«ВОЛОДЮ У ТОВАРИСТВІ МИ НАЗИВАЛИ ЯВОРОМ»

14 березня в Українському домі відбувся творчий вечір письменника і політичного діяча Володимира Яворівського. Урочистість пройшла без помпи. Пан Яворівський уже в перших словах запевнив, що задумав цей  вечір “не тільки для того, аби нагадати, що я залишаюся письменником, а й для того, щоб не допустити на цю сцену жодного слова фальші й жодного слова офіціозу. Тут не буде представників влади…” І справді, на сцену хіба лише урочисто винесли букети від Президента України та Прем’єр-міністра. А про письменника і політика говорили друзі, з якими життя перетнулося у молоді роки. 

Уляна ГЛІБЧУКОлекса Різник, письменник, громадський діяч:“Із Яворівським познайомилися в Одесі.

 Тоді Володя не мав житла, і я запропонував прихилити голову в мене. То була така невеличка напівпідвальна квартирка зі сходами глибоко вниз, символічна на той час. Я тоді вперше побачив, як Яворівський пише… До нас щовечора приходили письменники. Борис Нечерда, Валентин Мороз… Ми ж усі були філологи. “Філфак одеський диво з див, що відбирав, кував, родив майбутнє наше якобинство…” Прекрасні були часи. Ми, товариство, поклялися всюди розмовляти тільки українською мовою. І дотримувалися нашої клятви. Доходило навіть до дрібниць. Пам’ятаю, як сперечалися свого часу з Миколою Вінграновським. Я тоді повернувся з мордовського табору і став таким вже українцем-неофітом. І кажу Миколі: “Чого ж Вінграновський, а не Вінгранівський?” І  ставив йому за приклад Яворівського. Мовляв, у нього правильне прізвище. До речі, Володю в товаристві ми називали Явором. Коли закінчилося студентство, доля порозкидала нас по всіх усюдах. Яворівський опинився у славному Запоріжжі, працював у газеті. Я читав його статті. Як він прекрасно писав: і про інтелігенцію, і про село… А скільки потім листів отримував! Мені аж самому цікаво стало: що ж то за місто таке — Запоріжжя? І я поїхав до Володі у гості. Заходжу в редакцію, запитую, де кабінет Володимира Яворівського. А мені у відповідь: “Каво? А, так ето ви про украінца спрашиваєтє…” Його там усі називали Українець, тому що він був вірним нашій студентській клятві. І весь час я спостерігав за Володею, за його зростанням. І дуже радий, що він доріс до цієї сцени, до Верховної Ради, до високих сходин…” Микола Рябий, письменник:“Я волів би написати великий роман про Володимира Яворівського, аніж за п’ять хвилин сказати до ладу про його високий талант. Але регламент є регламент. Тому обмежуся кількома тезами. Коли людина сягає ось таких висот, вона мимоволі замислюється: що ж у житті найголовніше? І почувається щасливою і впевненою, коли думає про друзів. Є наука фізіогномістика, якою мають досконало володіти і письменники, і політики. Сорок років тому я навіть і гадки не мав, що така наука існує, але коли побачив Володимира, то щось мені підказало: це не лише земляк, а й друг на все життя. Я не раз бував у його рідному селі й для себе відзначив, чим відрізняється його родина від інших. Мабуть, тим, що там ніколи не занепадають духом і постійно присутнє почуття гумору. А ще Володимир Яворівський має цінний дар: уміє слухати людину. Якось ми жили і працювали в Ірпені. Володимир писав роман про народну художницю Катерину Білокур. До нас завітав Іван Миколайчук. І здавалося, що під час зустрічі Володимир мав би розповідати про свою творчу майстерню, про тоді ще маловідому художницю… А він мовчав, тому що  слухав Миколайчука. Просто відчув, що акторові потрібен не стільки співрозмовник, скільки слухач. Іван Миколайчук говорив годину, дві… І про коней, і про кіно, а Володимир слухав і жодного разу не перебив. І коли ми провели Івана, то побачили, що він щасливий, бо його вислухали…”У перервах між музичними виступами та щирими словами друзів  Володимир Яворівський зачитував уривки своєї прози. Розпочав із раннього — невеличкої новели “Дичка”, а завершив свій творчий вечір фраґментом про останні роки життя Тараса Шевченка.“Думаю, ви здогадалися, чому тут сьогодні труба і флейта. Це символи політики і літератури. А ще… Вперше до Києва я приїхав зі шкільним оркестром. Я, маленький хлопчик, грав тоді на трубі. А зараз хочу прочитати фраґмент з нового роману. Доля написання його дуже складна. Якби не ця, даруйте, дурна політика, я б уже давно завершив. Це роман про останні роки життя Тараса Григоровича. Про той період, коли він повернувся із заслання, про його останню любов до Ликери Полусмакової, яка його зрадила і цим пришвидшила смерть поета. Вона дуже довго жила, вийшла заміж за п’яничку, росіянина Яковлєва, народила йому цілу ґирилицю дітей. І коли 1903 року діти вигнали її з хати, вона вирішила повернутися в Україну. Приїхала до Києва. А тоді було національне пробудження. Вона наслухалася багато про Шевченка і вирішила поїхати до Канева. Та там і залишилася. Щодня ходила на могилу Шевченка, замовляла молебні й каялася. Померла Ликера у лютому 1917 року, в божевільні. На стіні у неї висів портрет Шевченка, вона бігала кімнатою  і промовляла: “Не зачиняйте двері, він зараз прийде…” Важка шекспірівська нота не була останньою. Наприкінці вечора Володимира Яворівського пошанував вокальний квартет “Явір”. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment