роботу, і як же замилувано, з якоюсь всленскою печалею дивиласі на світ тота істотонька! Як їй, видно, наравилосі, коли її піськали! А та, друга обіззяна, отако: лиш злапає паразіта, то не душит їго пазюрами, нє, а до писка собі вкидає і скоренько так жвакає, жвакає… А мама Маланчина, коли доця казала “здаєтьсі мені, всіх перечавили”, мама тогди замотували змочену карасіною, вичесану вже голову рушником і так ходили аж до вечора: мішали свині бараболю, доїли корову, в огороді поралисі, а вже аж по всьому тому гріли в чавунному баняку воду і просили: “Доцю, полляй-но мені з кварти.” І Маланка зливала, а мама мили дустовим милом над цинковими нецками голову, угорнуту духом карасіни, рапсового голію, дустового мильного бруска, їхні голі циці обважніло хилиталися над нецками туди-сюди… А ще чомусь Маланці згадалисі инші повоєнні запахи — коломазі, мокрої соломи, кінського поту. Вони, дітваки, пасут товар на житній стерні. Сієтьсі дощик, дядько їздовий, перечікуючи раптову негоду, розпріг коней, повішав на дишель гопалку з оброком, пастушки поховалисі під воза, луплятьсі в карти. А з хмари все сієтьсі й сієтьсі, і та сіянка стікає по кінських крупах, боках, гривах, змиває жнивну пилюку і жнивний піт. Хрум-хрум, — жвакают натомлені коники свій харч, овес із січкою, інколи форкают просто в гопалку, і всі жнивні запахи змішуютьсі водно — і запах соломи та стерні, і густі аромати шмаровидла колісного в буксах, і крутий дух кінського поту, і віддих мокрої землі… Господи, і чого воно нині спім’янулосі мені?.. А як гарно дрімаєтьсі в тих давніх запахах! Ніби ти зном стала дитиною, і лежиш собі з хлопчаками під возом, вони ріжутьсі в карти, дощик шелестит у стерні, скрапує із абияк прикритих соломою полудрабків. І шо тобі до того дощику! Ти, лежачи, дивишсі межи шпиці на сірий світ за буксою, за ободом і… поволеньки засинаєш, засинаєш… І відчуваєш на варгах дощові краплі, тілько чому ж ті краплі такі солодкі, такі теплі… 5.Ні, то не дощик, то молоко козине тече по варгах! Зном та Маруська збитошна встала задніми ногами так, же переповнене вимне її торкнулосі Маланчиного писка, розтуленого вві сні, й молоко з набряклої дійки стікає їй просто в беззубий писок. А Маланка облизує всолоджені тим благословенним млеком варги свої, ніби якась відьма лісова, спиває сю божу росу й, ласкаво почухуючи козячий напасяний живіт, незлобиво промовляє “Ану, холєри на тебе нема, я й без твого нагадування знаю, же пора додому, пора домів, як мовила Дарцуня, треба вже тебе доїти. Лучче б дітям своїм позволила поссати цицьку. Вступисі гет, чого назадгузь до мої голови тулиш вимннє своє…” А коли Маруся відступила, баба Маланка уздріла все козине сімейство коло себе: ще одну козу, троє козенят і Дурника позад них, він вимогливо казав бе-е-е, а козенята жалібно блеяли — ме-е-е, ме-е-е, ме-е-е. І тільки-но Маланка встала, рушила з веретою до галявини, жеби забрати зжату зрання траву (а відтак ше раз прийти сюди за рештою зела), й кози помалу почеберяли домів, як щось глухо гримнуло коло її хати, почувсі навіть брязкіт розбитого шкла. То в Стефана, здогадаласі Маланка. “Вічний двигун накривсі дупою, я ж знала, же так воно буде…”Коли Маланка, згорбившись під тягарем прив’ялої зелені, придибуляла на подвір’я, то кози вже допивали вранішні помиї з цеберки, а Стефан, з обсмаленою щокою та обгорілим рукавом лавсанової сорочки, метався разом з повеселілою Найдою перед луткою висадженого вибухом кухонного вікна й жалібно промовляв крізь судомне схлипування “Курва твоя мама, знову звіздануло… І за що мене господь карає, я ж добра людям хотів… А тепер мушу все починати спочатку, бо ж за мене ніхто, ніхто тої праці не зробить, не впорається з нею нізащо…”* * *А Маланка тим часом, сівши на низенький стільчик, ще татом змайстрований для неї малої, здоювала в коновку молоко з тугого козячого вимені. Струминки попервах бриніли-співали об денце та стінки відерця, а в міру наповнення посудини молочна музика поволі оберталасі на звичайний, на звичний шум струменів, же раз по раз прошивали шапку білої піни на молоці —шшшш…шшшш… “Так, так, — думала Маланка, — у осталосі нас тілько двоє на приколійній гулиці — я, дурна, неграмотна Маланка, і він, Стефан, ніби й грамотний, проте трохи схибнутий на техніці своїй — вже третий раз за три літа ота техніка висаджує вікно в куфні, а все їму мало, ніц ті взриви їго не навчили…” У цю мить коза повернула до Маланки рогату голову і так якосьподивиласі на нюю…Так якось поглянула… Ніби прощаласі з Маланкою… Ніби підійшла до неї там, в посадці, жеби скрапнути їй на варги молока, а те молоко так і лишилосі на стулених варгах, на шиї Маланчиній, вже холодній…” “Та що се я собі думаю? А думаю, хто ж мене тогди винесе чи вивезе звідтам? Хто ж тебе, Марусю, тогди подоїт!.. Ну, чого так дивисі, пощо кліпаєш та моргаєш, ніби обіззяна з телевізора, що її піськала подружечка пелехата… Може, Марусю, подякувати мені хочеш за те, шо ослобонила тебе від тяжкої ноші? Хочеш сказати, же й для Стефана вартувало б налляти в півторалітровий бідончик? Та він колись казав, же не любит від кози! А ти, Маню, кажеш, жеби і сухариків пригорщу взяти? Може, й так. Може, й возьму. Нех розмочує вмолочці, нех жвакає. А не наравиці козяче, то Найда ж в него є, онде-о вона,спішит, облизуїці”…
