МАКСИМ СТРІХА: «УПЕРШЕ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЕЛІТА РОЗУМІЄ ЗНАЧЕННЯ НАУКИ» 

В українському уряді з’явилося чимало нових облич. Одне з них — заступник міністра освіти і науки Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, дійсний член Академії наук вищої школи України, поет, перекладач, член Центрального Проводу УРП “Собор”.

— Максиме Віталійовичу, як відомо, раніше існувало Міністерство науки України. Чи обґрунтоване, на Ваш погляд, об’єднання міністерств науки та освіти? Адже в багатьох країнах ці міністерства функціонують окремо.

— Мені важко оцінювати рішення, які ухвалювали раніше, але в Україні історично починалося з того, що було створено Комітет з питань науки і технологій, який очолював відомий фізик Сергій Михайлович Рябченко. Керівник ДКНТ здійснив кілька важливих і дуже демократичних заходів. Наприклад, було створено щось на кшталт наукового парламенту, така-от велика національна Наукова рада, куди запросили кілька десятків провідних науковців. Потім ДКНТ став Міністерством науки, пізніше — знову комітетом, який згодом об’єднали з Міністерством освіти. З одного боку, таке рішення вмотивоване тим, що система організації науки у нас академічна, а Національна академія наук — самоврядна. Вона існує фактично поза міністерством, а міністерство лише визначає загальні засади наукової політики, готує закони, хоч теж у співпраці з Академією. Зрештою, міністерство проводить конкурси науково-технічних і цільових державних програм, тож може опосередковано впливати на ситуацію в Академії, адже через міністерство фінансуються науково-технічні, цільові державні програми. 56 % фінансування на науку іде через Національну академію наук, 14 % — через Міністерство освіти і науки, решта — через інші державні відомства. Оперативне поле діяльності міністерства — це насамперед університетська наука, а також невелика кількість власних наукових закладів, науково-дослідних інститутів, підпорядкованих йому. З цього боку рішення про об’єднання міністерств науки та освіти можна вважати вмотивованим, бо крім нашого, міністерства освіти і науки існують в низці держав Євросоюзу та СНД. Хоч існує й інша система організації управління: у Білорусі є міністерство освіти й окремий Комітет у справах науки і технологій, а в Польщі — міністерство освіти й окремо — міністерство вищої освіти та науки. У рамках дискусії про систему організації української науки були різні пропозиції: створення міжвідомчого органу, який би координував наукову діяльність усіх міністерств і відомств, бо наука виявилася до певної міри розірваною. А з огляду на те, що національна наука має все-таки розвиватися цілісно, хоч наукові установи й різного підпорядкування, звичайно, в державі повинна бути організація, яка здійснює координацію. Хтось каже, що це Національна академія наук. Але вона самоврядна і діє в рамках своїх інституцій і повноважень. Хтось вважає, що треба створити міжвідомчу раду на чолі з віце-прем’єром. Хтось наполягає на відродженні діяльності Ради з науки і технологій при Президентові України. Таку Раду було створено ще за Л. Кучми, потім вона фактично припинила діяльність. Зараз, очевидно, міністерство пропонуватиме Секретаріату Президента поновити її діяльність на чолі з самим Президентом як вищого координаційного органу для здійснення всіх наукових досліджень. Це не буде орган оперативного управління. Це мусить бути орган, який би розглядав і прогнозував загальні тенденції розвитку української науки і визначав би певні стратегічні напрями.— Повернімося до питання фінансування науки. Чи вважаєте правильним розподіл державних коштів між різними науковими інституціями?— Це закріплено в Законі про Державний бюджет України, і я як службовець мушу його виконувати. Однак дуже багато людей ставлять питання про те, що несправедливі різні умови оплати праці в установах Академії наук, в університетах і в науково-дослідних інститутах міністерства. Різний до певної міри доступ до інших благ — фінансування великих державних програм. Таке становище слід виправити, бо для Міністерства важливий лише кваліфікаційний рівень учених, здатність давати наукову продукцію відповідної якості.У нас ще довго зберігатиметься академічна система організації науки, хоч критики зауважують, що у всьому світі фундаментальна наука розвивається насамперед в університетах. Але в наших умовах спроба швидко зламати існуючу систему могла б завдати тяжкого удару по природничих і технічних науках, які завжди розвивалися динамічно в системі Національної академії наук. Треба визнати: сама Національна академія завдяки авторитетові свого довголітнього президента Бориса Євгеновича Патона з меншими втратами вийшла з кризових 90-х. Університетська наука постраждала значно більше. — Яке співвідношення між фундаментальними і прикладними дослідженнями в галузі природничих наук? Яким дослідженням надають пріоритет?— Зараз — це приблизно половина на половину. Фінансування Міністерства за програмами становить близько 137 млн грн. на рік за фундаментальними дослідженнями і 117 млн грн. за прикладними. Близько 13 мільйонів іде через Державний фонд фундаментальних досліджень — автономну установу, яку очолює всесвітньо відомий учений-фізіолог Платон Григорович Костюк. Цей Фонд спільно з Міністерством фінансує низку проектів фундаментальних досліджень у всіх галузях знань.Сумарне державне фінансування складає 0,4 % ВВП. Загальне ж фінансування науки — 0,9 % ВВП за рахунок коштів вітчизняних і закордонних замовників. Зрозуміло, що замовники фінансують насамперед прикладні дослідження, як і мусить бути, а фундаментальні (як у всьому світі) — це клопіт переважно держави. Бо зрозуміло, що хоч фундаментальні дослідження не дають прямої віддачі сьогодні, без їхнього належного розвитку руйнується вся наукова система.— Які перспективи України? Чи може вона зробити ривок, аби стати передовою науковою державою?— Усі питають, коли буде український нобелівський лауреат. Він міг би бути. Нам просто не щастило. Згадаймо Івана Пулюя, який відкрив Х-промені паралельно з Рентгеном. Але світ пам’ятає Рентгена, а не пам’ятає Пулюя, який був ще й співавтором першого повного українського перекладу Біблії разом з Кулішем і Нечуєм-Левицьким. І це не єдиний випадок. Та повернімося до цифр. Навіть із урахуванням недержавних коштів українська наука сумарно фінансується в обсязі близько 0,9 % ВВП. Провідні держави світу фінансують свою науку в межах 2—3 % ВВП, а окремі країни, які особливо дбають про своє майбутнє — майже 4 %. За таких обсягів фінансування (тим більше, що український ВВП не порівняти з ВВП США, Великої Британії чи Японії) сподіватися, що ми можемо невдовзі вирватися у світові лідери, аж ніяк не випадає. Зараз для нас реально підтримувати реноме шанованих партнерів у міжнародних проектах в пріоритетних галузях. Хоч є низка напрямів, за якими наша наука посідає досить високі позиції за світовим рейтингом.— Які пріоритетні напрями нашої науки?— Україні треба підійти до вибору пріоритетів дуже уважно, бо попередній закон про наукові пріоритети було ухвалено на період до 2006 року, і відтоді Україна вже два роки живе без такого закону. Але вважати, що пріоритети — це все, чим ми маємо займатися, теж було б неправильно. Бо наука все-таки мусить функціонувати як цілісність, і спроба все обмежити певними точковими моментами може призвести до занепаду цих точкових моментів через брак живильного середовища. З одного боку, треба підтримувати сильних, тих, хто може дати віддачу суспільству, може триматися на світовому рівні. А з другого —слід пам’ятати, що для будь-якої науки потрібне живильне середовище у вигляді, наприклад, повноцінних кафедр, лабораторій, часом не лише пріоритетного напряму, а таких, які підживлюють ідеями, кадрами. Бо якщо все звести до 2—3 установ начебто світового рівня, то дуже швидко установи цей рівень втратять.— Чи можливе створення в Україні ефективних технопарків?— Вони вже є: це технопарк заводу Патона, технопарк Інституту напівпровідників, технопарк Інституту монокристалів, науковий парк Київського політехнічного інституту. І це попри те, що законодавчу базу кілька разів переглядали і припустилися, як на мене, фатальної помилки, коли фактично ліквідували технопарки секвестром Держбюджету 2005 року (потім довелося ухвалювати окремий закон, аби хоч трохи виправити становище). Про наукові парки досі немає закону. Науковий парк КПІ діє на власному ентузіазмі. Але там є дуже важливі результати, є прибуток, а головне — неперервний ланцюг від лабораторії до виробництва. Інша річ, що, на жаль, це надто точково в Україні. Є дані Державного агентства інновацій та інвестицій, що торік на 14 інвестиційних проектів було підтримано всього три інноваційні. — Чи є надія на те, що наука таки розвиватиметься?— Нині до Міністерства освіти і науки прийшла нова команда. Ним керує учений зі світовим ім’ям, фізик Іван Олександрович Вакарчук, автор блискучого підручника з квантової механіки. Йому не треба пояснювати значення науки. Міністерство планує якнайшвидше здійснити кілька важливих кроків, серед яких, безумовно, оновлення лабораторного обладнання. У світі парк лабораторного обладнання оновлюють раз на 5—7 років, а в нас, на жаль, люди часто працюють на обладнанні кінця 1970-х. Ми намагатимемося виділяти гроші на придбання обладнання, без якого розвиток сучасної науки неможливий. Інше питання — наукова інформація. Її кількість постійно зростає. У нас через економічну кризу люди були позбавлені доступу до наукової інформації. Наші бібліотеки не купували сучасних журналів, сьогодні мало хто має доступ до on-line передплат, інтернет-журналів. Надзвичайно важливо, щоб науковці мали доступ до сучасної наукової інформації. Бо навіть якщо у них буде сучасне обладнання, але вони не матимуть інформації, то розвиватимуть якусь загумінкову, дуже своєрідну науку, яка мало корелюватиме зі світовою. І звичайно, важливе питання — підвищення статусу вчених, підвищення ролі органів самоорганізації науковців, наукових товариств, асоціацій, які мають бути справжніми партнерами держави у виробленні і здійсненні її наукової політики. — Мабуть, у реалізації цих планів надії покладаєте на Програму уряду?— Уперше в історії України політики розуміють значення науки. Звернімо увагу на структуру урядової Програми. Це — річ хоч і символічна, але важлива. У програмі “Український прорив: для людей, а не для політиків” на чільних місцях стоять освіта і наука. Це велике зрушення, бо раніше вони були далеко позаду. Зараз і Президент, і прем’єр розуміють значення науки й освіти. Звичайно, треба виявити політичну волю, багато залежить від наполегливості самих наукових середовищ, які мусять пояснювати свою потрібність для майбутнього держави. Тому мені здається, що сьогодні є шанс перетворити освіту і науку на реальні, а не декларовані пріоритети державної політики.Розмовляв Богдан ОЛЕКСЮК 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment